Як тільки сотник Андрій Жаркович переліз через мур, сто рук простягнулося до нього, сто кулаків, як довбнями, стало складати його.
"Царський прислужник!"
"Москалів на нас веде!"
"Катюзі по заслузі!"
Кидали ним з рук до рук, як м'ячем, приперли до муру і плювали в лице. Сердюки ледве вихопили Жарковича живим із рук натовпу та ледве довели до Чечелевої квартири.
* * *
Довго не міг сотник Жаркович прийти до себе. Виплював два зуби, познімав жмутки вирваного волосся і чемерки, насилу обмився і поперев'язував рани.
"Гарно в вас, пане полковнику, вітають царських посланців",— сказав до Чечеля з докором.
"Які гості, так їх і вітають",—відповів Чечель.
"З чим, пане сотнику, приходиш?" — запитав.
Жаркович переводив дух. Його обступили Герцик, Гамалія, городничий і інші.
"Напийтеся води",— радили. ("Із Сейму",— докинув хтось стиха).
"Дайте чоловікові горілки,— радив Гамалія,— як є, так є, а все ж він козак".
Подали. Жаркович підкріпився і заспокоївся трохи.
"З чим приходжу, питаєш, пане полковнику,— почав, повертаючись до Чечеля,— з доброю радою, щоб ви впустили князя Меншикова і його військо. Попросіть його, може, простить, а так чекає вас велике лихо. Не устоятися вашому Батуринові проти сили армії його величества царя".
"Цього ми не сміємо зробити",— відповіли йому.
"Чому?"
"Бо гетьман не велів нікого в город впускати, ми вже це двічі переказували світлійшому, і дуже нас дивує, що він ще втретє, і то тебе, з тим самим питанням до нас присилає. Остогидло торочити те саме".
"Але ж ваш гетьман зрадив і перейшов до ворога",— доводив їм Жаркович.
"Тим самим усі ви звільнені від обов'язку слухати його і тримати присягу. Вашим обов'язком слухати тепер царя, бо всі ми його вірні піддані".
"Ми не холопи царські і не підданці, ми люди вольні, козаки. А підданцями ти нас не прозивай, бо це слово дуже обідливе для козацького вуха",— відповіли.
"Навіть і гетьман,— обстоював своє Жаркович,— і гетьман слухав царя, поки його не зрадив. Ми винні послух цареві, Меншиков його міністр, як же ви можете перед ним замикатися?"
"Не сміємо робити того, чого нам не дозволив гетьман, а що він переїхав до шведів — того ми не знаємо, бо з Батурина не видно. Знаємо, що в неділю вранці гетьман виїхав з Гончарівки, а куди він поїхав, це вже його річ, не наша. Ніколи гетьман не оповідався куди він їде, наше діло слухати його, а не наказувати, що він має робити",— відповів Чечель голосом, який не залишав ніякого сумніву, що цей хоробрий полковник не говорить на вітер і що за словом своїм схоче і потрапить постояти по-козацьки.
Жаркович насилу підвів своє підбите око, глянув у вірлине обличчя Чечеля й похитав головою.
"Пане полковнику,— казав, добираючи лагідних і ніби жалісливих звуків.— Пане полковнику, як ти можеш мені таке казати. Я ж чоловік свій, а не ворог. Як прийшов до вас, то не тому, щоб піддурити, а лиш, щоб остерегти перед великим нещастям. Не вдавайте, панове товариство, несвідомих. Про Мазепину зраду вже й горобці цвірінькають на стрісі".
Схопився Гамалія: "Що там собі цвірінькають горобці, того ми не знаємо, бо їхньої мови не училися, але ти, сотнику, про Мазепину зраду не важся говорити. Для нас тут ніякого Мазепи нема, а був, є і буде ясновельможний пан гетьман Іван Степанович,— зрозумів?"
Жаркович бачив, що його посольство бажаним успіхом не увінчається. А жаль! Бо світлійший обіцяв його велику нагороду, може, й полковницький пірнач. Тепер їх чимало буде до роздачі. Жаль...
І Жаркович зітхнув. "Безталанний городе,— промовив,— жаль мені тебе!"
"Жалій себе, пане сотнику,— відповів Кенігзен ломаною українською мовою.— Жалій себе, що з чесного козака став прислужником царським. Зрадив ти свій народ, свою чесну справу, та ще нас, добрих вояків, до зради намовляєш. Не гарно ти, пане сотнику, робиш і ми дуже дивуємося, що ти на таке діло пішов".
"От краще,— радив Гамалія,— не вертай до москалів, а залишайся з нами, козаками. Тут, а не там тобі місце. Не осоромиш свого чесного роду. Постіймо за нашу святу справу, дотримаймо віри нашому гетьманові, лишайся".
Жаркович захитався.
В його душі будилися спомини колишніх походів, колишніх воєнних переживань, козак брав на хвилину верх над вигідним обивателем, котрий хотів запопасти царської ласки і сподівався на тім буйнім коні заїхати далеко, куди далі, ніж біля гетьмана заїде. Глянув на завзятого Чечеля, що нагадував буйного, степового вірла, на спокійного, задуманого Герцика, на хороброго німця Кенігзена, для котрого вірність своєму вождеві була першим і найважнішим законом життя, на сміливого й палкого Гамалію, глянув — і йому жаль зробилося такого товариства. Навіть батуринський сотник і городничий були люди умні й чесні, з котрими не сором хліба-солі з'їсти, але яка їх будучність? Він знав потуги царські і не вірив, щоб батуринці могли устоятися проти них.
"Добрий посол,— сказав по хвилині задуми,— добрий посол — повертає туди, звідки його послали. Яку ж відповідь маю занести князеві".
"Таку, як чув, а саме, що воріт Батурина не відчинимо і царського війська не впустимо, бо гетьман не велів".
"З тим ви мене й відпускаєте, пане полковнику?"
"З нічим іншим відпустити не можу. Козацька честь і совість християнська не дозволяють".
"Так тоді гаразд. Піду. А жаль, великий жаль і вас, і городу того".
"Себе жалій, не нас,— загуло кругом.— Для нас краща смерть, ніж підле життя".
"Іудами не будемо. Досить їх і без нас на Україні".
Жаркович мовчав, боявся дратувати козаків.
"А як же мені вертатися?" — спитав по хвилині.
"Так як прийшов",— відповів Чечель.
"На линві?"
"Еге ж..."
"А як не хочеш на линві,— докинув Гамалія,— то Кенігзен може тобою набити гармату, полетиш прямо в обійми світлійшого".
Жаркович нічого не відповів.
"Прощайте!"
"До побачення на страшному суді!"
"На суді історії",— додав Кенігзен.
Чечель плеснув у долоні. Увійшов чура.
"Зав’язати сотникові очі й вивести за город".
* * *
Коли за ним зачинилися двері, Кенігзен сказав: "Терпіти не можу таких людей. Стервом від них заносить. Поки їх — поти й України нема".
"Але буде! — потішив його Чечель.— Покажім, що буде. На мури, панове, на вали! Кожний свого діла пильнуй. Поки Батурин — поти й нас. Згинемо, а не здамо його".
Мали розходитися, як у квартиру увійшла Мотря.
Не виспані очі, кілька днів гарячкової праці і тривожне дожидання витиснули сліди на її прегарному обличчі. Очі зробилися ще більші, уста паленіли, здавалося, ціла вона горить якимось великим бажанням.
Поклонилися Кочубеєвій доньці з пошаною, якої навіть її батькові не давали.
"Пане полковнику,— сказала, звертаючись до Чечеля.— Мій чура помер від ран, які завдав йому Іван Ніс. Згинув, обороняючи не лише мене, але й Батурин, бо не з добрими намірами носився Ніс".
"Вічная пам'ять молодому козакові,— відповів Чечель.— Жаль, що Господь не дав йому зажити більшої слави".
"Хочу поховати його з почестями козацькими".
Чечель притакнув головою: "Заслужив собі на це".
"Чи дозволите пальбою попрощати його?"
Чечель звернувся до батуринського сотника: "Вибери десяток козаків, щоб відвезли домовину хлопця і щоб тричі стрілили з самопалів, як спускатимуть тіло до гробу".
"Спасибі, пане полковнику,— дякувала Мотря,— покійний нічого так не бажав, як козацької слави".
"Хлопчики бажають її, а мужчини, такі, як отсей Жаркович..?" — І Кенігзен з погордою сплюнув.
НА ОБОХ БЕРЕГАХ СЕЙМУ
Коли в московському таборі почули залпи, що тричі залунали над батуринським кладовищем, віддаючи честь вірному й хороброму чурі, табір затривожився. Москалі гадали, що обложенці починають пальбу на тії відділи, що посувалися понад Сейм, оточуючи Батурин.
Царські полковники почали рештувати свої полки — артилерія підкочувала гармати, офіцери з наказами вождя скакали на баских конях, гаркали бубни і сурміли труби.
Обложенці що лиш тепер побачили всю ворожу силу, кінну, піхотну й гарматну, куди більшу, ніж осталося всіх людей у Батурині. Якщо загаїться гетьман зі шведами, то ледве чи можна буде відбтити тую навалу.
Город не був ще оточений з усіх боків. Поки москалі не перейшли Сейм, можна ще вийти з нього і пробувати щастя у чистому полі.
"В кого нема відваги,— казав Чечель,— хай іде, такий народ тільки ослаблює витривалість і відпорність твердині. Краще хай буде менше, а завзятих, ніж багато, а страхополохів".
Почувши згоду вождя, деякі міщанські родини зі своїм небагатим добром висувалися з городу і подались в напрямі Борзни й Конотопу. Залишалися багатіші, котрим жаль було маєтків, і ті, що не могли кинути город із-за дрібних дітей, через недугу або тому, що уряд не пускав. Крамарі і торговці зачинювали крами й магазини і крам ховали в погреби й тайники або зносили на замок, щоб зберегти його на всякий випадок.
Що лиш тепер, коли ворожа армія стала рештуватися і ставати в бойовім порядку, город ніби зрозумів усю вагу моменту. Міщанин чув, що приходить кінець його звичайному життю і що зі спокійного громадянина треба йому перекинутися в бойову людину.
Перехід для всякого важкий і не всякому бажаний, і не всякому бажаний і любий.
Московські полки двигнулися з місць і великими чотирикутниками наближалися до Сейму. Тут ставали у фронт, карні, мовчазливі, грізні, наїжені гострими списами й фузіями з крем'яними замками, на котрі застромлено довгі тригранні штики-багнети.
Не було це давнє московське військо, зложене з людей охочих, з дворян, з боярських дітей та зі служивого народу, котре не вміло поводитися з пальним оружжям і в боях боронилося списами й бердишами, і то тупими, кладучи три й чотири свої голови за одну ворожу. Петрова армія складалася тепер головно з рекрутського табору, з тих рекрутів, котрих примусово доставляли тяглі двори, а котрих чужі інструктори вимуштрували на заграничний лад, а свої суворі кари привчили до послуху сліпого. (Чимало було тут людей без носів і без вух, чимало плечей, покраяних шпіцрутенами, бо пройшли крізь стрій.)
Була це армія постійна, а служба в ній досмертна, хто попав у камаші, не сподійся скинути їй скоріше, аж станеш неспосібним носити фузію і махати списом. Люди, котрі лишили життя ген за собою, а перед собою бачать тільки смерть — свою або ворожу.
Униз берегом посуваються полки, розпадаючись кожний на два батальйони, батальйон — на чотири роти, рота — на стільки ж плютонів.