Оно там, де мусить починатися шия, — рівне місце. Якби він сховав голову під крило, то хоч шию було б видно, а так...
— Діду— вражено питаю я. — Діду а де ж його голова?
— Що? Голова? — ніби не розуміючи, перепитує дід Салимон і раптом зі стогоном хапається за свою голову: — Ой голова! Голова!
— Що з вами, діду? — лякаюсь я.
— Ой! Так болить, так болить, що не можу! Ні! Краще вже зовсім без голови! — каже дід і раптом, схопивши себе руками за голову, зриває її з шиї і жбурляє в кущі. І голова його котиться по землі, важко підскакуючи, як кавун. Авжеж, як кавун! Дід же Салимон — баштанник.
Я від жаху завмираю. А дід стоїть поруч зі мною — без голови, у білій сорочці — і розмахує руками. Певне, він щось говорить, але я не чую, бо ж нема голови. І тут я розумію, що дід Салимон — привид. Той самий привид, якого я бачив позавчора вночі.
І ще раптом я помічаю, що вулики, біля яких ми стоїмо, — не вулики, а... гроби... П'ять притрушених землею трухлявих гробів.
І враз віко одного з гробів заскрипіло, піднімаючись, і звідти вистромилася... голова отця Ґоґи.
— Здоров, рибалко! — І піп Ґоґа зареготав: — Го-га-га!.. Го-га-га!.. А ти вже думав... Ось-ось-о! — він показав мені рукою "носа". Потім враз став серйозний, спохмурнів і мовчки закивав гачкуватим пальцем, кличучи до себе. І посунувся в гробі, даючи мені місце.
І раптом я побачив, що в гробі, поруч з попом Ґоґою, уже лежить... Павлуша. Нерухомий, із заплющеними очима.
І невимовний жах, не так за себе, як за Павлушу, що, певно, вже неживий, охопив мене.
Я хочу крикнути, хочу кинутися до Павлуші— і не можу.
Щось на мене навалюється, більшає, більшає, більшає...
Я задихаюся, задихаюся, задихаюся... І прокидаюсь.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ. Я таки відвідую діда Салимона. Тепер уже наяву. Он воно що!
Кілька секунд я ще не можу збагнути, що то був сон. Нарешті отямлююсь. Я згадую усі вчорашні події, отця Ґоґу і своє тверде рішення з самого рання бігти до діда Салимона.
Батька й матері, хоч і прийшли вони пізно після зборів, уже нема — в полі. Що то значить — передовики. Я їх майже не бачу.
Нашвидку поснідавши, я побіг до діда Салимона.
Біг і хвилювався: а що, як він не приїхав, весілля ж по кілька днів гуляють. І сам себе заспокоював: та ні, не залишать вони своє хазяйство надовго, на день ще так-сяк, сусідів можна попросити свиню, курей нагодувати, корову видоїти тощо, а більше ні. Та й Комишеваха недалеко, в сусідньому районі, сорок п'ять хвилин автобусом. Приїдуть.
Я ще здалеку побачив, що приїхали. З димаря літньої кухні у дворі курився синій димок.
Дід Салимон, жінка його баба Галя, племінник-москвич у білосніжній сорочці, його дружина, фарбована блондинка, і двоє дрібних діточок сиділи у садку за столом і снідали. Зараз підходити, звичайно, було незручно.
Я причаївся за тином, перечікуючи, поки вони поснідають.
Чекати довелося довгенько.
Вони не стільки снідали, скільки балакали — про нареченого, який їм не дуже сподобався (особливо бабі Галі), бо весь час мовчав і майже нічого не їв (мабуть, дуже гонористий і не дуже здоровий); про якогось Павла Гаку, який, навпаки, весь час кричав і не давав нікому слова мовити і якому його жінка весь час казала: "Сядь, сядь і помовч. Ти тут не найголовніший. Це не твоє весілля"; про закуску, яка була ніби й непогана, але пиріг недопечений, вінегрет кислий, риба пересолена, а яйця несвіжі...
Я терпляче слухав ці балачки і думав, що я б погодився, мабуть, цілий рік їсти кислий вінегрет, пересолену рибу, несвіжі яйця і недопечені пироги, аби виплутатися з цієї поганої історії, в яку я сам так по-дурному вскочив.
Нарешті вони поснідали.
Гості пішли в хату, баба Галя — мити посуд, а дід Салимон лишився на подвір'ї сам. Тепер можна.
— Драстуйте, дідусю! — чемненько привітавсь я, заходячи у двір. — Можна до вас?
— О! Здоров, шелегейдику! — звів догори брови дід Салимон. — Заходь! Що тобі? Меду?
У мене враз затремтіли ноги. Це ж були майже ті слова, що уві сні. І я відчув, що зараз я скажу теж так, як уві сні, і злякався цього. І не міг наважитися сказати. Тільки заперечно похитав головою.
— Отже, просто так, у гості? — усміхнувся дід Салимон. — Будь ласка! Прошу!.. Ну, як живеш? Яку нову авантюру придумали ви з корешем? Га?
Я розгубився. Якось не знав, з чого почати, як заговорити про те, що мені хотілося.
— Чого соромишся? Щось же ж треба, я бачу! — підморгнув дід Салимон. — То давай, ну!
— Та ні, я просто... просто спитати хотів... — нарешті зважився я.
— То питай — чого там. Та швидше, не муч. Бо я весь аж тремтю.
— Діду ви позавчора уночі, перед тим, як на весілля їхати, нічого не помічали?
— Уночі? Позавчора? — дід здивовано опустив куточки губ. — Га... Уночі... Та, чесно кажучи, не дуже придивлявся, бо... бо темнувато було... А що?
— Ну, не відчували нічого... такого?
— Відчував? Гм... А-а! Здається, вкусило щось. Чи то комар, чи, хай Бог милує, блоха. А що?
— Та ні! У такому... у... душевному відношенні.
— А-а... у душевному? Відчував! Відчував! Точно. Мучило мене, що за вечерею я вареника одного з сиром не доїв — скисне ж, думаю, на ранок. У сметані на тарілці залишив.
— От які ви, діду! Я не про те! Я про видіння. Видіння якесь не являлося вам уночі позавчора?
— Тю! Видіння! Та що я — хворий який, чи що? Хай Бог милує!
— Та я теж ніби не хворий, а позавчора уночі у вашому садку біля Горбушиної могили не тільки бачив, а й сфотографував... Ось гляньте! — І я простяг дідові фотографію.
У цей час я повернув голову в бік Карафольчиного городу і здригнувся — там стояла вся наша гопкомпанія: сам Карафолька, Васько Деркач, Антончик Мацієвський, Коля Кагарлицький і (я навіть не повірив своїм очам) Павлуша з Гребенючкою. Вони стояли, погусячому витягнувши шиї, і пильно прислухалися до нашої з дідом розмови. Дід, мабуть, давно їх бачив, бо стояв до них обличчям, а я спиною.
— Ану-ну! — дід з цікавістю підніс фотографію до очей. — Що ж то таке? Га?
— Та що ж! Не видно хіба... Я знаю... По-моєму, привид! Без голови!
— Ну-у? — роззявив рота дід.
З хати вийшов племінник діда Салимона.
— Що там таке? — спитав він без особливого зацікавлення, байдуже колупаючи в зубах.
— Ану, Сережку, іди-но глянь! — гукнув йому дід Салимон. — Ти чоловік грамотний, поможи розібраться. Хлопці онде-о привид сфотографували. У нас у садку. Позавчора вночі.
— Привид? — племінник підійшов, узяв у діда фотографію.
Подивився і похитав головою:
— Ай-яй-яй!.. Що ж це ви, дядю! Нехорошо! Смієтесь із забобонів, а самі привидів у себе в садку розводите. І це тоді, як люди по Місяцю гуляють. Підриваєте авторитет науки. Несолідно.
— Так, та-а-ак, — розгублено розвів руками дід Салимон. — Конфузія вийшла. Опозорився на старості років. От біда! Що ж тепер робить? Можуть же ж бути неприятності...
— Хіба я знаю... — знизав плечима племінник. — Треба щось придумати. Якось викручуватись.
— А що, як... — задумливо протягнув дід і раптом рішуче повернувся до племінника: — Ану знімай сорочку! — Потім гукнув дівчинці, яка стояла на порозі: — Оксанко, давай плечики.
— Правильно! — підхопив племінник і почав знімати свою білу нейлонову сорочку
З хати вийшла дружина племінника з пластмасовими плечиками в руках.
— Що це ви... — почала вона. Але племінник перебив її:
— Цить! Давай сюди! — І, змовницьки приставивши долоню до рота, він таємничо проказав мені: — Пустимо чутку, що то була... сорочка! Га?
І тільки тут я збагнув, що вони сміються.
Ой! Та це ж справді була сорочка! Звичайнісінька нейлонова сорочка на плечиках, що сушилася на отій вишні в кінці саду. Випрали до весілля, щоб чистеньку вранці вдягнути. Вітер гойдав її, розмахував рукавами... А я... Ох ти ж...
Перший почав Антончик. Спочатку нерішуче, короткими чергами:
— Хи-хи... Хи-хи... Хи-хи... — Тоді, відчувши підтримку, гримнув розкотисто, на повні груди: — Га-га-га-га-га!
І хлопці, ті самі хлопці, що вчора тільки роти роззявляли і були, так би мовити, в нокауті, догори ратицями лежали, ті самі хлопці реготали зараз із мене, трохи по землі не качалися. І Гребенючка пискляво хихикала. А Павлуша сміявся, дивлячись на мене з гірким співчуттям, як дивляться на п'яного каліку. І дружина племінника (видно, добра душа) дивилася на мене з жалістю. Вони жаліли мене.
Вони думали, що я переживаю, що сталася така кон-фузія, як каже дід Салимон. Та люди добрі!
Та їй же Богу, я не переживаю!
Та я радий, страшенно радий, що то не привид був, а сорочка. Та це ж просто прекрасно. Та я просто як на світ народився. Бо знову стою обома ногами на твердому матеріалістичному ґрунті.
І я сміюся, регочу разом з ними. Але сам відчуваю, що надто голосно, надто вже сильно регочу. І вони мені не вірять.
— Ну, то розкажи, як же ж ви це встроїли? — пересміявшись, нарешті спитав дід Салимон.
— Та! — махнув я рукою: не хотілося не те що згадувати — думати про це.
— Ну!
— Та! — не піддавався я.
— От же ж проханий! То давай ти! — кивнув він Павлуші і, звертаючись до племінника та його дружини, сказав: — То ж такі хлопці! Завжди щось таке встругнуть, шелегейдики, що пупа порвеш. Спеціалісти! Ну!
Павлуша знизав плечима.
— Ну що! І тебе просити треба? — скривився дід.
— А я тут ні до чого, — гмикнув Павлуша.
— Як?! — здивувався дід Салимон. — Хіба ви не вдвох?
— Ні!.. — сказав Павлуша, почервонівши, потім повернувся й пішов геть.
— Отаке! Що сталося? Тю! — навіть розгубився дід Салимон.
— Та вони посварилися! Зовсім! Уже не дружать! — вихопився Антончик.
— Е-е... Не годиться. Що ж це ви? Такі друзяки. Не-зручня-ак! — протягнув дід Салимон.
Тут уже я почервонів, повернувся і теж пішов геть. Тільки у протилежний від Павлуші бік. Просто через кладовище, туди, в поле, де тільки вітер, далі від людей.
Ну, тепер усе! Кінець!
Якщо раніше, довівши Павлуші своїми подвигами, що він проміняв мене, героя, на якесь опудало в спідниці, я міг ще простити йому зраду й помиритися, то тепер уже ні. Бо він при всіх, так би мовити, офіційно відмовився од мене.
Все!
Увірвалася наша дружба, як з гнилої мотузки. Все!
Нема в мене більше друга. Все!
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ. Нудьга. Я відганяю спогади. Мій вірний друг — Вороний. Солдати. "Восьмьорка"
Минуло кілька днів.
Усього три слова, три невеликих словечка — "Минуло кілька днів..." Написав — і не видно їх.