Жовтень видався теплий. Гірко пахло пожухлим листям, з ущелини, де в темряві сердито билась об скелі, шуміла Кура, тягло холодком... Місто ще спало. Сотні яскравих і слабших вогників миготіли, переморгувались, п'ялися все вище на гору, що здалеку нагадувала прибрану до свята ялинку. Ніч була сіра, і прадавній Метехський замок на вершині гори (Леся вже встигла побувать біля нього) здавався ще таємничішим. Скільки набудував їх народ на цій багатостраждальній землі! На власне ж горе. Колись гинув на мурованих стінах від рук чужоземців, а нині гниє у вогких підземеллях, закинутий своїми ж єдинокровними катами... Півтора місяця тому там обірвалося прекрасне життя Кецховелі... Вона пригадує цього безстрашного юнака, пам'ятає ще по Києву.
Паліашвілі спитав:
— Гарно тут, правда? А мені все хочеться осідлати свого мерані, пуститися по горах і долинах... Скільки там ще не відомих пісень! Зібрати б їх, видати...
— Ми з Квіткою таку книжечку вже зладили.
— А я і фонографа з Москви привіз, — їдьмо літом у гори? Вам ще ніхто не розповідав сказання про Абесалома і Етері? О, це чудова легенда! Це, коли хочете, другі Ромео і Джульєтта, Трістан і Ізольда... Це — опера! Наша, грузинська.
— Ви хочете її написати, Захарію? — запитала Леся.
— Так. Але — між нами. Поки що я сам цього боюся. Перша національна опера!
— Тим більше, Захарію, треба братися. Дорогу перших не завше встеляють квітки, частіше — терни, каміння, а все ж вони — перші. Я чомусь вірю, що вам опера вдасться... От послухала ваших речей, вашої гри — і вірю.
— Спасибі" Ларисо Петрівно. Я писатиму... неодмінно! Це буде опера про нездоланну силу любові, що може перемогти неправду і зло... і навіть смерть... То як: їдемо влітку в гори? — запитав зненацька.
— Зараз про це думати рано. А ваш фонограф можна використати й тут. Климент Васильович хвалився, що вже зазнайомився з кількома старими піснярами, записати їх було б цікаво.
...Вечірка закінчувалася, гості потроху розходились. Вони повернулися до кімнати і теж почали прощатися.
Це трапилося наступного дня. Лариса пробігла очима телеграму, захиталася і, щоб не впасти, прихилилась до стіни. Швейцар, що все ще стояв у нерішучості, вагаючись — іти йому чи підождати, ледве встиг підтримати її, посадити на диван, як Лариса Петрівна втратила свідомість...
Опритомніла від чогось терпкого, неприємного: Маня Биковська терла їй скроні і давала нюхати намочену в нашатирному спирті вату.
— Ох, Маню... — тремтячими устами мовила Леся. — За що на мою голову стільки нещасть?.. Краще б зо мною це сталося.
— Заспокойся, Лесю.
— Не можу... не можу цього збагнути... Як там рідні?.. Тато хворий... А Кльоні, — згадала раптом, — не було? Він ще не знає?
— Не було.
— Котра година?.. Шоста... Зараз він прийде... Ох, сестро! Немає більшого горя на світі, як смерть... Все можна перетерпіти, перебороти... Я мушу їхати...
— До Харкова? З твоїм здоров'ям тільки в дорогу, на пох:орони...
Лариса Петрівна лежала безсило. Очі їй почервоніли, бліде лице взялося плямами. Вона, здавалось, була десь в іншому світі.
Під дверима почулися поспішні кроки, хтось нервово постукав.
— Це Климент Васильович, — хотіла було схопитися Леся.
До кімнати, не чекаючи дозволу, ввійшов стривожений Квітка.
Леся заплакала — безгучно, зціпивши зуби.
— Не треба, Лесю... Сльозами горю не допоможеш. — Климент Васильович узяв зі столу пом'яту телеграму, читав.
— Учора... коли ми були на вечорі — говорила Ле ся тремтячим голосом. — Це вже над мої сили... Ще ніколи не було мені так трудно... Михайле! — розпачливо гукнула. — Ні, це неправда!.. Цього не може бути! Я не вірю... — І вона знову зайшлася плачем.
Незабаром почалася гарячка. Биковська і Климент Васильович поклали хвору в ліжко. Лариса Петрівна металася, марила спогадами далекого дитинства, кликала й кликала брата.
...А невдовзі, як Лесі поліпшало. Квітка перевіз її в будинок Хитрова, по вулиці Тер-Гусаківській, де мешкав сам. Тепер їхні кімнати були поруч.
XII
Кілька місяців після братової смерті Лариса Петрівна не могла прийти до нормального стану. Знову й знову були напади істерії, знову — вночі, а нерідко і вдень — "приходив" Михайло, сідав мовчки або ж кликав її на Волинь — у Колодяжне, в Нечімне, — вистежувати мавок, слухати пісень та легенд. Чомусь не виходив з голови отой ранок у Нечімному і він, Михайлик, зарошений майже попід руки, з букетом білих і жовтих лілей...
Не працювалося, а втомі не було міри. Дедалі більше переконувалася в тому, що Квітка і Маня мали рацію, коли не пустили її тоді до Харкова чи Києва, — там вона не витримала б напевне.
Дні минали без будь-якої віддачі.
"Чи не пора й мені підводити підсумок?" — питала сама себе Леся. Та проти цих думок повставала інша, та. Одержима Леся, і знову доводилося коритися її волі, і знову серце нило від кривди, а руки просили роботи. Поволі поверталася цікавість до життя.
А воно вирувало. Тифліс жив тривожними чутками про воєнні приготування на Далекому Сході.
...Лариса Петрівна поспішала на поштамт. Давно, ще при зустрічі в Полтаві, на відкритті пам'ятника Котляревському, обіцяла Коцюбинському вірші для альманаху, та оце тільки зібралася. Не такі, правда, як хотілося б, але на кращі зараз вона неспроможна.
Надворі потепліло. Розтанули ріденькі латки снігу, з гір помчали струмки. На Курі почавсь льодохід. Це було гарне видовище: внизу, під містком, скаженіла, пінилась річка, гнала наламану десь у верхів'ї сріблисту кригу, а над ущелиною, над скелями та розвалинами прадавніх фортець висло синє-синє, мовби вицвічене фіалками небо.
Леся постояла на містку — аж трохи змерзла — й пішла. Біля поштамту її мало не збив з ніг рослий хлопчина. З криком: "Війна! Японці напали на Росію!" — він вихором вилетів з дверей і помчав вулицею.
На поштамті панувала паніка. На місці не було жодного чиновника — всі збилися в гурт, посеред якого стояв чоловік у форменці — очевидно, телеграфіст — і розгублено коментував щойно одержане повідомлення. Настрахані чуткою відвідувачі, аби дізнатися щось певніше, напирали на бар'єр, що розділяв залу, дослухалися до тої розмови, перекидаючи один одному уривки фраз.
— ...Потоплені броненосці.... "Ретвизан"... "Цесаревич"... "Паллада"...
— ...Не потоплені, тільки пошкоджені.
Декотрі відразу ж зникали — несли ту страшну звістку додому.
З трудом здавши листа, Лариса Петрівна не стала затримуватись...
У місті з'явилися листівки, якими комітет РСДРП закликав робітників у неділю вийти на демонстрацію. Але сталося непередбачене: на станцію прибуло кілька санітарних вагонів, і народ кинувся до них, щоб розпитати поранених про останні новини, а заразом довідатись і про своїх рідних (може, чули, стрічалися). Вагони стояли в тупику, і незабаром коло них зібралося чимало люду. Кілька поліцаїв, що спробували розганяти людей, були відтиснуті і освистані. Робітники майстерень, що саме покінчали зміну, жінки слухали солдата. Він, здавалося, висів на приступці вагона — одна забинтована рука на грудях, на підв'язці, другою тримався за поручень, — говорив мішаною грузинсько-російською мовою. Розповідь його була невтішна: фронт майже без боєприпасів, постачання погане, серед начальства пияцтво.
Натовп гудів.
Солдат-грузин закінчив, сплигнув з приступки, на його місце став інший. В цього були цілі і ноги, і руки, тільки під розстебнутою гімнастеркою на грудях проглядало густе плетиво поруділих від крові і поту бинтів.
— Товариші! — гукнув солдат. — Нас посилають на смерть, а діти наші, сім'ї сидять без хліба... Виступайте проти війни! З вами робітники і ми, солдати...
— Геть війну!
— Геть тиранів!
...А навколо вже скаженіла поліція... Раптом над усім цим збуреним натовпом пролунало сильне, всевладне:
— Геть самодержавство!!!
XIII
По кількох місяцях перебування на Україні (Київ зустрів її ще свіжою, обсадженою барвінком могилою Михайла Старицького) Лариса Петрівна восени знову повернулася до Тифліса. Цього разу вона поїхала туди ще й тому, що там був Квітка. Климент Васильович без неї тепер не міг. Та й Леся, здається, відчувала те саме. Ніхто з них напевне не знав, якими стануть їхні стосунки в майбутньому, але обоє розуміли: вони повинні бути разом.
Тепер коло їхніх друзів розширилось. Паліашвілі, виявляється, мав рацію: Читадзе таки потягнуло на батьківщину. Залишив її зовсім юним, незнаним хлопчиною, а повернувся відомим, уславленим. Зерна багаторічної приязні Читадзе і Косачів лягли на плідну основу.
Лариса писала мало — недуги дедалі частіше змушували її відкладати перо, шукати інших шляхів виходу слова. Удень, поки Климент Васильович був на службі, читала, блукала в горах, зате ввечері, вдома чи в гостях, давала волю думкам. У центрі розмов була, звичайно, політика: ганебний провал японської кампанії, страйки і повстання, що могутнім полум'ям клекотіли по всій Росії.
"..Наставав 1905-й. Він розпочався новими революційними спалахами і новими, ще жорстокішими репресіями. 3 далекого Петербурга надійшла звістка про розстріл демонстрантів біля Зимового палацу, а слідом — про арешт Горького" Царські сатрапи кинули письменника в підземелля Петропавловської фортеці за те, що осмілився подати голос за скривджених.
— Вони закували народ і хочуть закувати ще й думку, — обурювався Читадзе. — Але на цьому вони зламають зуби. Можна заборонити страйки, але ніякі укази — будь їх хоч тисячі — не зупинять слова.
— До того ж заборонене слово падає на вагу історії важче звичайного.
— Я пам'ятаю Олексія Максимовича, він був другом Гоги, мого брата, і моїм другом. Ми часто стрічалися... Яка він людина, Ларисо Петрівно! Мислитель! І таку людину за грати! Ш, це вже крайність. А крайність — безсилля.
— Але царизм ще живе. Повалити його — наша справа. Опортуністи, правда, іншої думки, але, на щастя, їх значна меншість. Основна маса пролетарів за марксистами-іскрівцями, в їхніх руках будучність.
— Будучність, — вголос мріяв Читадзе. — Всі наші помисли спрямовані в завтра. Я часто задумуюсь над тим, якою буде людина в майбутньому. Адже одна справа здійснити революцію, повалити царизм, але не менш важливо прищепити нову мораль, нові етичні норми.
— І знаєте: нас, літераторів, педагогів, це стосується насамперед.