Завзятий ентузіаст переписував словник близько семи років.
Дмитро Іванович був веселий і дотепний співрозмовник. Вечорами він частував гостя розповідями з своєї "бувальщини". Коли в нього був особливо гарний настрій, він артистично зображував царя, міністра, урядника або попа — будь-якого типа, з яким йому доводилося зустрічатися в житті.
Якось зайшла розмова про походження пісень. Дмитро Іванович спитав .свого помічника:
— Ви любите пісні?
— Дуже люблю.
— Ану, проспівайте яку-небудь народну українську. Корсуновський згадав, що вчора був на концерті і чув пісню "За Німан іду я". Він заспівав її.
Дмитро Іванович уважно прослухав, а потім несподівано засміявся.
— Хіба ж це народна пісня? Це ж, голубчику, романс, підробка під народну творчість. А чули ви, Олександре Павловичу, пісню про вдовиного сина?
— Ні, але з радістю послухаю і для себе запам'ятаю. Дмитро Іванович старечим, але приємним голосом протяжно виводив:
0-о-ой у полі билинонька колиха-а-ається,
А-а-а в шиночку вдовин сип напива-а-ається...
— Чули таку? — перепитав Дмитро Іванович гостя.— Оце вам справді народна.
Якось навесні 1925 року Корсуновський спитав Яворницького:
— В цьому році вам, здається, минає сімдесят років. Чи не збираються відмічати цю дату?
— Чув, що збираються. Але я — проти. Навіщо нагадувати ювілярові про його старість, про те, що вже час-бо й честь знати. Мало радощів од таких шанувань.
Але ювілей все-таки відбувся.
І коли Дмитро Іванович вийшов на трибуну, всі підвелися з місць і довго аплодували йому.
— Дорогі друзі мої! — Почав свій виступ учений.— Ви сьогодні мені відкрили мене. Я ще не зробив підсумків свого життя. Це ви зробили. Як добрий господар восени збирає з своєї ниви зерно і подову, так і я в своєму житті збирав усе. В моїх літературних працях є і зерно, і полова. Мине який час, і все це забудеться. Зерно ж моє — зерно чистеє, відбірне, яке я збирав усе своє життя,— це музей! Блаженної пам'яті Олександра Миколайовича Поля, який перший поклав цеглину в заснування музею, а мені випало велике щастя довершити це добре діло. Радісно мені на серці, що мою працю в музеї ви тут високо цінували. Це окрилює мене, додає сил, викликає бажання щедро служити народові, своїй рідній Вітчизні. Пам'ятайте — музеї існуватимуть вічно, бо вони показуватимуть майбутнім поколінням, чим людство в своїй творчості було і чим воно стало.
З нагоди ювілею його тепло вітали численні радянські установи і організації, наукові товариства, письменники, артисти, художники, друзі й побратими. В катеринославському робітничому журналі "Мартен" була опублікована стаття про ювіляра. В ній відзначалося, що наукові праці Д. І. Яворницького написані "настільки популярно, художньо і разом з тим науково, що, читаючи їх, мимоволі переносишся в ті давні часи боротьби народу за свою незалежність". Відзначалась також велика громадська діяльність, його внесок у музей та виховання студентів вузу. "Як лектор у робітничих районах, професор вузу, керівник екскурсій, співробітник і розповідач Дмитро Іванович користується повагою і любов'ю" .
Після зборів до Дмитра Івановича підійшов Корсуновський. Яворницький взяв його під руку, і вони разом попрямували додому. Того вечора Дмитро Іванович довго не міг заснути.
Ось про все це і думав Олександр Павлович, коли стояв навколішки біля могили.
"УЛАМОК ФЕОДАЛІЗМУ"
Цей ярлик з "легкої руки" недолугих журналістів переслідував у 30-ті роки академіка Д. І. Яворницького. І ось до музею зайшла трійка — комісія по чистці апарату музею. Засіли в кабінеті директора. Всіх звідти вигнали. Потім через деякий час вийшов голова трійки й каже:
— Яворницький, заходьте...
Той зайшов, став перед ними. Ніхто не запросив присісти.
— Розкажіть, з ким ви мали зв'язок? — почав голова. Яворницький зрозумів, чого вони добиваються, й сказав:
"Пишіть: — з графом Толстим, Рєпіним, Махном, до якого ходив у штаб, щоб врятувати музейні скарби...
— Досить! Нам усе зрозуміло. Та-а-ак... значить, з графом, виходить? І з тим, що царя малював?! Усе ясно. Досить: ми вас виганяємо з музею. Такий директор тут не потрібний.
Дмитро Іванович пишався своїм знайомством зі Львом Миколайовичем Толстим та Іллею Юхимовичем Рєпіним, а тут раптом... Та спантеличило академіка інше. Ніхто в цілому світі не міг винайти для Яворницького покарання жорстокішого, ніж ці троє — комісія, В своїй беззастережній глухій жорстокості вони нагадували скоріше трибунал войовничих невігласів.
Де ж їм, отим псевдопролетарським ревнителям, було знати, що викорчовують мало не останнє з могутніх розлогих дерев народної культури?..
З Яворницьким чинили поза всіма правилами поваги до віку, до особи вченого і його справи. Швидкорукі газетярі відчули вітер кампанії. Навздогін трибунальним звинуваченням запістрявіли розмашисті рядки. Ми й досі сором'язливо обминаємо ці сторінки з історії обласної преси.
А було ж... І "феодальні концепції", і "не зовсім марксистські погляди". Ці звинувачення на той час були чи не страхітливіші за кримінальні. Стати на захист академіка журналісти не наважилися. Основну справу Дмитра Івановича було вже завершено. Музей існував, жив своїм життям, залишаючись способом життя й мислення академіка. Саме цього вирішила позбавити його комісія, що більше нагадувала трибунал.
Однак через три місяці з Наркомату освіти республіки надійшов вибачливий лист: вченого поновили на роботі. Та пошана й можливості для плідної роботи так і не відновилися повною мірою. Не без допомоги місцевих писак колеги-співробітники почали зводити на професора наклеп за наклепом.
Саме через подібне "благодіяння" Дмитро Іванович і опинився у приймальні по розгляду скарг, пропозицій і побажань трудящих Окружного виконкому, де на той час завідуючим був Захар Борисович Гутчин. Серед багатьох того дня відвідувачів Гутчин упізнав сиві вуса й окуляри академіка.
— Що трапилося, Дмитре Івановичу?
— Образили мене, Захаре Борисовичу. Ось тут усе написано. Гляньте.
— Ми обов'язково розберемося в усьому. А ви, професоре, ідіть собі й заспокойтесь. Ми вас про все повідомимо.
Вчений пішов, а Гутчин, вибравши час, узявся до його справи. В листі йшлося про речі дуже й дуже тривожні. На Дмитра Івановича зводив брудні наклепи новий директор заснованого ним музею. Яворницького, цього невгамовного збирача старовини, звинуватили у викраденні музейних експонатів.
Захарові Борисовичу належало взяти на себе весь тягар: довести очевидне безглуздя наклепів. Попереднє знайомство з академіком надавало Гутчину певної переваги в боротьбі за чесне ім'я Яворницького. Голова Окружного виконкому, старий більшовик Іван Андрійович Гаврилов без вагань прийняв правоту вченого й вагу доказів завідуючого приймальнею.
Але музей...
Вимагати спростування, бодай вибачення перед його засновником від тогочасних начальників від науки було б безглуздо. Лише вказівка з Києва, з народного комісаріату освіти, могла вплинути на чиновничків з музею.
Тим часом дійшло до вилучення у Яворницького особистих речей. Іван Андрійович усе ще не полишив сподівання вплинути на директора музею авторитетом представника Радянської влади. Спроби не мали успіху. Залишалося заручитись підтримкою наркома освіти республіки В. П. Затонського. А потім довелося звернутися ще й до наркома внутрішніх справ товариша Балицького. Після розмов з наркомами Гутчин повертався до Дніпропетровська в доброму настрої. Справа Яворницького закінчилася на користь академіка.
Аж ні. Захар Борисович відкрив підписаний знайомою рукою конверт: "Низько вклоняюся Вам, дорогий Захаре Борисовичу, й дуже прошу Вас сказати мені, коли б я міг побачити Вас персонально. Всією душею Ваш Д. І. Яворницький".
Не потрібно бути Шерлоком Холмсом, аби зрозуміти — не від гарного життя написав професор цього короткого листа. Негайно вирушив до нього завідуючий приймальнею. На цей раз до академіка підступалися з іншого боку. Готували "замах" на господу Дмитра Івановича.
Містом котилася чергова кампанія. Парканоборцям не давала спокою висока цегляна огорожа двору Яворницьких. Не знаю, з яких уже там міркувань виходили противники парканів та огорож, а для старого вченого то була чергова спроба зруйнувати його внутрішній світ.
Адже все за тією огорожею — і садок з крислатою яблунею, і простий дерев'яний стіл — було справою його рук. То про яку "класову природу" огорожі могла йти мова?
В тихому садку, в товаристві академіка затишно почували себе гості. Бували тут Максим Рильський, Остап Вишня, академік Кримський, художник Струнников, мати Лесі Українки — письменниця Олена Пчілка. За цю огорожу ходили до академіка кобзарі...
Саме її зібралися руйнувати прихильники боротьби з парканами.
— Так і без дому ще мене залишать,— скаржився Дмитро Іванович Гутчину.
На захист інтересів старого вченого знову став Іван Андрійович Гаврилов. За його особистим розпорядженням садибу Дмитра Івановича було залишено незайманою.
1936 року Захар Борисович перейшов працювати до театру. Та дружби з академіком не припинив. Взаємна приязнь ставала з часом сильнішою. Досвід, знання Д. І. Яворницького надзвичайно цінували актори й режисери. Саме в цей час Гутчину спало на думку сфотографувати вченого.
Розпис стін створював якийсь особливий настрій в домі. Дмитро Іванович сидів біля столу, працював над словником. Білий літній костюм і добрий гумор господаря сприяли задумові гостя, налаштовували на веселу розмову:
— А що, Дмитре Івановичу, як я вас сфотографую?
— Це воля ваша, не заперечую.
Так і з'явилося декілька аматорських фото, які допомогли працівникам музею в експозиції кабінету Яворницького в його меморіальному будинку.
В останні роки друзі помічали якусь особливу самотність академіка. На думку Гутчина, причиною її були родинні незгоди.
Над усе цінували в театрі невтомний талант оповідача, котрим був наділений Яворницький. До нього приходили порадитись, коли ставили історичні твори, п'єси з народного життя. Академік, за свідченням Захара Борисовича, тримав на письмовому столі уламок зеленого малахіту з гробниці Тамерлана і берестянку з золотим піском.
— Це,— пояснив господар,— пісочок з могили кошового отамана Сірка.
На пораду до вченого приїздили театральні діячі Грузії.