Та й Хворостенко десь закопався, але не чути, щоб бився з німцями. Може, силу збирає? Ну, а де їх розшукати, не скажу.
— А коли я до жінки Туровця загляну?
— І не подумай, сину! Там теж сторожі приставлені. Артемон Васюта сподівається на Туровцеві заробити землю. От уже до чого дійшло тепер.
Після вечері Богдан і Северин пішли спати в клуню на сіновал.
— О боже! І рядно в, і подушки є! Хто б міг подумати про таку розкіш?! — забурмотів Северин, пірнаючи в пахуче лугове сіно.— І навіть чоботи можна скинути.
Тетянка почула це бурмотіння, підійшла до клуні і тихо заговорила в щілину поміж цівками:
— Тихіше мені гомоніть.
І у відповідь почула здивований і вдячний Богданів голос:
— Спасибі, зіронько, спасибі.
— Спіть мені,— вже зашепотіла тільки собі й Богдану.
— Сплю,— відповів їй і собі.
Дівчина посміхнулася, подивилась на небо, де в осінніх одволожених гніздах непокоїлись воєнні зорі, й тихо пішла додому. З темряви вийшла знайома висока постать.
— Це ти, доню?
— Я.
— Чого ж так пізно?
— Помагала тітці Ганні,— й притулилась головою до батька, як би мала притулитись до когось іншого.
* * *
Вже п’ятий день вони блукають по лісах, ночують у забутих копичках сіна чи проти неба на землі і знов обнишпорюють і густолісся, і рідколісся, і яри, і заболочені нетрі, та ніде й сліду партизанського. Іноді зустрінуть грибаря чи лісоруба, але ті на їхні питання лише знизують плечима та й поспішають подалі, бо хто знав, що за люди вештаються по лісі: свої чи ті, що прикидаються своїми. І раптом опівдні п’ятого дня несподіване: "Стій! Руки вгору!"
І радість, і страх пронизали тіло: нарешті свої чи ті, що прикидаються своїми. Богдан і Северин неохоче підіймають одерев’янілі руки, а з лісу виходять двоє з гвинтівками напоготові, на їхніх картузах навскіс нашиті червоні стрічки.
— Хто такі?
— З оточення виходимо,— радіючи, відповідав Богдан.
— Довгенько виходите,— проколюють гострі насмішкуваті очі.— А чого зброя німецька?
— Розжилися.
— Де розжилися?
— Підірвали машину.
Партизани переглянулись, один з них чогось нахмурився.
— Документи!
Богдан і Северин лізуть до кишень за червоноармійськими книжками, і раптом той, що стоїть збоку, здивовано питає:
— Це не Богдан Романишин?
— А ви хто?
— Я Зимородок, з районної газети, де ви друкували свої вірші. Я ще сумнівався, чи варто їх уміщувати, та Погрибінський наполіг. Куди ж ви тепер?
— Спочатку думали пробитись на схід, а тепер шукаємо партизанів.
— От, можна сказати, й найшли,— каже Зимородок і затинається.
— Нарешті,— полегшено зітхає Богдан.
Але Зимородок чогось із жалем дивиться на нього, а потім іде в ліс по командира.
Як довго тягнуться ці жадані хвилини. От і недаремно каралися й мучились вони по всіх усюдах. Нарешті і їхня зброя, і сила знадобляться на щось.
З лісу почулися два голоси: один щось гаряче переконував, а другий уперто заперечував. Богданові здалося, що він десь чув цей голос. Та це ж Костянтин Хворостенко! І ось сам Хворостенко обережно виходить з гущавини, обережно підходить до Богдана і Северина, обмацує підозрою і їх, і їхню зброю, потім скидає сувору зелень очей на Богдана:
— Так що, студенте?
Чого він так учепився в це слово й одразу ним пригасив радість зустрічі з партизанами? Переборюючи себе, Богдан стримано сказав:
— Просимось до вас у загін.
— Можеш і не проситись, бо не візьмемо.
— Але чого? — скрикнув Богдан.
— Чого? — перепитав Хворостенко.— А ти ніби не знаєш?
— Не знаю.
— Тоді можу пояснити: ми тих, які попали в оточення, не беремо. Запитань більше нема?
Богдан спалахує:
— Ні, є запитання! І все-таки чого ви нас не приймаєте до загону?
— І це можу пояснити. Ти чув біблійну легенду про сім пар чистих і сім пар нечистих?
— Чув.
Хворостенко смакує своїм словом:
— Так Ной у свій ковчег колись міг брати чистих і нечистих, а ми в свій ковчег беремо тільки чистих.
Северин і Богдан оторопіли від такої образи.
— Чого ж ви нас одразу вписали в нечисті?!
— А хто мені, студенте, чи як тебе, заповнить оту анкету, що ви робили з першого дня оточення? — чавив і розчавлював їх Хворостенко.— А може, ви запродались і прийшли до нас як таємні агенти?
— Ви збожеволіли на підозрі! — скрикнув Богдан.
— А ти обережніше мені висловлюйся! — почервонів Хворостенко.— Бо за такі словеса і свинець вліпимо в рота.
— Ви б його краще ворогу вліпили! — осатанів Северин.— Який чистий у затишку знайшовся!.. Ходімо, Богдане, подалі від гріха! — Коли і вони зникли в лісі, Зимородок з докором сказав Хворостенкові:
— І нащо ви, Костянтине Прокоповичу, так грубо? Хіба ж не видно, хто вони? Це такі, що он як би воювали.
Відповідь Хворостенка ошелешила Зимородка:
— Помовч, розумнику. Нам тут головне не воювати, а зберегти кадри.
Після цих слів навіть занадто обережний Зимородок прикинув, що йому не по дорозі з Хворостенком.
А тим часом, приголомшені й люті, Богдан і Северин поспішали в інші ліси. Здавалось, вони тікали від того страшного місця, де так поранили їхні надії, розтоптали їхню гідність, їхню гордість.
— Гарний у тебе землячок, тільки бог йому смерті не дає,— нарешті заговорив Северин.— Це ж треба таку базу підвести! Багато в тебе є таких землячків?
— Це єдиний, унікум. Колись, як розкажемо про такого, не повірять.
— Таки не повірять,— погодився Северин.
Уже осмеркло, коли вони підійшли до шосе, вогкий осінній лист, забруднений чужими слідами, лежав на ньому, і гіркий осінній сум лежав у серці. Здалеку забурчала машина. Ось, може, вони й зженуть на ній свої невдачі. Стиснувши зброю, друзі причаїлись за деревами, а на шосе вискочила машина, набита солдатнею, поміж нею виділялась самотня постать жінки. І щось ніби знайоме здалось у цій постаті, і якийсь сумнів заворушився в душі Богдана. А машина наближається, наближаються радісні обличчя, і неждано хтось тихо вронив перші слова пісні:
Ой на горі там женці жнуть,
А попід горою,
Яром, долиною
Козаки йдуть.
Пісню підхопили інші голоси, і вона доладно пішла шляхом і лісом.
— Та що це робиться?! — скрикнув Северин і враз щасно засміявся: — Несамовиті! От несамовиті! Це ж треба так!..
Ось один вояка весело підняв пілотку, вітер підхопив угору оберемок чорних кучерів, і Богдан по них впізнав Івана.
— Іваночку! — несамовито закричав він і, розмахуючи руками, вибіг на шосе.
Йому вже здалеку завзяттям і радістю відлунює пісня.
Машина і партизани зникали в лісах, над якими саме починали виходити вологі осінні зорі.
XVII
Іще день нескінченних блукань по лісах, іще день надій і зневіри, і холодна ніч у заростях терну, що на кожній тернині тримає краплю холоднечі.
"Де ж партизани, де ж його Іван, де ж вони заподілися? — навіть сон дятлом довбала та сама думка.— Невже вони так і не знайдуть один одного?"
А Северин менше хвилювався, він, добряче посміхаючись, вимугикував собі під ніс "Ой на горі там женці жнуть" або неждано запитував чорті-що:
— Богдане, ти Дорошенко чи Сагайдачний?
— До чого тобі такі історичні деталі?
— Коли ти Дорошенко, іди попереду через цей мочар, а коли Сагайдачний, можеш і позаду чапати,— підсміювався, задоволений своїм дотепом.
Прокинувся Богдан від скаженої холоднечі, рукою витер з обличчя росу, що випала на нього сонного, підвівся на задубілі ноги. В глибині лісу ще не видиме сонце розпалювало багаття, а поруч, біля невеличкого вогника, розкошував Северин: підсмажував на шпичці шматок сала, а під ті краплини, що синьо стікали, підставляв скибку хліба. Побачивши друга, підморгнув чорною лискучою бровою:
— Як, Богдане, під терном спалося? Дівчата не спились?
— Ще що потеревень.
— А мені всю ніч одна виспівувала: "А з-під того терена вийшла дівка молода". Прокидаюсь — терен є, а дівки нема.
— І хто ж це виспівував тобі?
— Та Оленка. От запала в душу.
— У твоїй душі багато таких западинок?
На це Северин нічого не відповів, а знову почав своє:
— Ми ж недалеко від села, звідки Олена. Може, й вона прибилась додому.
— І жде тебе.
— Та кожна ж дівчина має когось ждати, а найчастіше в її судьбу входить нежданий. Хіба не так? І що ти не кажи, а до Олениної хати я приб’юся. Сідай, Богдане, до вогню, та подумаємо, де нам шукати партизанського Сагайдачного. Так уже нетерпеливиться стятися з ворогами. От ніхто ж тебе не б’є в шию, ніхто нікуди не підганяє, а душа карається від безділля. А як живеться тим, що завжди тікають від діла?
— Ти ще за них потурбуйся! — посміхнувся Богдан.
— І то правда,— махнув рукою Северин, простягнув Богданові торбину.— Бери останнє: окраєць хліба і шматок сала. Молотники з нас добрі, а вояки не дуже. І що будем робити, коли не знайдемо твого Сагайдачного?
— Тоді доведеться партизанити вдвох.
— І вдвох можна щось зробити. Як ми славно підбили машину.
— Що машина — крапля у морі.
— А тобі одразу подавай море? — безжурно посміхнувся Северин.
— Хоча б якийсь задрипаний ешелон скинути з рейок.
— Чим?
— Тож-бо й воно, що нічим. Я вже думав, чи не можна якусь лапу дістати, щоб висмикнути зі шпал костилі.
— Висмикувати костилі? — перепитав Северин.— Ти знаєш, тут є над чим помізкувати.
І друзі перекинули думки до того шматка залізниці, де, можливо, доведеться орудувати їм, бо щось же треба і їм робити. Вони цвіркунами не зашиються в потаємні закапелки. Але знову ж таки: що таке двоє?
Після снідання затоптали вогнище і знову почали розшукувати ту невідому лісову дорогу, на яку звернула машина з партизанами. Куди ж їй завернути, як не в ліс?
Ось знову глуха просіка з жовтим листом посередині, деревієм і пижмом по краях. Але навіть давнього сліду машини не видно на ній. Друзі відривають очі від дороги й прямують далі.
— "Попереду Дорошенко",— мугикає Северин, враз обриває пісню, насторожується. Богдан теж зупиняється і на гребені просіки бачить три постаті, що йдуть до них. За плечима невідомих виразно вимальовуються цівки рушниць. "Партизани! — гупає думка.— Але чого вони так безтурботно йдуть?" Та враз невідомі зупинились і, мов духи лісу, щезли з очей.
— Це ж можна серед партизанів ходити і партизанів не побачити,— нарешті посмутнів і Северин.
Підвечір, так і не знайшовши в лісах слідів машини, вони вийшли на узлісся. Попереду в сумних осінніх полях самотів старий вітряк, і давній щем, і давні згадки прокинулись у Богдановій пам’яті.