Але дружки, як тільки дістали по шишці, одразу, під вибухи реготу, приспівують тому "київському панові" вже зовсім іншої:
Тобі, дружко, не дружкувати,
Тобі, дружко, череду пасти Із сірою собакою,
З товстою ломакою.
Візьми пугу та йди к лугу Да волів поганяти.
А не дружбувати.
Всі обділені, обдаровані — а коровай іще є, а шишок іще багато. Кирик іде до дверей, дарувати "запорожців", отих що за порогом стоять. Ще з дальніх кутків поприходили подивитися. Кирик до них обзивається:
— Ей ви, запорожці, добрі молодці!.. Чи ви там не померзли? Озовіться, мої голубочки!.. Може, там уже й живої душечки нема?..
Тиче через поріг у чиїсь протягнені руки шматки короваю, шишки. А звідти — регіт і теж дари молодій, тільки в інший спосіб.
— Дарую тобі ті пчоли, що сидять у вуллі та гудуть, як дурні! Кошелями мед носять та на гілках чіпляють...
— А я даю бичка! Цоб, бицю, до ярма! Обернешся — вже й нема!
— А від мене рукавички, що сім літ робили з дохлої телички.
Пішли приказки, вигадки. А від того регіт і в хаті й за порогом.
А там уже свашки згадують про їду:
Давай, мати, вечеряти,
А то будем ночувати.
Давай, мати, хоч жижки.
Бо вже порожні кишки.
Дружечки відповідають закликом перше попрацювати, а потім уже їсти. Свашки щоб ішли по тріски, світилки — по дрова, бояри — по воду, старости — за вогнем. Указують і на те, що немає муки, перцю. Свашки перебивають і до перцю проспівали такої перчистої, що тільки ну! З пісні слова не викидають, кляті свашки:
Оце ж ваша баба Та поїхала до Хотиня По перець, по коріння.
А здибав дід бабу,
Став із нею на пораду:
Припер її до дверець Та й розсипав перець.
Катерина просить до столу. Молоді сідають, як на посаді. Коло них рід. Обід розпочинається традиційною капустою, до якої дівчата приспівують:
Із-за моря гуска летіла,
А капуста з перцем кипіла.
Чи з перцем, чи не з перцем —Набирали свашечки повним відерцем.
Але, на лихо собі, зачепили свашок. Ті переморгнулися й заспівали такої, що надовго одбили у дружок охоту зачіпатися:
Ой бодай же тому морозу марця,
Що одморозив дружкові... пальця!
Завернув у хустку,
Вкинув у капустку.
А капустка тлуста —Злипаються дружкам уста.
XV
Дружечки доспівують останні свої пісні, досиджують останні хвилини. їхня роль уже закінчується. Квітки одцвіли, осипаються пелюсточки.
Для Катрі перестають уже вони бути подругами, милими повіренницями дівочих таємниць, учасницями забав і радостей, спільницями інтересів. Уже не підуть разом по горіхи й не перегукуватимуться у лісі...
І тому в піснях дівчат починають прочуватися прошарки суму. І голос той, і слова наче не сумні, а щось уже чорне переткало основу мелодії, по тканині пісень просипалися якісь зерна печалі. А потім і прямо вже переходять до того, що, мабуть, таки, скоро доведеться кінчати:
Старшая дружечко,
Одчини віконечко,
Подивись на сонечко —Чи рано вже чи пізно?
Та коли ж іще рано,
То ми погуляєм,
А коли вже пізно —Розійдемось різно.
І з пристрасним поривом самі собі відповідають:
Іще рано,
Іще погуляймо!
Ще зірочка од місяця не одійшла,
Ще Катруся від свого батенька не пішла...
Ці слова нагадують Катрі, що й вона теж останні хвилини досиджує з подругами. І такими вони нараз стають милими, такими дорогими, що обіймала б кожну з них, цілувала... Але не можна, треба сидіти на посаді. Дівчата знають, що ворушить зараз серце їх подруги:
Перед порогом могила,
А в тій могилі калина Спустила гілечки додолу —Час нам, дівочки, додому. —Ой не час, мої любі дівчаточка!
Не пора, не пора, зозуляточка!
Ще ж я вами та й не навтішалася,
Ще ж я з вами й не нарозмовлялася!
Ой не час, не час, не пора —Ще зіронька вечірняя не зійшла...
Та суворо нагадують свашки:
Ой чого ж ти сидиш, Катрусю?
Чом не дякуєш батеньку?
Уже ж коники позапрягувані,
А погоничі на возах сидять —Тільки сісти та поїхати.
За Катрусю відповідають дівчата, але в пісні їх уже немає рішучості, тільки відволікання, мотив — розлуки. Що й так дівчаточка, мов перловим намистом, уквітчали весілля своїми піснями, а оці вже, останні, наче з самого добірною жемчугу низані, з пишних коралів, з мінючого каменю-самоцвіту.
Ой на горі полуцвітки Процвітають,
Усю гору кам’яную Устилають.
Ой просила Катруся Батенька:
"Пусти мене, батеньку,
На цюю гору,
Нехай же я з полуцвітків Віночок зов’ю".
"Ой нащо тобі, дитя моє,
Той віночок?
Уже ж тобі не ходити У таночок.
Уже ж тобі не водити Подружечок".
"Ой є в мене, панотченьку,
Меншая сестра.
Вона моїх подружечок Та й доводить,
Вона мого віночка та й доносить..."
І очі всіх присутніх мимоволі звернулися на Оринку. Дівчинка сиділа на полу і впивала, цілим своїм єством пила усе багатство пісень, що розливалося перед нею. Оце ж тепер із товаришками на вигоні переведуть усе як є весілля, переспівають усіх пісень молодими, пискливими голосами. До будучого дружкування, світилкування — і Орина насичалася тими піснями, як черешня листом обростає...
І от, коли в сей момент усі очі звернулися на Оринку, воно, це мале дівча, в одну мить зрозуміло, що і їй теж тут якась грань кладеться, що й вона має встати з цього місця кимось іншим, ніж сідала. Старша сестра іде з хати. Це означає, що частина її обов’язків перекладеться на ці вутлі плечі. А потім —найголовніше, це ж і їй, Оринці^вже треба починати і рушники вишивати, і хустки, й сорочки. Це ж і їй уже треба думати, що в скриню покласти, щоб не було сорому перед людьми.
І все це пережилося в один момент під поглядами присутніх. Орина зчервоніла, потім зблідла і... Одразу виросла. Було дівча — тепер нема: стала дівчина-підліток.
А вечеря йде своїм чередом. І дружечки співають своїм чередом. Загальна
увага, що на хвильку спрямувалася на Орину і зробила переворот у душі малої дівчинки, тепер знову коло значущої події — майбутнього виїзду молодої.
Свашкам не терпиться:
Вже сонце над горами —Збирайся, Катрусю, з нами,
Бо ми добрії люди,
Добре тобі в нас буде:
Вода сама в горнець тече,
А сонечко само хліб пече,
Хата вітерцем мететься,
У нас гаразд ведеться.
Не будеш нічого робити —А будеш усім рядити.
Дружки відспівують, що це неправда, і наводять приклад, як теж отак колись свашки підмовляли одну дівчину, казали — їдь із нами:
У нас гори золотії,
А травоньки шовковії,
А річечки медовії,
А стіноньки срібернії,
А людоньки люб’язнії...
Так говорили. А прилетіла зозуля — і все це спростувала:
Світ же я облітала,
А того не видала:
Всюда гори землянії,
А травоньки зеленії,
А річечки водянії,
А стіни деревлянії.
А люди — як люди,
Хто й зна, як буде...
Свашки відкликають зозулю, щоб вона не розкривала далі таємниць:
До бору, зозуле, до бору!
Там тобі гніздо увите,
Зеленою рутою покрите,
Там тобі ягідки-суниці...
Там тобі й водиця з криниці.
Дружки радять зозулі не вірити тому:
Ой неправда то є, неправда!
Волики травицю із’їли,
Пташечки ягідки об’їли,
Корівки водицю попили.
Тепер усе так само перекидається до Катрусі. Свашки співають:
До свекрухи, Катрусю, до свекрухи!
Там тобі вечеря готова,
Там тобі біла постіль стелена,
Там тобі лавочка приставлена.
А дружки показують оборотну сторону:
Ой неправда, сванечки, неправда!
Гостеньки вечерю із’їли,
Діверки постілоньку залягли,
Зовиці лавочки засіли.
І тут же додають малюнок будучого "щастя" Катриного:
Ой бором, бором, боровиною,
Ой хто ж то йде вечориною?
Ой іде, іде Антін п’яний:
"Відчиняй, Катре, — я твій коханий!.."
І пішло перекликання!.. Свашки наглять Катрю, щоб скоріше їхала, а дружечки дають усякі поради, щоб тому запобігти. Свашки гукають:
Гей, Катрусю, вбирайся,
На візоньки вкладайся —Час, пора і годинонька На бит виїжджати!
"На бит!.." Це звучить повелільно і міряється масштабами цілого життя. Дружкам нічим відповідати, й вони передають тугу матері, що от має зостатися сама, без дочки-помічниці:
Добре було тобі, матінко,
Та горілочку пити:
"Якось то буде, якось то буде —Та без донечки жити".
Підеш, матінко, у поле Та зеленого жита жати,
Та займеш постать широкую,
А ні з ким її дожати.
Сядеш, мати, та полуднувати —Ні з ким розмовляти...
А свашки нагадують. А свашки кваплять. А свашки приспішають. І вечеря вже добігає кінця, й скоро-скоро все закінчиться. Останнім покликом, останнім сплеском надії кличуть дружки:
Та не сиди ж ти, Катрусю, з бабами,
А йди сідай з нами:
Поведемо тебе в садочок,
Скинемо з тебе рубочок,
А надінемо перловий віночок,
Заплетем косу в дрібушечки —Підеш з нами у дружечки.
От і вечеря закінчилась. Усі встають, дякують. Пора, пора, справді час... Брала Катруся льон —Виганяла дружки вон.
"Нащо було нас брати,
Коли з хати виганяти?
Оце ж ми вже йдем від тебе,
Та й жаль нам, сестричко, на тебе:
Що вчора просила до себе,
А сьогодня відсилаєш од себе".
Бояри йдуть лагодити сани, коні запрягати.... Уже приходять, уже наступають останні хвилини. Катерина сидить, мов з хреста знята. Катря впала головою на стіл та й заплакала.
А дружечки вже не на почесному місці сидять, вже вони не найкращ оздоба весілля. Стовпилися коло порогу, як вигнанниці, безрадною купкою...
Розкотилися кислиці —Розріжнилися сестриці.
Тепер нам розлука з тобою,
Як із рідною сестрою.
Ой лучче було б та й не знатися.
Ніж тепера розстатися...
Катря через силу встає, йде до дівчат. Обіймає кожну з подруг, цілує без кінця, а сама на грані млості від тяжкої сердечної скрухи. І дівчата плачучи співають, а від того спів їх набирає нестерпучого жалю:
Ой спасибі тобі, та Катрусечко...
Що ти нас у дружки брала,
Коло себе близенько саджала, |
Медом-вином частувала.
І, нарешті, останні з останніх, важкі, як земля похоронна, слова:
Прощай, прощай!... Уже ми йдемо...
Уже твоє дівування собі беремо.
І вийшли...
Порожньо стало в хаті. І людей багато, повно людей — а наче якусь середину вийнято, квітки й образи винесено, вміст виметено.
Вони ще тут, дівчаточка, вони ще надворі. Вони ще не пішли зовсім, ще навіть співатимуть. І кожне це знає. І Катря знає, але вражіння вічної розлуки таке пекуче, що Катря не в силі того винести. Вхопилася за одвірок — от-от упаде. Антін підійшов, щось шепотить на вухо...
Та й усім сумно. Молодиці, що недавно повиходили заміж, і старі баби, що забули вже, коли й дівували, — всі пригадали й свої такі моменти й собі ронили сльози.
Музики, як присяжні рятівники у прикрих становищах, утнули й зараз веселенької, але й вони не могли пробити стіни того смутку, що воздвиглася в хаті, як бідне осіннє сонце, не в силі подужати густих туманів і сивих мряк.