Мовчиш, командире? Отож і горенько. Ти думаєш, у тебе першого питаю? Моя хата від боліт крайня, через неї вже, мо', полк, а мо', й ціла дивізія перейшла таких, як ти. Усе з боліт крадуться. А я сміюся: чи не відьми болотяні вас там висиджують за ніч? А самого так і давить обценьками. Моя стара кожного дня два чавуни борщу варить і дві макітри пирогів пече. Щитай — польова кухня.
— З рідних є хто на війні?
— Син. Мо', десь під кущиком перезувається, щоб не мулько тікати було.
Щтьма намотувалася на колеса, як сувої повсті, по хуторах сурмили перші півні.
— Спиняй, Миколо, я вже вертаюся. Значить, так, одвезеш їх на Борзенків хутір до кума Никифора. А він уже зна як. Ну, я пішов. Глядіть же, бісові сини, під бабськими спідницями засядете — прокляну. І мій хліб-сіль рогом вилізе. Ну, їдьте вже, їдьте.
Всі підійшли прощатися з дідом, а особливо Охрім Горобець: трясе діда за руку, не дає нікому слова сказати, все сам говорить:
— Ти, діду, як закінчиться війна, приїжджай до нас. Ми тобі таку пасіку доручим, що бочками мед качатимеш. Ти знаєш, яка в нас бджола? У вічко не влазить. Потому — у нас степ, а у вас одно болото. Бджолі квітку потрібно. А у вас де квітка?
— Ну й чоловік. Якби в рот зерно засипав — борошно б вискакувало, — дивувався дід.
Два хутори проїхали спокійно. В третьому напоїли коня, напилися самі. Почали радитися, чи встигнуть завидна доскочити до Борзенкового. Кінь довго нюхав дубову баддю на цямрині, одфиркувався.
— А чого б не встигнути? Що ми — за годину сім кілометрів не проїдемо? Наняй, Миколо.
Охрім обливав водою голову, "щоб спать не хотілось", і, проводячи долонею по стриженому волоссі, стріляв краплями:
— Щось мені таке манжуриться, коли б нам чого не трапилось.
— Пристебни язика.
— Поїхали.
Гострішав житній дух. Забризкана росою дорога м'якла під колесами. Від коняки несло потом і ремінною збруєю. В степу, на півдорозі до хутора Борзенкового, стало ясніти небо. Чорний коваль роздував горно, і небо рожевіло все більше. Будяки понад дорогою цідили малиновий сік. Обзивались перепела. Світла тінь косинцем лягла на степ. Микола підганяв конячину. Дорош спав, зарившись у сіно. Бійці ішли насторожені. Чумаченко димів цигаркою.
— Тихо, як у вовчій ямі... Тут краї глухі... І раптом всі щось відчули, зупинилися. Спочатку Погасян, потім Чохов, за ним Огоньков. Охрім витяг шию, як півень на тину перед "ку-ку-ріку": всі ясно почули далеке гудіння машини. Вона їхала сюди. Розбудили Дороша. Він зліз з воза і сказав хлопчикові:
— Жми, — і показав на хутір. Миколка погнав коняку дорогою, щез у житах. Дорош махнув рукою бійцям, і вони залягли понад дорогою.
— Якщо транспорт великий — пропусти, малий — бити. Ясно?
Охрім шмигляє через дорогу раз, удруге. Хтось хапає його за шинелю, тягне в жито. Чугай мовчки гризе стеблину. Огоньков сміється з Охріма вголос. Чумаченко товче його кулаком в потилицю, щоб замовк.
Шум ближчає.
Погасян сигналізує, що машина одна, і перший стріляє в шофера, ураганна стрілянина — і тихо.
Тихо-тихо. Величезна, плямиста, з буцаючим зубром машина з'їжджає в кювет і глухне. Солдат лежить на борту, звісивши вниз руку. З каски тече кров. Два петляють житами, відстрілюються. Огоньков біжить за ними, скрикує: "Ой!" — і падає. Чумаченко зводить його, а по житі кров — ссик, ссик. Стебла багряніють.
— Ну, що тобі, що? — кричить Чумаченко. — Куди?
Огоньков біліє, бульбашить з рота рожевим. Під гудзик гімнастьорки потрапив колосок, відрізався, висить, воскові жовтіють зерна. Чумаченко тягне Огонькова до машини, здає Чохову на руки, а сам відкриває дверцята, бере за петлі мертвого шофера, волоче в борозну.
Дорош питає, хто поведе машину. Чугай каже:
— Я, — і сідає за руль.
Коли він дивиться з кабіни, то десь бозна-де внизу стоїть його земляк Охрім у довгій шинелі і каже:
— Може, підпихнути?
Огонькова прошило кулею навиліт. Його роздяг-ли, перев'язують пакетами, відібраними у мертвих німців.
Чугай уже завів мотор: німецька техніка опанована. Дороша пхають у кузов, Огонькова — в кабіну.
— Жми!
Ревище встає над степом. Сонце грає на побитому склі, а Миколка стоїть на возі, щось кричить і махає вслід бійцям подертим картузом.
III
Спочатку Ташань була чистою, тоді зробилася крейдяною, а потім заколотилася, завирувала спідсподу, посивіла. Із-за Беевої гори вилізла хмара, стала у воді темною фортецею, замертво, непорушне, взялась димами, закурілась. Хмара була сливовою, з підпаленими сонцем краями, щохвилі густішала, наливалася вируючою каламуттю, доки не стала внизу чорною, вгорі жовтогарячою, як глина на призьбі. Чорна тінь укрила село і річку, а в провулках між тинами поночіло, хати присіли. Ластівки летіли в тучу, голуби до схову. Сутулились соняшники, а небо кипіло. Верби опускали віти до землі, кутались і чекали, а тополям що! Синіми стрілами в небо — простору хочеться, висоти. Пройшло осоками, закошлатило, змішало, рвонуло верби за коси, — і захлипали віконниці, і таке розходилося, що вихлюпнуло воду з калюж.
В колгоспному дворі, стирлувавшись біля корівника, ревла худоба. Комори, стайні, волярня — все повідкривано, всюди валяються подерті мішки, смердить смалятиною. Собаки з гарчанням волочать по садку свинячі тельбухи. На яблунях висять свіжозідрані бичачі шкури. Біля контори — підводи, навантажені салом, пшоном, сіллю, борошном. Стоять люди, злякано дивляться на все, що робиться.
Оксен, збивши на потилицю шапку, сидить на ганку, курить. Пальці нервово давлять вишневий мундштук. Біля нього топчеться запнута у чорну хустку Олена. Губи кривляться, на очах сльоза, як морська вода на камінні. Донечка тримається за спідницю, син треться біля батька, мовчить, тільки ніздрі тріпотять.
— Їдь, Олено, евакуюйся. Прийдуть німці — пере-вішають.
— Хай уже. Що людям, те й мені.
Від контори до комор, від комор у степ гасає на рудому жеребці Гнат. Сідло рипить, з мундштуків — шматками піна. Хекає кінь, хекає Гнат. На Гнатові нова шинеля, чоботи із шпорами, картуз — ремінцем під бороду, два нагани, бомби, ножі. За спиною — гвинтівка. На золотому зубі пожежа, на лиці — пожежа.
На руці — нагай з козячою ніжкою. Його жінка Настя стоїть поміж молодицями, мліє:
— Отакий усіх німців одним конем перечавучить. Боже, одчаюга! Сьогодні вдосвіта встала борошно сіяти, за підситок, а під ним бомби лежать... Мого, молодиці, першого вб'ють. Такий на голі шашки полізе.
— Ну, довго будете м'ятися? — кричить Гнат, осадивши огиря. — Я вже всю сільраду оббіг. Бачите? — показує нагаем в степ.
А там гогоче, реве, крутить вогняні віхті, стріляє вернем у чорні хмари. Кінь і Гнат здибились на чорну хмару.
— Спа-а-алю все. Ні грама німцям не лишу! Хай суху землю гризуть.
— А ми що їстимемо?
— Єсть указаніє — вакуїруватися. Чого сидите?
— Жеребець волові не пара.
— Пішки ідіть, а то хитруєтеї Ми повернемося. О, тоді, знаєш-понімаєш, спитаємо, хто на чию дудочку грав.
Гнат б'є огиря нагаєм і летить дворищем, розпустивши крила шинелі, туди за Ташань, палити стоги.
Нарешті на підводи все вкладено, і Григір Тетеря підходить до Оксена:
— Тепер уже дорогою не розтруситься. Ось ключі:
оце — від комор, це — від льохів, а це — від контори. Візьми.
Оксен ховає ключі до кишені.
— Є ще дві бодні липового меду, кіш яєць і двадцять літрів рижієвої олії. На жнива приготовлено.
— Ходім у контору, напишеш розписку. В кабінеті Оксейа, як надворі, — все порозкидано, шафи порозкривані, під ногами валяються папери. Килимок, яким так любив хизуватися Оксен перед іншими головами колгоспів, зіжмаканий і облитий чорнилом. Зайшовши у кабінет, Оксен за своєю десятилітньою звичкою зняв шапку, повісив на цвяшок і, пригладивши рукою чорне, закучерявлене спереду волосся, сів за стіл. Зараз же його охопило ділове почуття, яке охоплювало його завжди в цьому кабінеті, за цим столом, де йому не раз доводилося вирішувати важливі питання колгоспного життя. Він навіть за тою ж самою звичкою. і керований тим же самим діловим почуттям сягнув рукою в шухляду, щоб витягти блокнот-щоденник, але відсмикнув її назад і криво посміхнувся: пригадав, для чого прийшов, і лице його зробилося суворим.
— От що, дядьку Григоре, сіялки, борони, рала, весь реманент бережіть. Найкраще — розберіть його на частини і заховайте. Зерно, що в коморах, роздайте людям.
— Аз посівфондом як?
— Бережіть десь там у куточку. Інші продукти: сало, смалець, яйця, мед, сіль — закопайте у землю, — і кришка. Щоб тільки ви один знали, де воно. Зрозуміло? Відступатимуть наші бійці, скажіть — просив ролова... — Оксен на хвильку замовк, одвернувся до вікна, — щоб стаєнь, корівників, свинарників не палили. Ну, як бомба або снаряд попаде, то тоді вже хай... Що ж зробиш... Тепер ще. Кидаю я тут свою сім'ю...
Григір встав, зняв з лисої голови заячу шапку:
— Забрав би ти її з собою.
— Коли ж вона не хоче. — Оксен опустив очі, між бровами лягла зморшка. —Цілу ніч вмовляв: затялася, хоч вогнем печи: ти, каже, в армію підеш, а я між чужими людьми з двома дітьми що буду робити? Так що залишається вона тут. Дуже я вас, дядьку Григоре, проситиму: наглядайте за нею. Без мужичих рук — хата валиться.
— Об цім ділі не клопочись.
— Ну, оце і все. І ключі візьміть собі назад. В дорозі мені і голка важка буде.
Старим був завгосп і комірник Григір Тетеря! Відтоді, як заснувався колгосп, на цій посаді працював і тому, коли знову взяв ключі до рук і вони задзвонили в його пальцях, схилив на кожух сиву свою голову і подумав: "А хто його знає, може, й доживу до того, що засіки відкрию на нове зерно" — і поклав ключі у полотняну кишеню.
Вийшли на ганок. Оксен махнув рукою: рушай.
Заскрипіли підводи, заревла худоба. Дівчата, плачучи в рукава, погнали її з двору.
— Люди! — закричав Оксен і зняв шапку. Вітер рвав його чуб, оголюючи залисини. — Хліб вам роздадуть, так що голодні сидіти не будете. Прийде німець — стійте один за всіх і всі за одного. Може, я кого зо-бидив або не так сказав, то простіть. — Поклонився на всі боки, надів шапку, поцілував жінку, дітей і, прогримівши чобітьми по сходах, побіг наздоганяти підводи.
Олена догнала його, вчепилася за рукав:
— Як же я буду одна з дітьми, Оксеночку? Він поцілував її у мокре обличчя, притримуючи рукою шапку, погнав за підводами.
Гнат прогарцював прощальне коло по двору, зупинився у воротях, зняв карабін і вистрелив п'ять разів у повітря.
— Ждіть з перемогою! — крикнув він і оперіщив жеребця нагаєм.