Ну, говори, що ти там доброго зробив та чого довідався?
— Я лише двох бернардинів убив, а те, що я бачив, прийдеться довго розказувати...
І зараз став розказувати все по порядку та детально. Як дійшов до того, що райці вирішили спалити передмістя, гетьман перебив йому:
— Так тому правда? Я це чув і тут, та вірити не хотів. Мені все здавалося, що це зробила чернь, та лиш боялися кари й тому склали вину на городян... Ці люди справді подуріли...
Коли Олексій скінчив свою доповідь, гетьман каже: ' — Що ти проворний, то я це знаю. Вмієш добре викрутитися з'усякої біди. Та щоб ти вмів штовхнути ножем у серце живу людину, та що вмієш перелазити високий мур, того я від тебе не надіявся.
Я сам не знаю, як я рішився заколоти людину, та ця думка прийшла мені в голову в одну мить, бо іншого виходу не було... А через мур перелазити я навчився в бурсі, ми так частенько робили...
Ах ви гультяї! — каже гетьман вдоволений.— Підожди! Як вернуся в Київ, то скажу я це отцю ректорові. Дістанеться тобі на горіхи...— жартував гетьман, погрожуючи пальцем.— А тепер скажу тобі, сину, що ти справився, як не може бути краще, і я вдоволений з тебе. Тепер повечеряй, якщо тебе бернардини дуже не перегодували, і лягай спати. Завтра буде рада старшин і тебе там прикличуть. Завтра ми й так сподіваємося посольства від городян.
Хіба ж вже наумились? Це мусило статись тоді, як я воловодився з бернардинами...
Ні, серце, я до них сам писав. Мені жаль було руйнувати руський город, столицю Червоної Русі...
На мою думку, на мій малий розум, то це недобре, пане гетьмане,— говорив палко Корніенко.— Ті півголовки думатимуть, що вони такі важні, а у нас нема сили і не можемо відважитися на приступ... Не треба їх руйнувати, як вони самі руйнуються.
Ну, нічого... я їм ще можу показати мою силу в кожний мент... А ти таки йди спати, бо й мені спати хочеться.
На другий день вранці скликано старшинську раду, на котру покликано Корнієнка. Коли він скінчив свій звіт, каже гетьман:
— Супроти цих певних вісток, які ми почули, я хотів би з вами порадитись, як нам далі робити?
На це Кривоніс:
Ми це знали і без того, воно нам не новина. Нема що довго радити, тільки брати город приступом і йти далі.
А що станеться з городом, як його візьмемо приступом? — каже гетьман.— Це ж наш город, і годі його давати на поталу татарам і черні. Годі ж їх у город не пустити...
Станеться те, що й іншим городам сталось,— каже Кривоніс.— Переріжемо панів, жидову і ксьондзів, а православні уціліють.
Вчора післав я у город письмо, щоб прислали своїх людей уговорюватись...
Тоді зірвався з місця Чорнота:
Ти, пане гетьмане, знову зробив так, як не треба. На чорта просити нам їх на мирову, коли в наших руках певна побіда. Поки ми не візьмемося до них добре, то не схочуть миритись. Я вчора повставляв свої гармати на місці й сьогодні зачну іншої співати. їм здається, що ми усю зиму будемо з ними у піжмурки гратись, аж поки не позамерзаємо. Цього листа не треба було без ради старшин посилати.
Нам не треба ні гармат, ні пороху витрачати,— каже Головацький.— В городі вже тепер голод і пошесть починається.
Чорнота ходив схвильований по хаті, а опісля каже:
— Знаєш, пане гетьмане, що я тобі не ворог. Нагадай собі на нашу давню приязнь. Та добро батьківщини, добро нашої справи мені дорожче, чим наша приязнь, чим моє і твоє життя. Не на те ми йшли .сюди, щоб миритись, договорюватись та й вдоволитись яким окупом. Заплачений окуп піде на татар, а козацтво й чернь вийде з порожніми руками. На якого чорта йшли ми сюди з Костянтинова? Щоб для татар грошей роздобути? Шкода було заходу. Нам треба город безумовно взяти. Віддадуть його по-доброму, то й краще для них буде.
На те Джеджалій:
— Пане гетьмане, ти з огнем граєшся. Чорнота говорить правду. Окупом панів не поконаєш, бо не вони будуть платити, лише городяни, а вони не є небезпечні для України. Здобудемо город, то здобудемо підставу до дальшої роботи. Сюди можна назвозити припасів на дальшу війну, город добре укріпити, а з Львовом належати буде до нас і уся Червона Русь.
На те знову Виговський:
Я погоджуюсь з паном гетьманом. Годі давати наш руський город на поталу татар і черні.
В тебе, пане Виговський, говорить шляхтич,— каже Кривоніс.— Ми не погодимось. Ви цяцькайтесь з ними за окуп, а я йду до наступу і здобуду Високий замок. Тоді покажу дурним городянам мій сильний кулак. А як гетьман мені це заборонить, то я йду собі далі промишляти, як і досі було. Недовго вже мені на цім світі животіти,— він узявся рукою за зранений бік,— та поки я околію, дам себе добре ворогам України знати...
Так не можна говорити,— уговорювали його інші полковники.— Це ослабило б нас, коли б кожен робив так, як йому краще здається. Кожен повинен робити те, що накаже рада й гетьман.
Начхать мені на ваші безглузді ради. Я собі сам гетьман над моїми полками і зроблю те, що мені подобається. Мені лише невільно проти вас іти і ляхам помагати, а то б сам себе на кіл настромити наказав. Завтра беру Високий замок...
Кривоніс всердився і вийшов. Гетьман стягнув брови і проговорив йому вслід:
— Ми потрапимо і полковників неслухняних приборкати...
За Кривоносом вийшов і Головацький.
Гадаю, що нині приїдуть висланники з города уговорюватись. Якого нам окупу жадати?
Якщо окуп має йти на татар,— каже Богун,— то треба спитати Тугай-бея. Як приїдуть посли, то добре б його мати під рукою.
Гетьман післав за Тугай-беєм до Збоїск. Коли полковники повиходили, каже Виговський до гетьмана:
Може, воно й добре буде, як Кривоніс трохи покривавиться з своєю черню, її трохи забагато у нас.
Правду говориш,— каже гетьман.— Вона нам більше заважає, чим помагає.
Гетьман не міг забути того, що через неслухняність черні не міг над Пилявкою вихіснувати як слід побіди.
Ця рада припала Корнієнкові не до вподоби. Йому здавалося, що коли розповість гетьманові, як очевидець, про ті страшні утиски над православними у Львові, про те, як православні співчувають козацькій справі, то гетьман і без ради видасть наказ здобути зараз город за всяку ціну. Хіба ж гетьман не проголосив війську гасла: "За віру і свободу?" Ті бідняги там, за мурами, стільки надії покладають на гетьмана. Вони тепер, певно, зневіряться, а хтозна, чи вдруге така нагода трапиться, як тепер... а гетьманові байдуже і віра, й воля... вдоволиться окупом, який зідруть найбільше з православних. Йому кривавилося серце. Чи на те він ходив туди й наражав себе, щоб гетьман окупом удоволився? Як усі повиходили, він припав до колін гетьмана і говорив крізь сльози:
Батьку! В городі терплять православні страшні муки від ляхів та жидів. Там ждуть визволення, тебе спасителем величають... На що я там не надивився! Чого доброго, то поки справа з окупом скінчиться, усіх православних виб'ють до ноги...— він став страшно плакати.
Заспокойся, сину, ми за їх долю у договорі по-'дбаємо...
Ляхи не додержать того, що обіцяють...
Мусять!'
— А хто їх присилує, хто змусить, як ми відійдем?..— Він вийшов від гетьмана дуже схвильований. Послідня надія його впала. Тепер він ще менше розумів гетьмана, як давніше.
Поки полковники роз'їхалися до своїх полків, поступили на квартиру Чорноти близь церкви святих апостолів Петра й Павла.
Дивіться, панове товариство,— каже Чорнота, показуючи на уставлені гармати,— у мене під рукою таких сто сопілочок. Як вони заграють, то гірко прийдеться панам ляхам танцювати...
Без наказу гетьмана не можна зачинати такої музики,— каже Іван Богун.
Чортзна-що,— каже Чорнота.— Пам'ятаєте, як у Костянтинові говорив Кривоніс, щоб не йти далі, по Случ наше. І ми того хотіли. Та гетьман пішов за думкою татарина. Ну, й пішли ми. Та замість здобувати один город по другім, взяти Краків, піти на Варшаву й посадити там короля-самодержця, а короленят приборкати, гетьман коверзує й окупом вдоволиться, котрий піде увесь на татар, а нам дуля. Виходить з того, що не татари нам служать, а ми їм.
Хай буде, що хоче, хай мене гетьман і на кіл настромить,— говорив схвильований Кривоніс,— а я завтра візьму Високий замок.
А я візьму кляштор кармелітів,— говорив Голо-вацький.
НЕВЖЕ Ж Я НЕ КОЗАК?
Полковник Кривоніс стояв з своїми полками української черні за Високим замком. Гора Високого замку не була тоді, як тепер, поросла деревом, через що приступ до замку був трудний. До того ще Кривоніс не мав ні одної гармати, бо вся артилерія була при гетьмані. Та завзятий Кривоніс не хотів відступити від повзятого раз замислу, хоч знав, що діло буде нелегке і що на замку багато оборонців. Там, крім присланої залоги, засіло багато збігців як з города, так і з передмість. Було там теж багато зброї й амуніції, були й гаківниці...
Кривоніс, знаючи завзяття своїх козаків, не вагався взяти замок голіруч. Він тоді знемагав від рани, яку дістав під Костянтиновом. Куля прошила йому правий бік, та все ж він не давався, підв'язувався ціпко поясом і не залежувався. Вернувши тепер з козацької ради, поклався зараз у постіль і прикликав до себе старшину.
Панове товариство! Я вернув лиш що з ради старшин і недобру новину вам приношу. Наш гетьман коверзує. Не знаю, який чорт його опутав, чи, може, його причарували, та не хоче Львова брати, а вдоволиться окупом. Ви знаєте, яка у нас сила, а який немічний наш ворог... За кілька годин ми побавились би на риночку з жидовою і ляхами, коли б не опір гетьмана. Вже кілька днів стоїмо під тим дрантивим городом і нічого не робиться: ні війни, ні миру. Гетьман, замість придавити одним пальцем цей курник, понижує себе й нас і листи до города пише, щоб були ласкаві прислати своїх послів договорюватись. Марні всі наші заходи, марно текла наша козацька кров...— Він заскреготів з досади зубами...— Не за тим ми сюди йшли. Чи"маємо на це пристати й коритись примхам гетьмана? Ні, брати мої. Нагадайте собі наші подвиги, нашу славну побіду у Полонному й вирішіть щось, бо в мені серце лусне з досади. Недовго вже мені на цім світі животіти, та хай умру лицарем, а не бабою. Моя думка така: завтра наступаймо на замок, візьмім його, покажім наше козацьке завзяття, а ворогові наш твердий кулак...
Пане полковнику, наш батьку,— каже сотцик Обух,— ми всі одної думки з тобою. Ми бачимо, що гетьман уважає нас за ніщо, хоч хвалить нас перед людьми, що ми його права рука.