І Мирослав вдруге був у Берладі, але сим разом вже не як вязень і вдруге говорив з імператором Мануїлом, причім показалося, що старий цісар Мануїл нічого не знав про затії своїх дворян на придунайські городи Ярослава.
В Византії на кладовищі знайшов Мирослав поставлений хрест на гробі батька і набрав переконання, що тільки висші верстви грецького народа визначаються зіпсуттєм.
* * *
Поспішний поворот галицьких полків з походу на Київ не змінив нічого в Галичі, зате тим більше в Київі. Як зразу князю Мстиславу велося добре й він дійшов без перепони аж до руїн святого Київа та заняв їх, бо Гліб, брат Андрія, втік на саму вістку про прихід Мстислава,— так від хвилі, як опустили його галицькі полки, почалися невдачі. Облога Вишгорода, в котрім затворився Давид син Ростислава, союзник Андрія і Гліба, поступала пиняво. Невдовзі Гліб одержав в поміч велику орду Половців, і Великий Князь Мстислав подався на Волинь, де й помер у Володимирі Волинськім в осені тогож року: а в спадку по нім перейшов престол і пімства на найстаршого сина його, Романа Великого, що почав княжити у Володимирі Волинськім. В Луцьку княжив його старий Ярослав Ізяславич.
Недовго княжив на руїнах Київа брат Андрія, князь Гліб. Він помер в кілька місяців по Мстиславі. Ще коротше княжив у зруйнованім Київі і Володимир внук Мономаха. Та скора смерть одного князя за другим викликала вражіннє, немов би вони не могли жити в зруйнованих останках давньої величі.
Скоро змінялися в Київі і дальші князі. По Володимирі засів найстарший син Ростислава Роман, котрого підпирав Андрій. Одначе приязнь синів Ростислава з Андрієм скоро минула. Вони посперечалися ізза Новгорода й Андрій прогнав з Київа Романа сина Ростислава та віддав Київ свому братови Михалкови, що досі княжив у Тор-чеську. Але Михайло боявся йти княжити до Київа і післав туди як свого намісника брата свого Всеволода, що не мав волости.
Сини Ростислава запротестували проти сього й разом напали на Всеволода тай увязнили його з цілим двором, а в Київі засів другий з ряду син Ростислава, Рурик, бо Романа Андрій так обпутав, що той не міг рушитися. Тепер молодші сини Ростислава облягли й Михалка в Торчеську і присилували його, зірвати союз з братом Андрієм і пристати до них. Андрій прислав до них посла з наказом, "забиратися з руської землі" і йти в Берладь на ізгойство. Але наймолодший син Ростислава в відповіді на зарозумілість Андрія казав на сором обстригти його посла. Розгніваний тим Андрій довго приготовлявся до походу і вкінці рушив на Україну з великим військом, літом 1173 року. З ним разом мусів йти зі свого Смоленська проти братів найстарший син Ростислава Роман. Крім нього йшло на Київ звязаних з Андрієм коло двайцять князів.
Але три меткі сини Ростислава не втратили голови на вид тих хмар, що тягнули на святий город. Вони обступили відбудований по части Київ, щоб не нищити його, й затворилися в двох менших і через те лекших для оборони кріпостях: найстарший по Романі Рурик замкнувся в Білгороді, наймолодший, Мстислав у Вишгороді, а середущий, Давид поїхав за помічю до Галичини й на Волинь (пятий син Ростислава тоді вже не жив). Велика армія Андрія, прилучивши ще до себе полки Киян і Чорних Клобуків, облягла Вишгород. Але наймолодший син Ростислава боронився завзято і навіть робив нічні випадки з обляженого Вишгорода, чим дуже знеохочував союзників. Облога затягалася.
В склад армії Андрія входили й сини Ярослава кн. луцького, що мав охоту засісти на київськім престолі, тай сили Ольговичів, що також хотіли бачити на київськім престолі когось зі своєї родини. Зі сего противенства скористали сини Ростислава й увійшли в союз з луцьким князем, прирікаючи йому київський престол в заміну за київські волости. І луцький князь перейшов на їх сторону, що викликало замішаннє між союзниками Андрія. Коли ж до того розійшлася вістка, що невдовзі надтягають галицькі полки, все ще велика армія Андрія серед ночі почала втікати в дикім переполосі. Тоді Мстислав ударив на втікаючих, багато їх побив і ще більше забрав в полон.
Так закінчилася велика виправа Андрія кн. суздальського на землі України. В Київі засів український князь Ярослав Ізяславич, а київські волости взяли сини Ростислава.
Таким чином Ярослав Осмомисл тричі відчинив силою ворота Київа, а четвертий раз відчинилися вони на саму вістку, що мають надійти його полки.
Більше не мішався вже в київські справи.
Був розбитий переходами життя й особливо тим, що не виконав пімсти, хоч міг. В нім ломався старий одідичений світогляд з новим, христіянським. І коли ходило о невиконуваннє пімсти в справах, що не доточили його особисто, як під Теребовлею, то правила поведення нового .світогляду, по яким поступив, дали йому глибоке вдоволеннє. Але в особистій справі тяжіли над ним великим тягарем, якого не міг скинути. Чим більше минало часу від убиття Настасі, тим менше розгону мала його думка в напрямі до виконання пімсти, але тим глибшу вкорінювався в нім безіменний біль, що з усего приносив йому тілько одно невдоволеннє.
І ніщо не давало йому вже задоволення, ні праця, ні читаннє, ні велике поважаннє у своїх і чужих. Ще найбільше забуття приносила йому молитва й читаннє Св. Письма, котре щораз глибше вганяло йому в душу відразу до пімсти, а тим самим погружувало в щораз глибшім невдоволенню зі себе. Так князь Осмомисл, хоч молодий ще віком, ходив мов з застарілою хоробою душі, на яку не було ліку. А разом з життєвою радістю затратилося в нього й заінтересуваннє всім.
Його двір став тихий, особливо коли на засіди виїхала його подруга Ольга і разом з нею не стало дам двору тай жіночої прислуги. Княгиня Ольга переконалася, що ніщо не прихилить вже до неї серця її мужа навіть на стільки, щоб він перед чужими числився з нею, виїхала в Суздаль, як тільки брат її Всеволод почав укріплюватися там на престолі по смерти Андрія, що зруйнував Київ. Там постриглася в черниці й померла в кілька літ опісля.
Князь Ярослав не допускав до свого замку жіноцтва, не міг стерпіти навіть жіночої прислуги, хоч нераз, оглядаючи пустку свого великого дому, говорив до окруження:
— "Зле з ними, але скучно без них".
Великий галицький замок оживлявся лиш тоді, коли приїздили відвідати батька його дочки з мужами й дітьми,— одна з далеких задніпрянських земель України, друга з ляцької землі. Князь любив особливо найстаршу, що вийшла за Ігоря Святославича. Він вже в два роки по своїй участи в поході на Київ, якою Ярослав Осмомисл дуже гіршився, поправив свої взаємини з тестем тим, що двигнувся проти Половців та побив двох князів половецьких, Кончака і Кобяка, над берегами Ворскли.
Тим здійснив мрію Ярослава з молодечих літ його і галицький князь радо бачив його від тоді в своїм замку. Від нього мала найстарша дочка Ярослава пятьох гарних і здорових синів, якими дід тішився тим більше, що оба власні сини його не сповнили його надій: його улюблений син від Настасі Олег був дуже сумовитий, а син від Ольги Володимир легкодух і марнотратник, що дуже гризло князя і причинялося до того, що він перед часом постарівся тай щораз частійше западав на здоровлю.
А доля немов мстилася на нім за його страшну пімсту, яку свого часу виконував на молодих синах і внуках боярів: жидівські і грецькі купці раз-ураз перекладали йому неймовірно високі рахунки його сина Володимира — до вирівнання. Пригноблений князь вирів-нував їх, не кажучи ні слова, бо переконався про безуспішність усяких напімнень. Постановив собі лиш, не дати марнотратникови Галича і великих жерел його богатства в придунайських городах і таможнях. Дивувався тільки в душі, на що його син видає такі суми і пригадував собі нераз висказ старого єврейського купця:
— "Є три трудні річи, а четвертої зовсім не знаю"...
Одначе мимо всего величезні скарби Осмомисла росли постійно. Він прикрашував ними церкви, будував нові укріплення й укріпив особливо гарно ряд червенеьких городів, які йому свого часу відступив батько
Романа Великого, волинський князь Мстислав, за його постійну поміч в боротьбах о київський великокняжий престол. До кінця життя свого не провадив вже князь Ярослав ніякої війни і галицька держава процвітала в богатстві і щастю. Не мав того щастя тільки один її житель — сам князь Ярослав, Осмомислом званий.
В шіснайцятім році по своїм виході заміж приїхала до нього в гості його найстарша донечка з пятьма синами і мужем, котрий лагодився саме до другого більшого походу проти Половців і приїхав до тестя по грошову поміч. Князь Ярослав радів щастєм ще молодої дочки і сияв його відблиском, як сияє вистиглий місяць відблиском далекого сонця. Найстарший син її, Володимир Ігоревич, що мав пятнайця-тий рік життя і дуже напирався на війну проти Половців, подібний з вигляду до діда, був його любимцем. Князь Ярослав любив з ним, виїздити на погульки і провадити довгі розмови.
Раз виїхав з ним князь Ярослав на довшу прогульку: але веселість молоденького княжича не уділялася йому. Осінь все так ділала на постарілого перед часом князя. Живий і веселий внук не багато робив собі з того суму діда і герцював конем, бігаючи на всі сторони. Раз-ураз прискакував до діда і запитував про найріжнійші справи, зовсім не-повязані з собою, як от: чи вивірка засипляє на зиму так само як мед-відь? Котра з ряду медведиця сторожить дверий діда від часу, як він засів на престолі? Чому бог Пек-Осина мав одно мужеське й одно жіноче лице? Чи є в Галичі такі цвіти або трави, яких нема в Чернигів-щині? Чому калагури ходять в чорних ризах? Чому вежі на Карповім урочищі під Галичем заокруглені від сходу а многокутні з усіх инших сторін? Чому Ляхи такі смішні а Угри чорні? і т. и.
Дідуньо відповідав йому на його питання як міг, але так коротко, що малий Володимирко не був тим вдоволений. Коли на останнє отримав коротку відповідь, що Ляхи зовсім не смішні, а Угри темні, бо вони такої породи, сказав малий Володимирко:
— "Чому ти, дідуню, нині такий нечемний і не хочеш мене докладно поучати, як робив се вчера і позавчера і ще позавчера?"
— "Я, сину, почуваю себе нині недобре".
— "А чомуж?"
— "Бо старий я, синку! А старість не радість":
— "А от матір казала, що ти ще не старий, тільки дуже скоро подався.