Золотий Ра

Іван Білик

Сторінка 63 з 78

— Може, діти бачили...

Вона привела дітей.

— Отой сивий горбатий дядечко? Він учора ночував у храмі Гестії! — похопився вперед найменшенький хлоп'ячок, який учора канючив щось у старшого плаксивим голосом.

Гістіей дав усім по срібному оболу на пиріжки, й коли діти привели горбатого чужинця, всадовив його на своє ложе й спитав:

— Можеш дістати тут бодай кілька суден?

Він був певен наперед, що питає свого відпущеника зовсім дурне й несусвітне, але той несподівано пішов зачинити двері, до яких заглядали дітлахи.

— Лесбосці дадуть тобі шість дієр і дві трієри, — мов про щось добре обом відоме, сказав він. — Але не тут, у Мітілені, бо перси знають число всіх тутешніх суден, а на острові Псарі.

— А воїв дадуть?

— Зголосилося триста добровольців.

— Може, й вони поведуться, як хіосці? — згадав Гістіей старе. Потім він подумав, що в зраді хіосців найбільше завинив сам, і з припізнілим подивом глянув на свого відпущеника, який за давністю років уже не був зобов'язаний в усьому сліпо коритися своєму колишньому господареві. До того ж тепер обидва були безправні чужинці й утікачі.

Лихоліття перевіряло людей на справжність.

— Ти вже намислив, як утягти еллінів у боротьбу проти персів? — спитав Теодор.

— Так само, як свого часу зробив це цар Скіфії.

— Тобто як?

Учора Теодор сам підохочував Гістіея згадати мудрість скіфського царя, а сьогодні щиро здивувався з того.

— Скіфський цар збудив своїх вогнем, а ми збудимо своїх голодом! — мов у лихоманці зблискуючи очима, вигукнув Гістіей.

Того самого ранку Теодор повів його до храму Гестії, звідки жерці таємно переправили їх на той невеличкий острівець Псару, що лежав ближче до Хіосу, але належав споконвіку Лесбосові.

Ціле літо на Псару прибували обіцяні Теодором та його друзями-жерцями добровольці, дехто був цілком озброєний, а дехто мав лише хламиду на лівому плечі.

В останній день боедроміона-місяця, коли літо вже дійшло кінця, Гістіей повів свої кораблі, обладнані й озброєні храмами острова Лесбосу, на північ, до Геллеспонту. Подолавши потім досить бурхливу в цю пору року Пропонтіду, кораблі ввійшли, долаючи сильну зустрічну течію, в Боспор. Ліворуч височіли мури Візантія, а праворуч — Халкедона. Колись це були дорійські колонії, вони визнавали верховну владу персів, але з минулої осені відкинулись од них.

Коли до протоки ввійшли кораблі Гістіея, брами внутрішніх пристаней обох міст розчинились і впустили до причалів по три дворядних і по трирядному судну. Гістіей звернув у Візантій, а Теодор з другою четвіркою суден подався в Халкедон. Обидва міста були мовби двома вежами цієї головної морської брами, що з'єднувала чи розділяла Егейське море з хлібним Понтом Евксінським.

Отже, головною зброєю, яка мала змусити еллінів азійських і острівних скинути з себе рабські нашийники, повинен був стати хліб.

Першими це відчули на собі купці з острова Самосу, які закупили в Скіфії пшеницю з нового врожаю й везли її додому. Їхні довгі однорядні судна з великими вітрилами важко пливли, занурені в скаламучену сильною течією воду майже по самі весла, й вітрила були напнуті попутним вітром до межі. Двом суднам Гістіей звелів скидати зерно на пристанях Візантія, решту двоє відігнали до Халкедона. Купці пливли зі Скіфії з малою охороною, бо досі піратів у Понті Евксінському й Геллеспонті не було, тож ніхто не вчинив поважного опору. Лиш один купець упізнав Гістіея й сказав:

— Не сподівався тебе побачити аж у Боспорі.

— Там ще є еллінські судна? — замість відповіді, кивнувши рукою на північ, де мала бути Скіфія, запитав Гістіей.

— Ми зустріли купців з Мілета й Галікарнаса... Невже ти пограбуєш і їх? Досі піратами в Іонічному та Егейському морях були ілліри та карфагеняни...

— Я не грабую, а примушую, — відповів Гістіей. — Хто хоче лишатися рабом перського царя, хай краще помре від голоду. Так і перекажи на островах.

То було не дуже приємне заняття. Але ж скіфському цареві теж не було весело, коли він одну по одній толочив перським чоботом землі всіх скіфських племен, які ухилялись од боротьби з "володарями світу", намагався втішати себе Гістіей. Він не хотів бути піратом, тому майже ввесь захоплений у купців хліб звелів висипати в море, лишивши тільки трохи для своїх трьох сотень моряків.

Коли кораблі Теодора перейняли в Боспорі валку з Галікарнаса та Мілета, що теж везли скіфський хліб, водночас ізнизу нагодилося двоє пошарпаних дієр з обсмаленими бортами. Вони привезли сумну вість. Перси захопили Мілет і вигнали його жителів у рабство.

— Всіх? — тільки й спитав Гістіей.

Фокеєць, який розповів про Мілет, знав, з ким говорить, і лише мовчки кивнув головою.

Всіх...

Отже, й дружину Гістіея, і їхню доньку та сина.

То було громом з ясних небес. Коли ж усе те сталося?

Поки гоїлась Гістіеєва рана, поки він на острові Псарі обладнував свої кораблі та озброював добровольців, нові мілетські правителі вчинили змову з прієнцями, хіосцями, самосцями, лесбосцями та жителями деяких інших іонійських міст і островів. Було вирішено повстати проти Персії, але Піфагор краще вмів торгувати, ніж ратитися, до того ж не врахував перської підступності. Артафрен таємно вирядив до всіх повсталих міст їхніх вигнаних ще Арістагором тиранів. Кожен з колишніх тиранів умовляв своїх непокірливих підданців одкинутись від повсталих іонян, інакше на випадок поразки повстанці зазнають жорстокої кари, а хто лишиться живий, того буде вислано в чужі пустельні землі, їхні ж міста заселять люди з інших племен. А хто покається, тому цар Дарій усе пробачить.

Так учинив на Самосі вигнаний звідти народом син Сілосонта Еак. І самоські кораблі ганебно покинули стрій щойно початого бою під берегами Мілета. За прикладом самосців утекли з бою й лесбосці та мешканці інших островів і міст, — адже Артафрен розіслав своїх людей в усі кінці повсталого узбережжя, й декому пощастило залякати іонян. А коли перси попалили та розкидали майже всі повстанські кораблі, то обложили й Мілет з моря й суходолу.

Взявши цю наймогутнішу твердиню іонійських еллінів, перси вщент пограбували її й залили морем крові, а на третій день після погрому бичами й списами підняли всіх живих і погнали з міста нескінченними дорогами Азії на схід, аж у болота понад берегом Перської затоки, де в неї впадали Тігр і Євфрат.

Від такого удару в Гістіея відкрилася стара, ще не зовсім загоєна рана.

Гістіей довгі роки жив у вимушеній самоті, але ввесь цей-час десь там у далекому й неприступному для нього Мілеті жило троє найближчих і найрідніших людей — дружина й діти, й це додавало йому сил. Одного разу він був уже на порозі своєї оселі, — за якихось там сотню кроків, але цій його суто людській мрії не судилося здійснитись — перешкодила людська байдужість.

Застереження богів

Раніше людям жилося краще: коли якесь божество вирішувало застерегти своїх поклонників од страшного лиха, то просто робилося видимим для людського ока й казало людям те, що надумалося сказати. Так у давнину розмовляли з еллінами й Афіна, й Аполлон, і Деметра, навіть сам цар богів Зевс.

Тепер же чи то боги полукавішали, чи люди не хочуть приносити їм такі багаті жертви, як у давнину, але смертним стало жити набагато складніше й важче. Скажімо, зглянеться котрийсь небожитель, чи підземне, чи земне, чи морське божество над улюбленим племенем або містом і починає являти їм хитромудрі знамення, які можна тлумачити й так і сяк.

Тільки коли якесь божество дуже любило своїх поклонників, то перед кожним великим лихом посилало їм одне й те саме знамення. Скажімо, в жриці храму Афіни за Галікарнасом, коли навколишнім племенам загрожувала небезпека, виростала довга борода. Цей знак Зевсової доньки всі чудово розуміли.

А в мешканців острова Хіосу вийшло все не так...

Влітку вони послали трьома кораблями хор із ста хлопчиків у Дельфи для участі в урочистостях Аполлона Піфійського. Додому повернулося тільки двоє. Дев'яносто вісьмох раптово забрала чума.

Незабаром сталося ще одне лихо: завалився дах школи, де навчалося сто двадцятеро дітей, сто дев'ятнадцятеро загинуло під руїнами.

Усе це відбулось напередодні морського бою біля берегів Мілета, для того бою з фінікійським флотом персів хіосці виставили найбільше від усіх іонійців кораблів — сто. Коли самосці, підкуплені царевим братом Артафреном, зрадили й покинули свої лави, а за ними так само ганебно повелися й інші іонійці та еолійці, мешканці Хіосу не пішли на зраду й напали на багатократ переважаючого ворога, хоча союзників у них лишилося зовсім мало. Фінікійці зусібіч кинулися на хіоські кораблі, проте на борту кожної хіоської трієри було по сорок чудово озброєних і навчених до морського бою гоплітів, які знищили багатьох ворожих воїв і спалили та потопили чимало їхніх трієр.

Але великих утрат зазнали й самі. Після поразки їхні вцілілі кораблі маленькою вервечкою потяглися на Хіос, а бійці тих суден, які через пошкодження далі вже не могли триматися на плаву, під тиском ворога відступили до мису Мікале й подались понад берегом на північ, звідки припливли. Коли попереду стало видно міцні мури Ефеса, в серцях утікачів зажевріла надія: ефесці — також елліни й не дадуть пропасти співвітчизникам, які боролися за спільну справу. В храмі Деметри Законодательки неподалік міського рову жінки справляли свято Тесмофорій, пригощаючи одна одну свяченими перепічками з нового борошна та молодим вином. Ледь живі від ран, утоми й голоду хіосці посхиляли голови й молитовно простягли руки до богомільних ефесіянок. Та несподівано з розчиненої міської брами вискочили сотні озброєних вершників, які накинулися на переможених у морській битві хіосців, і всіх посікли.

Пізніше вони виправдовувались перед іншими еллінами: мовляв, узяли хіосців за розбійників з великої дороги, які викрадають чужих жінок. Насправді ж вони злякались могутнього сатрапа Артафрена й за його наказом знищили своїх повсталих одноплемінців.

То сталось 11 піанепсіона-місяця в день Тесмофорій, що справлялись в Афінах, Фівах та деяких іонійських містах.

Потім уцілілі мешканці Хіосу пригадали, що якесь невідоме прихильне до них божество попереджало їх про всенародне лихо, але ці люди з дитинства поблажливо ставилися до своїх дурних звичок і хиб, тож тепер із сумною посмішкою говорили: "Хіосці добре вміють угадувати те, що відбулося вчора..."

Переповідаючи Гістіеєві все оце, горбатий навтіларх Теодор лише дивувався, чому боги двічі застерігали хіосців від однієї біди.

60 61 62 63 64 65 66