Так я й багато священиків болгарських попали в Херсонес, , в город, де моляться золоту, а не богу... Я зрікаюсь ромеїв, патріарха Миколи Хризоверга, жити в Херсонесі несила, ліпше йти до язичників, сіяти там боже слово... Через це я й прийшов до тебе...
На столі горіла свіча, в жовтуватому промінні виразно було видно обличчя Анастаса. Чи можна вірити священику чи правду він говорить?!
— А як ви пройшли? — запитав князь.
— У стіні Херсонеса є потайний хід, ним ми зараз і пройшли, — сказав Жадборн.
— Ви нам його покажете?
— Якщо твоя воля, ми тобі його покажемо й зможемо ним повернутись да Херсонеса, , — промовив свіон, — але це дуже вузький хід, ним ледь може проповзти людина, , а по той бік стіни завжди стоїть сторожа... Нині — темна ніч, ромеї перепились і сплять, з цього ми й скористались.
— Гаразд, — промовив Володимир. — 3 чим же ви прийшли?
— Я можу розповісти тобі все про Херсонес, — відповів Жадборн, — і допоможу, аби це гніздо над морем було знищене... Я знаю, де проходить водогін з Херсонеса, знаю, де тут, у твоєму стані, лежить грецький вогонь, вмію поратись з цим вогнем...
— Добре, — перебив Володимир свіона. — Завтра вранці ти розкажеш все це моїм воєводам. Нині іди з воями, покажи, де потайний хід до города.
До намету увійшли вої і повели Жадборна. Князь і священик залишились удвох.
— Я також мушу йти? — запитав Анастас.
— Ні, — відповів князь. — Хочу з тобою говорити про віру й Христа. Ти не стомився, отче?
— Зовсім ні — про віру я можу говорити скільки захочеш, вірно служитиму тобі, княже...
Херсонес тримався і, либонь, ще дрвгий час міг витримувати облогу — у домах його від затоки Символів аж до моря було досить борошна, щоб пекти хліб, запасів солоного м'яса й риби, у льохах стояли піфоси з вином. Далеко за городом, у горах, сховані буля й цистерни, трубами, що проходили глибоко під землею, звідти невпинно текла вода, у городі всі пили й питимуть вдосталь, була війна, але працювали громадські терми, багаті херсоніти мали свої, власні терми й цистерни з водою.
Гірше було на західній околиці города, де жила біднота, — на неї лягав тягар війни, вони копали рови, насипали вали, стояли на стінах, але не мали хліба, забули смак м'яса й риби, мали досить тільки води...
І раптом у водогінних трубах стала зникати вода. Досі вона текла звідти могутнім потоком, невідомо чому, але цей потік одного дня почав слабнути, через кілька годин уже тік тоненьким струмочком, завмер, з труб водогону в городі якийсь час ще збігали, а потім впали останні краплини.
— Русь перекопала водогін... Ми не маємо чого пити! — котилось у Херсонесі від будинку до будинку, кинуло весь город у страх і розпач.
Багаті херсоніти кинулись замикати ворота дворів — віднині вони стерегтимуть, як пси, свої цистерни, шкода, що їм не спало на думку завчасу залити по самий верх піфоси, терми, льохи, двори...
Бідні! Їм стало важче, неймовірно важко — багаті видавали хліб скибками, а от не стало й води... Коли на гарячу землю впали останні краплини з водогону, вони вже хотіли пити; в хижах, халупах, землянках одразу затужили, заплакали жони, діти.
День, другий, третій... Як швидко минають дні, коли в людини є хліб і вода, і як повільно течуть вони, коли немає ні ковтка води.
Страшно, так, у ці дні в городі Херсонесі було страшно жити й ходити. Вода — тільки за неї служили тепер убогі багатіям, кухоль води — втім, ні, він був дорожчий, ніж золото, — кухоль води став мірилом життя... А тут — спека, безжальне сонце висить, як розпечена сковорода в небі, горить камінь, земля, горять і душі людей!
Тоді князь Володимир і повів воїв своїх до стін Херсонеса... Передбачаючи це, стратиг города вночі велів підняти чимало діжок з водою на стіни, а начальникам відкрити ці діжки, коли руські вої почнуть наступати. Вої князя Володимира йшли до города, а на стіні ромеї пили воду — щоб одбити русів і знову напитись... Вода — звичайна, і навіть не звичайна, а стояча, заплісніла, — була на стінах, і вона впливала на воїв, як міцне вино, — в нестямі вони почали одбивати наступ — нехай вмерти, але пити ще й ще!..
Але чому вої князя Володимира стали, не лізуть, як раніше, на стіни?! Що трапилось, звідки це, невже саме небо стало допомагати на цей раз воям руським?! У долині перед Херсонесом стоять сифони, вони кидають на город страшний палючий грецький вогонь, а біля машини стоїть варяг Жадборн...
Вої на стіні стояли — їм нічого було одбивати наступ русів, позад них над городом вставали стовпи чорного диму — то палали будинки на північній і східній його околицях, ось закублились дими над західною частиною.
Не тільки вогонь руйнував і попелив город — від західних його околиць до палаців над морем бігли люди, у яких від згаги почорніли уста, — ремісники, рибалки, гончарі, раби з багатьох земель світу; вони шукали тепер не води, їхніми серцями владувала помста, це вони вбили стратига Льва, відкрили ворота руським воям, й ті почали вступати в палаючий город.
Саме тоді (гірка посмішка долі!) на далекому обрії замаячили вітрила, а згодом на лоно вод випливло кілька лодій — то були грецькі хеландії, на поміч Херсонесу поспішала з Константинополя підмога.
Проте кому й чим допомагати? Над Херсонесом висіла хмара темно-іржавого диму, багато будинків палало у вогні, переможці, як водиться, втішались з перемоги, переможені забули про опір, кинулись до водогону, звідки краплина за краплиною, а далі могутнім потоком вдарила свіжа, холодна вода.
Князь Володимир, вийшовши на вежу Зенова, довго дивився на кораблі ромеїв, що, не дійшовши якогось поприща до затоки Символів, поклали укоті. Ні, ці величезні дромони прийшли не на поміч херсонітам, інша мета привела їх сюди, — князь велів кільком воєводам виїхати до дромонів, запитати, чого вони припливли сюди, а сам спустився з вежі, пішов у город.
Для нього вже був приготований будинок стратига — чудовий дім на два поверхи, що виходив вікнами до моря. Біля дверей будинку висіла мармурова дошка, на якій було висічено напис:
"Цей будинок над Понтом, в якому для тебе завжди готова чаша з вином, протевон Іоанн Калокір, син Романа, поставив, заходь, подорожній, на ложі в будинку спочинь і пригадай теплим словом того, хто колись володів цим домом".
Коли князю Володимиру прочитали й розтлумачили цей напис, він засміявся. Калокір, син протевона з Херсонеса, — адже так прозивали того ромея, що колись приїжджав до Києва намовляти князя Святослава йти війною на болгар... Дивний світ — немає вже князя Святослава немає ромея Калокіра, а будинок його батька стоїть над морем у переможеному Херсонесі, тінь Іоанна Калокіра запрошує:
"Заходь, подорожній, на ложі
в будинку спочинь..."
Вузький двір, у кутку його цистерна для води, посередині — чудові полуденні квіти, два високі дерева, праворуч — двері, що ведуть до веранди між мармуровими колонами, за ними — сіни, служби, сходи на верх, вузькі відкриті переходи, покої.
Тут справді можна було спочити, стомлене за багато днів тіло й жадало відпочинку, але було не до цього — до покоїв уже входили воєводи, вони запитували, що робитимуть у переможеному городі, розповідали, де ставитимуть сторожу на стінах і в полі.
Потім прийшли воєводи, що їздили на подіях до дромонів ромеїв; у Константинополі, — розповідали вони, — дізналися, що князь Володимир з великим військом вирушив у Клімати, через що імператор Василь прислав сюди дромони з своїми василіками.
— Василіки імператора Василя трохи запізнились, — засміявся князь Володимир, — але, може, саме час з ними говорити. Що ж, будемо говорити з ними завтра вранці. А зараз, зараз, воєводи, я хочу тільки одного — спати.
3
Василіки імператорів Василя й Костянтина йшли до князя Володимира.
Це було невеселе видовище — усім цим патрикіям, протоспафаріям, спафарокандидатам* (*Спафарокандидати — вищі чини.) не раз, либонь, доводилось раніше бувати в Херсонесі, вони сходили тоді, оточені нижчими чинами, з кораблів у пишних, золотом і сріблом шитих одягах, їх зустрічали тут і раболіпствували перед ними стратиги, протевони, місцева знать, на шляху від затоки аж до будинку стратига стояли люди, славили божественних імператорів, гостей з Константинополя, Візантію, ..
Нині василіки імператорів — патриції-воєначальники Фрігій і Сисіній, магістр Лев, Роман — митрополит халкидонський і Феофіл — пресвітер влахернський — зійшли з кораблів у затоці Символів, як і належало, в стріблястих скарамангіях, червоних, з золотими фибулами хламидах на плечах, що визначали високі чини, але на березі їх ніхто не зустрічав, сотня руських мовчазних воїв на чолі з двома воєводами оточили василіків, повели до города.
Так вони й ішли — серед руїни й пожарища, мимо обгорілих будинків, повалених статуй і колон; у багатьох місцях василіки бачили, як руські вої й городська біднота прибирають трупи, щоб поховати їх на кладовищі.
Будинок протевона Іоанна Калокіра, що перейшов після його смерті до стратига Льва, василіки знали, не раз, либонь, дехто з них проводив тут вечори за келихом вина в дружній розмові з його господарями.
Але давно вже немає протевона Іоанна, минулого дня, як розповідали василікам, був убитий голодним населенням города стратиг Лев, ось у сінях стоять і ждуть василіків толковини, зараз з ними говоритиме руський князь Володимир.
Він прийняв їх у великому покої, що виходив вікнами до моря; за розчиненими дверима тяглась широка й довга тераса з колонами, на якій у великих діжках стояли пальми, цвіли олеандри, недалеко за сходами била в береги прозора хвиля.
Але василіки дивились не на терасу й море — в кутку покою стояло кілька довговусих воєвод руських в синіх, зелених, червлених жупанах з поясами й мечами біля них, якісь бородаті мужі в довгих темних платнах, з золотими гривнами на шиях і чепами на грудях.
Цього раніше ніколи не бувало — після брані колись говорила з переможеними старша дружина, разом з князем вона укладала мир; нині біля Володимира стояли не тільки воєводи — бородаті мужі з гривнами й чепами, були бояри, мужі нарочиті з земель Русі, купці — вони підпирали нині князя, він покладався на них.
Князь Володимир стояв попереду всіх. Він нібито не виділявся чимсь між ними, навпаки, був одягнутий простіше, ніж усі вони, — у білому платні, підперезаному широким ремінним поясом, без жодних окрас — ні гривен, ні чепів.
Єдине, що було в нього й могло свідчити про високий рід, — позолочений меч та ще червоне корзно на плечах, перехвачене біля шиї сріблястою зав'язкою, проте й не це вразило василіків, вражало обличчя князя — суворе, замислене, темні очі, довгий сивий чуб на поголеній голові, вуси, що хвилясто опускались до грудей.
Василіки низько вклонились князеві й мужам, з їхніх уст не зірвалось ні одно з тих завчених слів, які звичайно вони раніше розсипали, — тут було не до того.
— Сідайте! — коротко сказав князь Володимир.