Забувши про дбайливо вистругану указку, що стирчала з халяви повстяка, він схилявся майже над кожним експонатом і розповідав не лише про його зміст та історичну вартість, а й про те, ким і коли подарований музеєві. В тій квапливій і непослідовній розповіді було стільки захвату й сердечного вогню, що її не зміг би спокійно слухати навіть той, хто ніколи не цікавився минулим,
Балаганці вже не так оглядають експонати, як дивляться на збудженого оповідача, хоча й серед експонатів є цікаві і привабливі. Он на жердці висить пара жіночих чобіточків: вони без підборів і закаблуків, а халяви й витяжки тонко вигаптувані сліпучо яскравим бісером. Поряд з ними — вельми гарна хутряна одежа.
. — А оце тільки сьогодні приніс, — показує Зубрилов на, купку кольорових мінералів під стіною. — Ще не встиг виготовити бирочки. Звісно, експонатів у нас поки що мало, — ніби вибачається, що не може повністю задовольнити сподіванку гостей, — але, повірте мені, згодом буде багато. Зараз саме минає, — висмикнув з бічної кишені сюртука схожий на цибулину годинник і поглянув на циферблат, розцяцькований римськими цифрами, — минає один рік, вісім місяців і три дні, як ми врочисто нарекли цю кімнату музеєм. Тоді мали сімсот шістдесят чотири експонати, а тепер уже лічимо дві тисячі дев'ятсот дев'яносто сім, включаючи і роздобуті сьогодні. І, думаєте, влада дбає? Навпаки — дорогу перегороджує. Люди допомагають. Самі приносять усе, що, на їх гадку, гідне увічнення. І з міста, і з улусів, навіть з найдальших наслегів. Народ, знаєте, любить рідну землю, свою історію, гордиться нею і хоче, щоб його нащадки не думали, ніби вони якісь безбатченки.
— Хай ті нащадки, які колись милуватимуться нашим музеєм, — вставив Костюрін, непомітно зайшовши до кімнати, — завдячують оцьому славному дідусеві, — і показав на масивну волячу голову, що стояла окремо на міцній дерев'яній підставці.
— А так, так, Вікторе Федоровичу, — жваво підхопив Зубрилов.
Він підійшов, поклав руку на лоба, ніжно погладив, мов живу скотину, заглянув у темні орбіти, де колись були очі, навіть протер їх хусточкою.
— Справді, йому мають дякувати нащадки, бо все з нього почалося. Ми недарма назвали його дідусем нашого музею.
Було це чотири роки тому. Тоді Зубрилов мандрував по Вілюйщині, записуючи з народних уст олонхо — епос якутів. Заїхав також у Вілюйськ. Ночуючи в Семена Єгорова, побачив у його юрті цю голову і запитав, звідкіля він роздобув. Хазяїн і каже: знайшов, копаючи яму під весняну земляну симу . І тієї самої миті зароїлася в Зубрилова думка про музей. Захоплений нею, всю ніч не спав, а коли вранці висловив ту думку Єгорову, той подарував йому голову: мені вона, мовляв, без надоби, а там служитиме доброму ділові. Ну, Зубрилов, звісно, забрав.
Заїздив тоді в Мархінський, Батурський, Намський та інші улуси і скрізь, де тільки випадала нагода, вів мову про майбутній музей, а голову показував, як свідчення того, що заснування музею вже почалося. Люди відгукувались гаряче і не скупилися. Тоді він привіз у Якутськ близько сотні дрібних речей — хатній посуд, мінерали, вироби з кісток, дерева, каменю й слюди.
— Багато допомогли й наші засланці, а надто Віктор Федорович та Микола Олексійович.
— То вже зайве говорите, — зашарівся Костюрін.
— Чому ж, Вікторе Федоровичу? Зовсім не зайве, — наполягав Зубрилов. — А пригадуєте, як ви з Миколою Олексійовичем захопилися, коли я звірив вам свою ідею, як самі ходили до людей і збільшили кількість експонатів на одну чверть? Не відпирайтеся... Бачу, бачу, — звернувся вже до балаганців, — як Віктор Федорович та Микола Олексійович люблять наш музей. Хоч і не служать у нас а щодня заходять. І майже кожного разу не з порожніми руками. Ану, Вікторе Федоровичу, виверніть-но свої кишені, покажіть, що принесли.
— Нічого особливого, — поморщився Костюрін і простягнув консерваторові срібне стремено. — Це від старовинного якутського сідла.
— От бачите, — ще більше запалився Зубрилов, милуючись новим подарунком. — Спасибі. А хіба ж, скажіть, без вас та Миколи Олексійовича я придбав би оту модель?
— Не поспішайте, — посміхнувся Костюрін. — Ви ще її не придбали.
— Еге, не придбали, але тепер, здається, вже вирішено.
Зубрилов не може стриматись, щоб не розповісти відвідувачам про новий експонат, яким скоро має поповнитися музей.
Є тут в одних людей, виточена ще їх покійним дідом, модель старовинного острога, одна з башт якого ще й досі височить на околиці міста. Тій моделі навіть важко скласти ціну, бо в ній, можна сказати без перебільшення, геніально виявилася висока обдарованість і майстерність якутів у різьбі по кістці. Вдумайтеся лише: вся вона зроблена з кістки у формі квадрата, рамена якого мають не менше по півтора аршина. В кожному кутку і посередині рамен, що являють собою фортечні стіни, — башти, яких аж вісім. І все це вирізьблено так тонко, з таким умінням і любов'ю, що дивишся на нього, як на нерукотворне чудо. Якого терпіння, якої наполегливості, скільки зусиль треба було, щоб довести все те до такої дивовижної досконалості І
— От вам і дикі племена, інородці, як обзивають царські чиновники якутів, евенків, чукчів, юкагірів та інші народи Далекої Півночі. Ні, я не спинюсь ні перед чим, а та модель таки стоятиме тут. Бо так мислю собі: кожен з нас, потрапивши в силу лихих обставин сюди, повинен зробити щось корисне для людей, для цього багатого, а водночас і дуже бідного краю. Тіснота в нас, як самі бачите, величезна.
— А як же з будинком Монастирьова? — запитав Ожигов.
— Ви вже знаєте про наш задум?
— Микола Олексійович розповідав.
— Задум гарний, та нема пуття, — зітхнув Зубрилов. — Здається, нічого з того не вийде. От хай скаже Віктор Федорович, скільки ми оббивали пороги в обласному та міському управліннях, але все марно. Не хочуть і слухати, навіть сердяться, коли заводиш мову про те. Обіцяють виділити тут нам ще одну кімнату. Ну, та хоча б уже це…
5
Людей зібралося до Віташевських чималенько. То були все політичні засланці, а також дві якутські родини — сусіди господарів. Декого з них балаганці вже знали, але більшість бачили вперше.
Слухаючи розмови, жарти, що лунали звідусіль, Грабовський крадькома розглядав наймолодшу серед гостей пару, що сиділа з протилежного боку столу і не брала участі в спільній балачці. Це, як виявилося, були Гаврилови, найближчі приятелі Віташевських. Він — худенький, з клинцюватими залисинами, гострими рудуватими вусиками і надміру блідий. Вона йому ніби й не під пару, бо повна молодечої сили, наче розквітла троянда, і чимсь нагадує Сигиду. Чим саме — не можна й збагнути. Адже зовні вони зовсім не схожі одна на одну: та була смаглявою, з волошковими очима і світлим волоссям; у цієї лице біле, аж просвічується, неначе тонкий порцелян, коси чорні-чорні, а брови ще чорніші і з яскравим відблиском. О, либонь, нарешті уловив — їх споріднюють очі, і не кольором, ні, а тією глибиною, якій, здається, кінця-краю нема. Невже й ця, як покійна Надія, політичний борець, присвятила себе великій справі?
Роздуми Грабовського перебив господар дому, певно, й не відаючи того.
— Дорогі гості, — підняв він чару. — Велике вам спасибі за те, що завітали до нашої хати і зігріли її своєю ласкою. Дозволю собі від усього тутешнього заслання сердечно привітати тих, які слідом за монастирівцями піднесли голос протесту проти самодержавної деспотії і за це зазнали тяжкої кари. Славні балаганці, ваш мужній приклад запалив сміливістю мільйони сердець на боротьбу за волю. Наслідки ваших безстрашних дій особливо добре відчули ми тут. Доти нічим не обмежені, свавільні й нахабні, тутешні поліцейські власті, довідавшись про ваш протест, про той розголос, якого він набрав не лише в Росії, а й за кордоном, ураз принишкли. Ми вільніше дихнули і цим завдячуємо насамперед вам.
На знак згоди з господарем всі гості підвелися.
— Тепер слово за іменинниками, — подав голос Олекса Макаревський.
Балаганці перезирнулися. Краніхфельд недвозначно наступив під столом на ногу Грабовському, а Ожигов, запеклий противник будь-яких таємниць, сказав:
— Це ми доручаємо Павлові Арсеновичу. Він у нас — поет, мастак на промови, а до того ж був ініціатором і натхненником нашого протесту.
Його мову заглушили дружні оплески. Від них Грабовський розгубився. Почував себе до того скованим, що насилу одірвався від стільця.
— Милі друзі, — почав, ледве стримуючи хвилювання. — Хочу перш за все сказати, що Микола Олександрович завів вас в оману щодо моїх скромних літературних спроб і моєї ролі в організації протесту... Все це він занадто перебільшив.
— От тобі й маєш! — розвів руками Ожигов. — Адже тут є живі свідки, і на суді ти, Павле, говорив, що не тільки писав нашу відозву, а й розсилав її сам і що відповідальність за неї повністю береш на себе. Було таке?
— Було! — разом потвердили Улановська, Новаковська і Краніхфельд.
Довкола столу знову пролунали гарячі оплески. Але тепер вони не сковували, а підбадьорювали Грабовського:
— А хіба ти, Миколо, ти, Евеліно, ти, Вітю, та наш покійний Володимир Іванович не так само говорили, намагаючись зменшити кару для інших? Не будемо зараз вимірювати й порівнювати наші заслуги. Хочу сказати інше. Мене, як і моїх товаришів, глибоко зворушила. та велика й душевна увага, якою оточили нас тут. І не лише в гостинній господі Миколи Олексійовича.
Він якусь мить помовчав і продовжив:
— У нас ще вчора жевріла надія, що губернатор дозволить нам залишитися в Якутську, жити разом з вами. Але сьогодні вона лопнула, як мильна бульбашка, бо нам уже оголосили місце поселення: я, Віктор Павлович, Евеліна Людвигівна — на Вілюйщині, а Микола Олександрович і Софія Юхимівна — на Верхоянщині. На наші домагання не зважили: не дозволили усім п'ятьом мешкати вкупі. Отже, розлука неминуча, вона скоро настане. Одначе тим, хто ще зараз вершить наші долі, доведеться переконатись, що роз'єднати нас їм не вдалося і ніколи не вдасться: навіть перебуваючи в різних місцях, за сотні, за тисячі верст одне від одного, наші серця завжди будуть разом. І в цьому наша сила, запорука того, що хай не завтра, не післязавтра, хай пізніше, але ми таки переможемо. Давайте ж вип'ємо за безсмертя тих, які чесно полягли на тернистих дорогах людського поступу, за торжество добра над злом.
До своєї чарки Грабовський тільки пригубився.