Чи мала собі Юста любого між них — те Валентиніана зовсім не обходило, в родині імператорів злюб — справа інша. Та кожен, кому дісталася б рука доньки імператора Констанція й рідної сестри імператора Валентиніана Третього, став би в Римі другою людиною, а друга людина завжди має хіть стати першою.
Звичайно, все було в волі Валентиніановій, і він міг би старанно добрати можа своїй сестрі. Недолугих і геть дурненьких патриціїв у Римі жило багато, навіть серед громадян найвищого титулу. Таких суперників молодий імператор не боявся, але де гаранція, що Юста не народить йому небожат можеської плоті? А діти ростуть вельми швидко. Та хіба ж не бувало, що й немовлят саджано на стіл? Скілько завгодно, й у сьому сам Валентиніан був уже свідком, коли в Константинополі став імператором його двоюрідний брат Теодосій Другий, який тоді ще ледве спинався на ніжки, а на золотий стіл його підсаджувала лисиця Пульхерія.
Так минали місяці й літа, Валентиніан усяко зволікав із сестриним заміжжям, але привид ще не народженого небожа-суперника дедалі наполегливіше переслідував його й снивсь уночі. Вбити сестру Валентиніан не міг — він любив її, по-своєму, але любив, їх зблизило важке спільне дитинство. Й Валентиніан одваживсь на інше. Коли Юсті сповнилося двадцять, вона раптом зачинилась од усього світу в своєму хоромі. Для Рима то було громовицею з ясного неба: Юста-Грата Гонорія дала обітню дівства?! Та палка й жагуча Юста, в яку молоді патриції залюблювались із одного погляду, Юста, з якої аж променилася любов!
Але імператорова сестра сама заявила про свою обітницю, й лише Валентиніан знав, як йому пощастило сього домогтись.
Так минуло три літа, й Рим почав забувати про Юсту, та в літо четверте вона зненацька втекла. Втекла, бо жила в хоромі вільно й мала достатньо срібла і золота, її впіймали дуже швидко — не встигла дістатися й Сіцілїї. Тоді брат просто замкнув Юсту. Відтепер вона замешкала в хоромі з десятьма євнухами й не могла виходити за поріг, бо й порогів не було: Валентиніан оточив її хором високими мурами й поставив неприступну сторожу з євнухів-ефіопів. І знову потяглися літа за літами, й усі спроби Юсти-Грати Гонорії вирватися на волю лишались марними.
Гатило знав про долю сестри західнього імператора — він мусив знати все про всіх значних володарів. Минулого ж літа до городу Києвого прибився гонець. Він мав лише двох супровідників і жодної учти, але назвався слом від Риму. Гатило наказав котромусь незначному боляринові прийняти його, та сол, безвусий євнух, домагався до "гунського імператора" й передав йому важкий золотий перстень із дванадцятьма камінцями-кривавцями.
То була печатка Валентиніанової сестри. Словами ж євнух переказав таке:
— Світла царівна Юста-Грата Гонорія сле тобі сей перстень і свою мольбу визволити її й узяти собі жоною. А віно вона принесе тобі добре: всю провінцію Галлію вкупі з готами аквітанськими й усіма язиками, що в Галлії сидять віддавен і віднедавен.
Перстень Богдан Гатило лишив, але слова жодного не велів переказувати Валентиніановій сестрі. Тепер же вона сама прийшла до нього, й сиділа в його полотці, й розгублено зорила на нього...
— Яку маєш надобу? — непривітно спитав Гатило, й царівна встала. Вона з твердим латинським виголосом проказала грецькою мовою, бо грецькою звернувся до неї й він:
— Прийшла-м до тебе...
— Виджу. Пощо?
— Заженись на мені.
Гатило ще не встиг до пуття стрясти з себе лишки важкого сну й тільки хмикнув, стоячи в отворі входу. Та вона чекала відповіді, й князь мусив щось одповісти. Він сказав перше-ліпше, що спало йому на думку, й то були слова давно колись читаної грецької книги, званої Святим письмом:
— Есфір стала жоною цісаря Артаксеркса, щоб порятувати Мордохая?
Юста заворушилася, й він докинув:
— Пощо віддаєш себе в жертву? Артаксеркс повертає меч свій у другий бік. Чи не відаєш того?
— Чого?..
— Я не піду на твій Рим, діво. Марно прийшла єси. Артаксерксові непотрібна жертва ся.
Вона говорила схвильовано, але твердо, певно, давно вже обдумала те, що казала:
— Поведи мене в город свій.
— Маю жону собі... Й не їдну.
— Дарма.
— Але ж ти єси християнка!
— Дарма. Заженися на мені. Я давно тебе думаю. Слала-м тобі й перстень, і серце дарувала...
— Перстень... — Гатило навіть не відав, де той перстень зараз. — То Валентиніан опростив тебе? Дав тобі волю?
Очі в Юсти спалахнули хижим чорним блиском, і Гатило подивувався: невже можна так ненавидіти рідного родака? Їй же від згадки про брата мов заціпило, й вона лише руку підняла. Рука випорснула з просторої одежини, й Богдан тільки тепер помітив, яка ся діва гарна й випещена.
— Ти втекла-с від нього?
Юста-Грата Гонорія проказала:
— Коли Рим облягають варвари, він одпускає своїх робів на волю.
Гатило приступив до неї ближче й спробував побачити в очах, що вона думає. Вічі тепер дивилися просто, великі й виразисті, й раптове почуття заполонило його, й він ледве стримався, щоб не торкнутися сієї діви руками. Зіниці в неї аж горіли, й він одвів погляд убік. Юста підійшла ближче й заговорила, повільно добираючи важкі грецькі слова:
— Тоді присилала-м до тебе євнуха свого, а тепер папу Леона, й ти рік єси папі, що Рим хоче відкупитись од тебе. Тепер ти вертаєшся всп'ять од Рима, й Есфір може спокійно сидіти вдома. Але я-м прийшла сама, доброхіть. Про тебе піють пісні в Римі, що єси звір і душогуб, що поруйнував єси многі городи римські, й грецькі, й скрізь, де минаєш, палахкотять вогні...
Гатило слухав і думав, що цісарівна каже не те, бо він і руйнував, і палив, і вбивав лише там, де палили й розпинали на хрестах його воїв і його людей, так вимагає покон руський, зуб за зуб й око за вийняте ворогом око, та стояв і слухав, і дивився кудись убік, де від липневого вітру тихо ворушилося сукно полотки.
— Тепер я-м увиділа тебе, й почула мови твоєї, й можів твоїх увиділа-м і... — Вона загнулася й спробувала заглянути Гатилові в обличчя. Князь подивився на Юсту. Римлянка майже крикнула: — Якщо жона приходить до твоєї полотки сама, мусиш бути можем! А чи боїшся мене? Я відаю, греки мали жадання зотруїти тебе... Мислиш, і я також?.. Боїшся? Візьми мене — повези з собою, а там як хочеш. Я-м собі мислила, що єси схожий на китайця, бо так усі речуть у Римі про тебе. — Вона млосно засміялась. — Але тепер сама-м увиділа... Боїшся? Буду жоною, робою, наліжницею — чим хочеш! Не вертай мене всп'ять! Не вертай…
Гатило від часу заратіння з Римом і готами не знав ані жодної жони, бо то теж, був покон землі Руської й раті руської, й тепер таки боявся, та не її, а себе, й зробив останнє зусилля, щоб не торкнутися сієї жони. Він одступив крок до виходу, але цісарівна, теж утративши рештки волі, підбігла й пригорнула його за всіма вітрами печену шию. Гатила всього сповили тонкі пахощі її молодого, натертого всхідніми оліями тіла й узяло йому розум. І тільки в останню мить він люто схопив її в обійми, й кинув на м'яке шовкове ложе, й вибіг з полотки, мов утікаючи від самої чуми.
В ЛІТО 452-Е
Місяця стичня
Великий князь київський Богдан Гатило вже давно не виїздив зі свого стольного городу Києвого, якщо не вважати полювання в ближніх землях Деревській та Сіврській по жовтому падолисті та по першому молодому снігу. Все йшло чудово, й він почувався так добре, як, може, не почував себе ніколи досі. Його могутня, найбільша в світі держава простяглася від островів у Полунічнім океані до моря Хвалинського, й моря Руського Понтійського, й до високих між ними гір Гурартських, і до гір Гемських по той бік Дунаю-річки, й до моря Латинського, й до гір Альпових, і до другої річки — Райни. Готи всхідні Ардарікові, й Видимирові, Велімирові та Тодомирові в Паннонії й Сіврському півострові, званому Ютланд, були робами його слухняними, всі землі по той бік Райни схилялися перед ним, усі землі за горами Піренеями, й в Африці, й на островах, що під рукою великого жупана Гейза, дякували київському князеві за вспоміч братню та порятунок, гордий Рим і могутній цар-город Константинополь були данниками його, тобто теж робами, й влада Гатилова не мала ні краю ні межі.
Навіть стольний город Київ став тепер не той, яким був донедавна. Тепер його зусібіч оточували глибокі рови й високі стрімкі вали за ровами. Над валом же здіймалися небачені в сих землях, ані в Римі, ані в Константинополі-городі стіни з міцних, мов залізо, дубових клітей, натрамбованих жовтою глиною. Крім двох давнішніх воріт, Полудневих та Палунічних, з'явилися й треті — Всхідні, що виводили на верхні токи й до Хрещатого Яру.
На головній вулиці, що вела з Полудневих воріт до Полунічних, розділяючи Київ город на дві нерівні частини, перед княжим двором, який зайняв усю гору з боку Дитинки, на невисокому пагорбі [39] стояли руські кумири. Бог, і Дана, й Дажбог, і Перун, і Волос, і Юр Побідник стояли, як і споконвіку, лицем до східсонця, але нові й світлі, мов умиті росою.
В княжому дворі теж сталися зміни. Біля самих воріт виріс новий хором княжий — з підклітями, повершим та "горою". Він був удвічі більший за старий, вздовж усього хорому тяглися відкриті сіни, над "горою" ж здіймалися дві високі чотиристінні вежі, гарно рублені з тесаних обаполів і ще краще вирізьблені київськими теслярами. В порівнянні з ним старий хором тепер здавався кліттю, й там замешкали тивуни Великого князя. Між ним і новим хоромом Гатило звелів закласти чималий садок, і ввесь двір набув зовсім святкового вигляду.
Навпроти хоромів рівненьким рядом виросли чотири будівлі, де сиділи постійно можі Гатилові. В трьох інших біля воріт мешкали сотники й десяцькі, а також ночували нарочиті можі та незначні сли, яких у дворі Великого князя київського бувало щодня багато. Додалося й стаєнь, і волівниць, і кошар на вівці та кози, й клітей та зимників для зрослого господарства. Й серед просторого вільного дворища заглядав у глибочезний і широкий колодязь із суцільним зрубом одноногий журавель.
Усім тут повелівав, як і раніше, княжий домажирич грек Адаміс на чолі двох молодших домажиричів, огнищан, півтора десятка тивунів та мало не трьох сотень челядників різноличних.
Гатило пильно стежив за справами міжськими свого двору. Жоночими ж відала Гримільда, бо стара княгиня Рада померла минулого літа, коли Богдан воював з римлянами й готами.
Гримільда вся поринула в своє велике господарство.