Вони проводили її очима, повними неприхованої зненависті й обурення.
— Йолопка! Лялька в руках Плетенецького, — просичав один із них, відвертаючись. — Побачите, панове, що від цього монастиря буде нам чимало клопоту.
— Так, пане. Так. Заллє вона нам сала за шкуру. А все той клятий Єлисей. Хитра бестія! Всіх багатіїв пообплутував, як павук павутинням.
— В того тестамент витягне, а в іншого дар чий лист на користь своєму монастиреві.
— Що й казати... Спритний, як лихвар, і на законах розуміється не гірше за суддів та прокураторів. Не дай боже, з ним судитися.
Галшка краєм вуха вловила їх розмову, і задоволена усмішка побігла її вустами. Хай лютують. Тепер Михайлика врятовано. І доганяючи Плетенецького, сказала йому:
— Кире Єлисею, я зробила все, що могла. Тепер ваша черга. Переведіть у цю садибу кількох ченців, щоб негайно відкрити монастир.
Минуло ще два тижні. І в колишній садибі Галшки Гулевичівни готувалися до урочистого відкриття школи.
На чорних таблицях сохла свіжа фарба. Біля флігеля вивантажували скрині з посудом, білизною, книжками й новими меблями. Пахтіло сосновими стружками, свіжою фарбою, сіном і жовтим листям, що шаруділо під ногами.
Ченці в довгих чорних підрясниках майоріли тут і там, і їх чорні високі силуети пасували до осіннього листя, що спадало додолу брунатно-мусянжевими зірками, до зарічної сині і гострого холоду листопада.
Сьогодні відкриття школи. Чернички в білих апостольниках миють підлоги й вікна, підмітають сухе листя біля брами й ганку. А у вітальні метушиться Іов Борецький. Це досвідчений учитель, колишній ректор Львівської школи, знавець древніх мов, а головне — латині. Іов хвилюється. Він то дивиться на стіл, вкритий кармазиновою скатертиною, то на нові, ще не займані книги й підручники, надіслані із Львова.
Але ось загули дзвони найближчих церковок, і за кілька хвилин потяглися до брами ридвани, колебки, вершники й піші. Лаврський хор зустрів Галшку урочистим співом, Борецький вітав її на ганку і провів на чільне місце. За Галшкою плентався й Михайлик, збентежений і розгублений. Як дівча, тулився він до матері й недовірливо поблискував на ченців очима зацькованого вовчати.
— Salve, mi fili. Audiebam te bеnе seire linquаm latinаm; ас spero te videre іntеr meos mеlіоге discipulos //Здоров, сину мій; чув, що ти добре знаєш латину, і сподіваюся бачити тебе серед моїх найкращих учнів//, — заговорив до нього Борецький, намагаючись освоїти Михайлика.
На мить Михайликові очі спалахнули радістю. Невже й тут таки буде латина? А що, коли б патер Алоїзій почав би її викладати? І, щоб ушанувати улюбленого вчителя, відповів складним карбованим реченням, гідним сучасників Ціцерона, потім спитав:
— А хто нам викладатиме латину?
— Я, мій любий, — усміхнувся Борецький.
І знову погасли Михайликові очі. Як то! Невже цей високий незграбний піп! Небагато чого навчить він після блискучого патера Алоїзія. А Борецький, ніби читаючи хлопчикові думки, заговорив із ним знов:
— Я чув, що ти кохаєшся в театрі. Ми теж улаштовуватимемо вистави і дамо тобі гарну роль, бо ти так добре знаєш латину.
Але Михайликові очі дивилися осторонь і навіть не спалахнули радістю.
Тим часом вітальню заповнили гості. Почався урочистий молебень. Галшка сяяла, стоячи поруч Сагайдачного. А Михайлик переживав важкі хвилини. Він придивлявся до майбутніх товаришів, що ніяково тулилися до батьків, і жахався: хлопи, самі хлопи. Такі вайлуваті, незграбні, невиховані. З ким тут приятелювати, грати на сцені?! Жодного хлопчика, що нагадував би випещеного Стасика, або Криштофа, або хоча б онуків Аксакових. І почуття зневаги й самотності стискало його серце.
Після відправи почалися промови. Перший виступив Іов Борецький, вітаючи щойно народжений світоч науки й дякуючи всім, хто поміг цій справі, Галшці Гулевичівні — зокрема.
І Галшка мимоволі червоніла, відчуваючи на собі сотні поглядів, і шепотіла, пригортаючи до себе Михайлика:
— Це все для тебе, Михайлику. Вчись, дитинко. Для тебе я нічого не пошкодую.
І не знала, і в гадці не мала, як боляче стало хлопчикові від її слів. Не тішили його ані здивовано-шанобливі погляди присутніх, ані панегіричні звороти Борецького. Думав він про отця Алоїзія, про Жолкевських і про роль Кіра, що назавжди обминула його. І чому? Щоб виріс він таким же нудним монахом, як ці обмежені дидасколи, для яких не існує нічого, крім дикої і чудернацької пристрасті до схизми. Але марні всі їх надії. Не подолають, не переламають вони його. Не тепер, так за кілька років утече він із цих проклятих мурів до отця Алоїзія.
Після Борецького промовляв Езекіїль Курцевич, архімандрит козацького Терехтемирівського монастиря, вихованець Падуанського університету. І промова його знов боляче нагадала отця Алоїзія: ті ж ефективні ораторські засоби, той же металевий голос і дикція. Але гостра фанатична зненависть до католицтва бриніла в словах архімандрита і боляче вражала хлопчика.
"Втечу. Не витримаю, — свердлила його одна думка. — Аби довідатися, де тепер патер Алоїзій".
Повільно розходилися чепурні гості. Дзенькали шаблі й остроги. Колеса ридванів шаруділи під вікнами осіннім листям. Вітальня напівспорожніла. Іов Борецький сів за стіл і розгорнув нову книжку в сап'яновій оправі — реєструвати учнів.
Приймали і шляхтичів, і міщан, і попівських дітей. Треба було, щоб прийшли батьки з двома свідками умовитися про плату за навчання.
Першим записали Михайлика. Пані Лозко пообіцяла платити за нього по п'ятнадцять грошей і надіслати школі п'ять возів дров на зиму. Потім підійшов Микола Стецький, Галщин свідок на рочках. За ним — протопоп Тарновський, бурмистер Йованович і ще багато інших. Кожен обіцяв дати, крім грошей, дров, або колотого кабана, або лантух борошна, або постав полотна чи то діжку меду.
Коли всіх було записано, Борецький зирнув на присутніх і засипав сторінку піском.
— Ну, годі! Ведіть учнів обідати, — наказав він одному з дидасколів, здуваючи з книги пісок.
— Стій! Стій! — пролунав на порозі гучний голос. І до вітальні проштовхнувся Богдан Балика з Петриком та Юрасиком.
— А за мене й забули? Спізнився трохи! Поламали нас бісові коні, — говорив він, сідаючи проти Борецького. — Пиши: Балика Юрась. Тринадцять років. Син сотника Брацлавського полку і небіж тутешнього бурмистра. Записав? Тепер молодшого: Балика Петро, дев'ять років. Скільки за них обох?
— Та... беремо, по скільки хто здужає. Треба було б по дванадцять грошей, але тому що їх двійко — давай п'ятнадцять за обох!
— Добре. Ось тобі й гроші.
Записавши обох хлопчаків, Борецький підвівся і пішов провести до ридвана пані Галшку. Ще раз подякував він їй за щедрість, обіцяючи докласти всіх сил, щоб напутити Михайлика.
— О так, отче. Благаю вас, вибийте з. нього всі шкідливі думки того клятого єзуїта. Я надто м'якосерда до нього, мені шкода було його покарати як слід, тому я й віддала його вам на виправлення.
— Але... — трохи запнувся Борецький, — чи здійметься в нас рука суворо карати єдиного сина нашої благодійниці, нашої вельмишановної фундаторки?
— Я вимагаю цього, — жваво урвала Галшка. — Тому я й фундувала школу, що мені треба врятувати Михайлика від єзуїтських тенет. Розуміється, будьте справедливі до нього, але не робіть ніякої різниці між ним та іншими учнями. Михайлик жив завжди самотньою дитиною, серед дорослих, тому він високої думки про себе, і я бажаю, щоб ви виховали в ньому надійного оборонця нашого православного шляхетства. Так і перекажіть усім вашим дидасколам.
Іов схилив голову і стояв, аж поки ридван зник за ворітьми. Спадало листя, вкривало землю золотими сузір'ями, і золотим вином блищало сонячне світло крізь намети саду... Іов задоволено всміхнувся і повернувся до вітальні.
Лекції мали розпочатися тільки завтра, і діти відбули день у саду і по майбутніх класах — де кому більше подобалося.
Михайлик був ні в сих ні в тих. Під час урочистих промов пошана до матері мимоволі переходила й на нього, приємно лоскотала його самолюбство. А тепер він загубився в натовпі незнайомих хлопчиків, погано одягнених і задиркуватих. Він зовсім не звик до такого товариства. Він ріс випещеною дитиною; мати суворо забороняла йому пустувати, а тут, навпаки, кожен намагався зачепити панича. Адже ж школа материна — це ж її сад і будинок, а вони насмілюються битись. А найгірший той нахаба, син крамарів, зухвалий, червонопикий хлопчисько. Його батько не насмілюється переступити панського порога, а він лізе борюкатися. Михайлик скипів і дав йому ляпаса, але в ту ж мить звалився на землю: хлопчик спритно підставив йому ногу і, сівши на Михайлика верхи, почав його бити кулаками. Михайлик заверещав, як порося. Прибіг сам Борецький. Хлопчика покарали різками, але й Михайликові довелося вислухати довгу й нудну нотацію за задиркуватість та пиху.
Настрій було остаточно зіпсовано. За вечерею Михайлик не доторкнувся до страв, таких несмачних після рідного дому. Він відчував себе глибоко нещасним. З гордості він не пролив жодної сльози, але, опинившись у ліжку, коли загасили світло і з усіх боків захропли учні, він не витримав і довго ридав, занурившись носом у подушку.
І потяглися одноманітні сірі дні навчання.
Зранку, коли за вікном, світлішало небо, дзеленчав дзвоник чергового дидаскола, і учні вставали, ледве переборюючи молодий здоровий сон. Михайлик звик уставати пізно, добре виспавшись і відпочивши. А тут доводилося вистрибувати з теплого ліжка і, тремтячи від холоду, нашвидку вдягатися та вмиватися холодною водою, від якої клякли й боліли пальці, потім снідати. Несмачна каша ніяк не йшла йому в горло після солодких тістечок пані Галшки. І Михаилик біг до класу голодний.
Почалися лекції. Кілька годин сиділи учні в задушливому смердючому повітрі, повторювали, як папуги, склади та правила слов'янської та грецької граматики, визуджуючи напам'ять цілі сторінки святого письма. Ніхто не питав, чи розуміють вони те, що твердять. Треба було, не спиняючись, відтарабанити лекцію слово в слово, літера в літеру, бо за найменшу помилку, за забуте чи переставлене слово карали щосуботи різками.
Тоді не шкодували різок. Цілі гаї знищували на школярів. "Корінь навчання гіркий, але плоди — солодкі", — втішали дидасколи покараних, скривавлених дітей і щиро вірили, що без тілесної кари годі стати чесною і освіченою людиною.