Катя справді була не абиякий сценічний талант. В українському одязі, повна життя й молодих сил, вона цілком полонила уяву поета, власне як Тетяна. Він уже звав її Тетясею, старався зустрічатися з нею найчастіше, ввів її в доми своїх заможних і впливових знайомих і створив у своїй уяві нову "поему", новий "надхмарний замок" – щасливе подружнє життя з цією молоденькою, але далеко не наївною особою.
Вона спритно використовувала захоплення поета. У мріях він бачив уже її великою артисткою. Розпочав листування про те, щоб її влаштувати в харківській трупі антрепренера Щербини, притягнув до помочі й доброго Щепкина; займався її літературною й мистецькою освітою і не бачив уже світу поза нею. Хотів "вирвати її з цього затхлого болота". 21 січня відбувся бенефіс Піунової, і Шевченко написав про нього театральну рецензію. Вихвалюючи бенефіціантку, він зробив їй кілька слушних порад, а молоденька кокетка образилася. Вона після цього відіслала йому прислані від нього книжки, не прочитавши їх. Нарешті, 30 січня він освідчився їй і зробив формальну пропозицію її батькам. Написав і лист до неї – лист, що його міг написати тільки двадцятилітній студент-романтик. У щоденнику занотував потім: "Я зовсім не здатний до ролі коханця. Вона, мабуть, взяла мене за божевільного або просто за п’яного, та ще й за негідника".
По двох днях довідався від її батька, що Катя нібито "прийняла його несподіване сватання, як театральну сцену". Старий Піунов не висловив поетові одвертої думки про сватання. Наївний поет-ентузіаст після цього готовий був уже вірити, що справа його – "не така погана", як думав, але фактично справа була дуже "погана". Піунови, як і їх молода дочка-артистка, були людьми дуже практичними і спритними. Катя не мала найменшого наміру виходити заміж за Шевченка: їй було 15 літ, йому 44, але він, полисілий, із довгою сивуватою бородою, виглядав уже на 50. Крім того, Катя мала вже й нареченого – аптекаря Фуса. Коли Піунови відразу категорично не відмовили Шевченкові, то робили це для того, щоб використати його зв’язки у справі харківського ангажементу для їх дочки. Коли прийшла з Харкова принципова позитивна відповідь від директора театру Щербини, Піунова, поки надійшов новий лист із Харкова з конкретною відповіддю на її умови, підписала вже угоду з новим директором нижегородського театру, використавши, звичайно, те, що дали їй і дебют із Щепкиним, і реклама, зроблена їй нашим поетом, і харківський ангажемент. Це розв’язало справу.
"От де воно – моральне убожество! А я боявся матеріального. Дружбі кінець – і чорти в воду. Хто зламав дане слово, для того присяга не існує", – це сказав собі поет 23 лютого, а 24 вже не міг поклонитися їй на вулиці. "А чи давно я бачив у ній майбутню дружину свою, ангела-хранителя свого, за якого готовий був покласти свою душу!" "Чудовий лік від любови – несамостійність… Погань, пані Піунова! Від голови до п’ят погань!" – писав у щоденнику і ввесь тут був, як у дзеркалі, із своїм наївним ідеалізуванням людей і своїм розчаруванням з приводу "несамостійності" 15-літньої дівчини, коли справа була зовсім не в тому.
Роман із Піуновою не перешкодив поетові ні нав’язувати нові знайомства, ні займатися літературною працею. Він скінчив уже обидві частини свого "Матроса", а вранці 9 лютого протягом кількох годин у піднесенні, сам стверджуючи свій психічний стан "подразнення нервів" по весело проведеній ночі, написав натхненний триптих – "Доля", "Муза" і "Слава", і не дурно в ньому "Муза" стояла посередині: вона була і його долею, і його славою. День цей був великим днем у його житті – це був день пророчо-творчого самопрозріння. Кликав свою долю-музу:
Ходімо ж, доленько моя,
Мій друже вбогий, нелукавий.
Ходімо дальше: дальше слава,
А слава – заповідь моя.
Радів, що вона
Із казарми нечистої
Чистою, святою
Пташечкою вилетіла…
і в формі звернутої до музи просьби –
Витай зо мною, і учи, –
Учи неложними устами
Сказати правду! Поможи
Молитву діяти до краю!
– відкривав і своє творче покликання, і релігійну природу своїх творчих емоцій.
Листування його за цей час теж розрослося. Відізвався Кухаренко, почалися цікаві листовні розмови з С. Т. Аксаковим. Захоплювала його творчість Марка Вовчка. У день іменин 25 лютого дістав повідомлення від свого любого Михайла Лазаревського, що йому вже дозволено їхати до Петербургу. Сповістила його згодом про це графиня Настасія. На просьбу сестри, цар Олександер II дав на це згоду під умовою, що Шевченко "буде під суворим поліційним наглядом", а "начальство Академії Мистецтв матиме над ним пильний догляд, щоб він не зловживав своїм талантом".
Поки офіційний папір про це від нового шефа жандармів і начальника III Відділу ген. кн. Долгорукова переходив у Нижньому з канцелярії генерал-губернатора до губернаторської, а звідти до канцелярії поліцмейстера, поет, чекаючи близького від’їзду, почав редагувати для друку свою "Відьму", – Ґерн переслав йому з Оренбурґу "захалявні книжечки". Встиг іще "злегка виправити" "Русалку", "Лілею" й записав 6 лютого в журналі: "Як то зустрінуть земляки мої мою невольничу Музу?"
В Москві
7 березня прощався ввесь день із нижегородськими друзями, а 8 покинув чуже, але гостинне місто, де пробув 5.5 місяців, пізнавши сотні людей і залишивши по собі не один теплий спомин і не одну леґенду. По дорозі міг, звертаючися до своєї музи, повторювати недавно написані в Нижньому в нескінченому "Сатрапі й дервіші" слова:
О, зоре ясная моя!
Ведеш мене з тюрми, з неволі
Якраз на смітничок Миколи…
і повний напруження, повний незгаслого ентузіазму мав свіже запитання на устах:
…Коли
Ми діждемося Вашінґтона
З новим і праведним законом?
і ясну, безсумнівну відповідь:
А діждемось таки колись!
10 березня перед північчю прибув Шевченко до Москви. По дорозі, у Владімірі, мав несподівану й цікаву зустріч із "своїм другом, товаришем і командиром" капітаном Бутаковим. Бутаков їхав знову на Сир-Дар’ю та ще й у товаристві своєї дружини. "У мене на саму згадку про цю пустелю холоне серце, а він, здається, ладен назавжди там засісти" – записав потім поет у своєму щоденнику. Приїхавши до Москви, спинився у якомусь мізерному готельчику і вже на другий день вранці розшукав коло церковці "старого Пимена" помешкання свого друга М. С. Щепкина.
Уже в дорозі до Москви у Шевченка почалося легке запалення лівого ока і якась "сверблячка на лобі", а в Москві око розпухло, а на чолі кількома купками висипали прищі. Лікар Ван-Путерен, якого покликав до хворого Щепкин, був нижегородським знайомим поета. Він наказав хворому сидіти вдома, призначив ліки та дієту. Довелося поетові в Москві, де сподівався весело й різноманітно провести час, сидіти в хаті й дивитися в вікно на "старого Пимена".
Тим часом знайомий мало не з цілою Москвою балакучий і рухливий Щепкин розніс по столиці вістку про приїзд дорогого гостя. Почалися візити, передусім – земляків. Тричі відвідав Шевченка Михайло Максимович, при чому раз був із молодим Маркевичем, сином давнього поетового приятеля історика Миколи: заходили до Щепкина і московські вчені, і літератори, і актори – все це трохи розважало хворого. Лікаря Ван-Путерена, що виїхав додому до Нижнього, заступив доктор Мін, перекладач Данте. "Поет і лікар… яка прекрасна дисгармонія", "у старого друга мого Михайла Семеновича скрізь і всюди поезія: в нього і домовий лікар – поет", – писав Шевченко в щоденнику. Сам Михайло Семенович догоджав хворому гостеві і розважав його, як міг і чим міг, ходив коло нього – казав Шевченко – "як коло вередливої хворої дитини". Лікування йшло успішно, і вже 16 березня Шевченко нарисував олівцем портрет Щепкина, а 17 не витримав і втік із дому, хоча йому ще й не дозволено було виходити на вулицю: "увечорі нищечком одвідав давно небаченого друга свого, княжну Варвару Миколаївну Репніну".
Мало, мабуть, із ким іншим так хотів він зустрітися, як із княжною Варварою. І старі яготинські спомини, і глибока вдячність за співчуття й моральну втіху, що їх мав від своєї нареченої сестри на засланні, – все це тягло його якнайшвидше її відвідати. Але зустріч старих друзів відбулася не в тій атмосфері, яку кожний із них, мабуть, уявляв собі на думку про таку можливість: вони не зуміли знайти ні відповідного тону, ні відповідних слів. Княжні здалося, що поет постарів і "згас", а він записав у щоденнику:
"Вона змінилась на краще: погладшала, ніби помолодшала і кинулась у святошество, чого я давніше не помічав. Чи не зустріла вона в Москві доброго сповідника?"
Останнє речення навіть неприємно вражає нас тепер, але його треба пояснити, мабуть, тим, що княжна Варвара, що завжди любила моралізувати й часто впадала в тон катехитки, переборщила трохи, бо під час цієї зустрічі Шевченко напевне вже не сподівався почути від неї ні напучувань, ні релігійної потіхи. Що ж до враження, яке він викликав у кн. Варвари, то воно було зрозуміле: непотрібна довга борода з сивиною, що його постарювала принаймні на 10 літ, змучений вигляд хворої людини з бандажем на оці, – така була та зовнішня декорація, що ніби навмисне мала довести, що він – "тільки підоплічка колишнього Шевченка", як сам висловився понад сім літ тому в листі до княжни.
18 березня Шевченко присвятив візитам до земляків: відвідав Максимовича, а потім колишнього товариша з Академії Ап. Мокрицького і професора Бодянського. Три дні перед тим Щепкин, щоб розважити друга, запросив до себе якусь "напівземлячку" пані Грекову, що мала його розважити співанням українських пісень, але хоч голос вона мала добрий, та, як переконався Шевченко, "національної експресії не схопила". Зате молоденька жінка "старого антикварія" Максимовича взяла за серце поета і своїм "чистим, незіпсованим типом" української вроди, і грою на фортепіані. "І де він, старий антикварій, викопав таке свіже, чисте добро? І сумно і заздрісно…" – питався здивований. По трьох днях пані Марія зовсім очарувала його, співаючи йому "сердечно-прекрасно" "наших рідних задушевних пісень". Щасливий поет "уявив себе на берегах широкого Дніпра" і записані в щоденнику враження того дня закінчив словами: "Чудові пісні! Чарівна співачка!"
Минав страсний тиждень, і наближалися Великодні Свята.