Нічого Уляна Несторка наперед не знала, а про войну миколаївську уперше почула од старшини, що по селу на коні ганяв, сповіщаючи пакульців. А скоро й повістки мужикам нашим прийшли, кому на войну. А як прощалися вони з радними, на Чумацькім шляху, за хутором Несторовим, коло берези…
Ой бабо, та се уже ви про останню войну гомоните, усе у вашій голові старій переплуталося! А в миколаївську ще ніякої берези за Несторовим хутором і близько не було. Се вже її Уляна, мо', в годі дев'ятнадцятім посадила, на тім місці, де її любчика, комісара, кров пролилася, і вже йому могилу його товариші копали…
Не в дев'ятнадцятім-бо, а калі б не в двадцятім годі, се вже як червоні од поляка одступали, а Мартинів син, Вовчарем прозваний, із хлопцями своїми перестрів їх у Страхоліссі, і бій був за селом.
Мо', і так, ті роки у голові — як горох у торбі, стольки пережито. Дак копали йому уже могилу, комісару тому, а Уляна калі б не по щавель на луги ходила. Іде вона мимо, а вже над комісаром промови промовляють, щоб похоронити. Дак вона глянула на нього, та й каже червоним: "Не спішіть його у землю закопувать, начальника свого, бо йому ще жить і жить, на роду так написано, а смерть йому інша судилася, але не скоро тоє буде". І забрала його до-себе, і одходила травами та примовами своїми. А в ту яму, що його мали закопать, — березу вона посадила і казала любчику своєму, а вже ж тому любчику, мо', на сьомий десяток тади повернуло: "Оклигаєш ти і поїдеш., і ніколи вже у Пакуль не навернешся, а я під сюю березу приходитиму, щоб тебе згадать, і плакатиму за останньою весною серця свого женського, як береза навесні плаче…" Отакеє розказують досюль.
Ну, а на миколаївську войну се ж ми своїх мужиків возили аж у Мрин підзодами, на станцію тую. Як сьогодні помню — сокира за поясом у Кузьми, сина Семирозумового. Я, гомонить йон, сокирник од Бога, сокирою і з германцем воюватиму. Аж прийнялося йому по-всякому. Бо десь через год заїхав йон додому, вертаючись із госпіталю, Георгій срібний на грудях, медаля тади так звалася, а сам — білий-білий, наче з хреста знятий, і кашляє як чахоточний. Як прочула я про сеє, побігла на хутір Несторів, про свого Артьома в Кузьми розпитать. А йон і розказує. "Усе, як було, — гомонить, — скажу тобі про теє, що знаю, а чого не знаю, про теє брехать не буду. Попали ми з твоїм Артьо-мом у роту батарейну, ніхто не зглянувся, що — платник я. Але був я там болєй в обслузі, бліндажі для командирів строїв та підносив снаряди. І воювали ми, як усі воюють, бо война є война: як не хочеш, щоб тебе убили, мусиш ти убивать. І вже були ми в резеові після боїв, передихнуть нам дали. Калі ж піднімають серед ночі і знов — на передову, кулеметні гнізда ладнать. А дощ, а темінь, а слякоть. Притягли ми колоди, став я ті колоди укопувать. Артьом із хлопцями — по плиту залізобетонну поповзли. Нема їх і нема, а вже десь під ранок. Калі — вітрець у наш бік, од німецьких, окопів. Я — до кулеметників поповз, у окоп, закурить. Глядь, аж туман білий-білий долиною котить. Туточки — чую крик страшний: гази! гази! Куди тікать, як той туман — ось уже йон. Я мокрою шинелькою закутався, і — на дно окопа. Задихаюся, а — терплю. І так до світанку дотерпів я. Калі розвиднятися почало, і вже дихається мені наче легшей. Устав я. Устав я, гляджу: сонце за моєю спиною сходить, а вони ідуть. Страшко ідуть, у протигазах. І— ніде нікого з наших. А коло мене — кулемет. Куди мені тікать?! А я в роту до кулеметників ранєй часто заглядав, бо машинерією усякою давно інтересуюся. І такая в мене раптом ненависть возникла, се ж ви, гади, думаю, моїх товаришів газами потруїли, а тепер хочете й мене із світу звести. Я й давай з кулемета по них. Вони — не ждали, трохи я їх скосив, інші — залягли. Калі й наші — в атаку. А тольки притруівся я тими газами, уже у госпіталі очуняв. Аж входить у палату одного дня полковник і — Георгія мені на груди. Артьома ж твого від тої ночі я не бачив, і розпитать не було у кого. Мо', йон де і живий, тольки — не знаю. А я завтра, — се Кузьма гомонить, — завтра поїду на фронт, долей германця бить, до остаточної перемоги". Отакеє тади йон мені набалакав, а я дивлюся на нього та й думаю: чи се-бо йон, Кузьма, син Семирозумів, чи не йон? Бо як їхали ми ранєй на станцію білою Русалкою їхньою, дак мій Артьом усе хорохорився, наче півень: єнералом вернуся, тольки ти туточки на чужі штани не заглядай, бо приїду, в хрестах весь і штани з лампасами, і вб'ю тебе, як останню. А Кузьма плакав усю дорогу і на станції біля поїзда плакав, так не хотів на войну іти, Марусину і дєток своїх залишать. Як рушив уже поїзд, дак начальники ледве одірвали його од Марусини, наче приріс до неї. Ну, думала я тади, який там вояка з Кузьми, тольки під спідницею у баби йому сидіти, ось мій Ар тьом — вояка з вояк. Дак Ар тьом — скольки там йон воював, а чотири годочки у полоні германському прогибів, бауеру якомусь там орав і сіяв, а в Кузьми — грудь в Георгіях. Якось перестріває мене Мару сина, хвалиться: одписав мій Кузьма, що уже йому і другого Хреста повісили, а ще як одного Георгія получить, дак буде йому пенсія од царя до смерті, і полковники йому честь оддаватимуть, а мо', і дворянином, як наші пани Журавські, стане. Калі ж скоро покотилося по язиках: у тюрмі Кузьма, у київській. Зібрала Марусина того-сього і прибігцем — у Київ. Аж його уже в тюремному, з ґратами, вагоні у Сибір потарабанили. Так розказують.
Осьдечки тобі і Георгії, і пенсія од царя, і дворянство…
А я часто тоді згадувала і думала. Бо як прощався йон із маткою своєю, Уляною Несторкою, перехрестила вона його тричі та й гомонить: "Довго ти, синку, душу свою по Світах шукатимеш, але повернешся — живий душем і тілом — до рідних порогів. Ось тольки чи радітимеш своєму поверненню, один Бог святий знає". І про що-бо се яна?..
І був бій нічний. Повний місяць сяяв у небі, наче око Господнє, яке усе бачить, усе знає. А мороз був такий, що кулеметна суміш замерзала, і мовчали кулемети наші. І артилерія наша мовчала, а тільки німецька говорила, аж закладало вуха. А на наші батареї через сніги великі снарядів не підвезли. І курів сніг над брустверами од куль німецьких. І вивів Кузьма, син Семирозума, а вже він до унтера дослужився, команду гренадерів з окопів, щоб через поле, рівне, як тік у клуні, до переднього краю німців повзти. Як одривав він гренадерів своїх од стін брустверих, наче дітей серед зими од черені гарячої, казав до нього командир роти так: "Терпи, Терпило! Мертвий будеш чи живий зостанешся, а якщо німецькі дротяні сіті прорвеш — третього Георгія на груди тобі повішу". — "Радий стараться, ваше високоблагородіє!" — відповів Кузьма чужим голосом, перекрикуючи гул од тріскотні німецьких кулеметів і снарядних вибухів. Голос, яким розмовляв на фронті з командирами, уже давно Кузьмі не належав, а належав комусь іншому, який тільки звався Кузьмою Терпилом. І повів солдат на погибель унтер Терпило, перебігаючи од вирви до вирви, по рівному, засніженому полю, назустріч кулям, що дзижчали й повискували над головою. І не думав про смерть унтер Терпило, а думав, як прорватися крізь три ряди колючого дроту і вбити тих, хто по той бік фронтової лінії. А скоро і думок не стало. І вже почувався він звіром, на якого полюють, і це почування, глибоке, природне, рятувало од куль та осколків. І був уже Кузьма, син Семирозума, неподалік німецьких окопів, коли гарячий вогняний смерч підняв його, закрутив млинком у білім місячнім сяєві і кинув у вирву од снаряда.
І заплющилося Господнє око місяця над ним, і тьма облягла світ земний.
І облягла тьма світ земний та небесний, і помирав Кузьма Терпило у вирві од снаряда, на бойовиську.
І зробилося йому легко, як у сні молодому, коли снилося довгими ночами, що літає, наче птах. Зробилося тіло його як одежа тепла, душна сонячного весняного дня. Зробилося тіло власне чужим для нього. А душа розквітала, як лопух напровесні у болоті Замглай або латаття в Муравському озері, на лугах сиволозьких: випірнає воно з води на світанку і розплющує око золоте водночас із сонцем. Душа його світилася, наче куля-блискавка, і одривалася од тіла, і пливла: острівок світла у тьмі непроглядній, земній та небесній. І пливла вона до світла неосяжного по той бік тьми земної та небесної, щоб з'єднатися з ним, як крапля дощу з'єднується з океаном і сама океаном стає. І пливли поруч вогники душ, випурхнувши з тіл, що лишилися мертві на полю бою, і було їх так рясно, що здавалося — новий Чумацький Шлях простелився, од землі — в саму зіницю небесну. І годі було добрати, де чия душа, по який бік фронту розлучилася з тілом, і смішним видавався той поділ, бо усе це були — душі людей…
Але прийшов голос, і не знати було, звідки він прийшов. І був той голос для Кузьми, сина Семирозума, схожий на голос батька, пам'ятний з раннього дитинства, коли ще живий був Нестор, Семирозумом прозваний: "Ще — не час йому, ще йон усьої роботи не переробив на землі".
І зупинилася душа Кузьми в леті своїм до світла неосяжного, і засумувала вона сумом великим, закигикала чайкою— на порозі таїни світової, бо вже не хотілося повертатися од легкості небесної в тіло земне, для страждань нових.
Але ще не судилося Кузьмі, сину Семирозума, тої ночі померти.
Десь під ранок прийшов Кузьма до тями, і відчув він, що — замерзає. І зіп'явся він на ноги, одірвавши примерзлу до землі, кров'ю просякнуту шинелю. Обмацав він тіло своє — руки і ноги цілі, і голова на плечах є, тільки паморочно у голові. А кров — то не його кров, то кров товаришів, що поруч у бій ішли і снарядом пошматовані. На схилах вирви од снаряда — крошиво тіл їхніх. І заплющив Кузьма похапцем очі, бо учора ще це були живі люди, товариші його, він з ними поруч їв і пив. І дивувався він незвичній почутливості своїй, бо думалося йому вже, що за два роки війни усього надивився і душа омертвіла на віки вічні. Видерся Кузьма по косогору на край вирви і став серед поля засніженого, зіпершись на гвинтівку, штиком униз. Бій давно вщух, тихо було навколо, як у сні. Морозний туман висів над полем білим, а по білому полю — тіла забитих, наче мухи на листі липучки. І здавалося Кузьмі, що вже він — не на краю вирви стоїть, зіпершись на гвинтівку, а ширяє над землею, розшарпаною, розстріляною, розколошмаченою снарядами, над землею у зашморгах з колючого дроту, і зирить на неї з небесної високості очима новими.