Супроти того радив, щоб Чечель впустив у замок один полк царської піхоти, а то для більшої безпеки. Заспокоював батуринців, щоб не боялися шведів, бо скоро він сам, цар, у власній своїй особі до Батурина приїде. Лист був написаний так, нібито цар ніякого сумніву в вірності Батурина і в прихильності Чечеля до себе не має і нібито йому дуже на добрі й на безпеці Батурина залежить.
Чечель, прочитавши лист, задумався. Не важко було догадатися, що міг він мати тільки два завдання: або спробувати востаннє переломити вірність батуринських борців для гетьмана і перетягнути їх на свій бік, або прямо піддурити їх, щоб дістатися на замок, захопить його в свої руки і тяжко покарати козаків і міщан за їх дотеперішній непослух і за вороже відношення.
І те, і друге було Чечелеві не по душі. Він хотів додержати присягу на вірність гетьманові, але ж і долі Батурина не хотів брати на свою совість.
Тому-то й попросив Голіцинових людей підождати, а сам скликав своїх старшин і визначних батуринців на раду. Двічі прочитав їм царський лист.
"Хитрощі! — крикнув Кенігзен.— Тіmео Dаnаоs еt dona ferentes. Рішуче противлюся, щоб впускати московський полк. Хочу додержати вірності моєму регіментареві, на те я офіцер. Офіцерське слово — річ свята".
"Один полк,— зауважив Левон Герцик,— для нас нестрашний. Нас більше тут".
"Хоч би ми тільки одну сотню впустили, так, значиться, ворог у твердиню увійшов".
"Можна розоружити".
"Щоб мати ворога не лише перед собою, але і всередині? Тоді пильнуй не тільки мурів і валів, але й того полку. Не впускаймо".
Генеральний осаул Гамалія був теж тієї гадки — щоб не впускати: "Впустимо, перейдуть браму і хто нас впевнить, чи зараз-таки не почнуть бою. Вони всередині, а інші полки зверху, в двох огнях не устоїмося. І хто його зна, який це полк, може, дві-три тисячі людей. Впускати ніяк не можна".
"А що ж ви скажете, пане городничий?"—спитався Чечель.
"Що я скажу? Скажу, що город теж хоче і бажає собі додержати віри свому гетьманові Мазепі. Ми ж мешканці його столиці. Коли столиця зрадить, чого ж тоді сподіватися від інших міст? Батуринські міщани не бажають собі москалів. До мене з усіх вулиць приходять люди і просять, щоб не слухати лестощів царських, обіцяють терпіти обстріл, голод і всякі невигоди, дожидаючи гетьмана і шведів на відбій. Не впускаймо грецького коня до нашої Трої".
"І як же їх впускати? —озвався батуринський сотник.— Хіба ж ми діти, щоб вірити влесливим царським словам. Це ж підступ, більш нічого. Хочуть здобути Батурин. Облога може потривати довго, може, Батурин видержить її, а може, гетьман визволить його, вдаривши на облягаючих. А так,— гадають собі москалі,— піддуримо легкодушних черкасів і без труду і без всякої втрати дістанемо їх у свої руки".
"Спробуйте,— кричав Гамалія,— впустити. Город спалить, мешканців переріже, а нас на муки візьме".
"Це саме станеться,— зауважив Герцик,— якщо москалі Батурин здобудуть".
"Станеться або ні — надвоє баба ворожила. Чому нам не пробувати щастя? — обстоював при своїм Кенігзен.— Як гинути, так краще зі зброєю в руці, по-лицарськи, а не по-рабськи. Я гармати не здам. Хіба по моїм трупі москалі в Батурин увійдуть, так мені, Боже, допоможи!"
Козаки, розставлені скрізь по замку, і собі гукали: "Не впускати Москви, не вірити цареві, це підступ, звичайні хитрощі московські, ми замку не здамо!"
"Як же тоді і що — гадаєте маю я відповісти цареві?" — питався Чечель.
Гамалія радив відповісти щось на зразок листу запорожців до султана. Чечель бачив, що Батурином опанував цей завзятий настрій, коли люди перестають спокійно думати. І він завзято стояв на тому, щоб Батурин оборонявся до останньої кулі і до останньої краплі крові, але розумів, що на всякий випадок цареві треба відповісти політичне, бо лайливі слова негідні такого поважного моменту.
"Напишемо,— казав,— що ми вояки і що наша річ сповнити наказ вождя. Наш вождь — гетьман. Що з ним сталося, не наше діло знати. Хіба прийде другий гетьман, вибраний законним ладом, і відмінить наказ тамтого. Але ж нового гетьмана треба вибрати всіма вільними голосами, а тепер воно неможливе, бо ворог стоїть на Україні".
Такого змісту лист привезли московські посланці Голіцинові. Він прочитав і, не надумуючися довго, подався назад. Городом знов заволоділа радість. В церквах служили молебень, тішився народ, що Чечель не впустив москалів, нічого так не боялися батуринці, як того. Як би воно не було, а небезпека відсунулася на якийсь час — може, на все. Залога хоробра, старшини досвідчені, Кенігзен знає своє діло, гетьман теж не за горами — чого ж тоді тратити надію?
Та не тішився Чечель. Від догадувався, що незабаром, за Голіцином появиться московське військо й розпочнеться облога. Треба було віддати останні накази.
Чечель наказав позривати мости на Сеймі, щоб коли не припинити, так відтягнути на якийсь час переправу московського війська. Для обложених ті мости вже непотрібні. Що мали привезти до міста — привезли, хто з сіл і хуторів мав приїхати — приїхав, і Чечель дав наказ.
Затріщали поруччя, падаючи в воду, заломився поміст; що можна було з лівого боку перекинути на правий — перекидали, що ні — пускали на ріку, щоб хвиля несла. Поспішно підрізували палі і стовпи, повбивані в ріку, бо виривати не було часу,— москалі надходили.
Побачивши, що козаки мости нищать, Меншиков пустив невеличкий кінний відділ робітників. Задудніла земля, застогнали коні під натиском острогів.
Теслі й піонери міряли очима віддаль між московськими їздцями і Сеймом і далі робили свої діло.
Ще кілька стовпів хоч з другого боку підрізати, ще треба перевести човни, що їх забуто в шуварах, ще балки забрати, щоб ворог не мав готового матеріалу під рукою,— ще, ще!
"Кидайте міст! — гукали їм з валів.— Біжіть, бо замикаємо брами!"
З жалем дивилися на недокінчену працю. Бігли в замок. Два смільчаки ще борикаються з глибоко вбитим палем. Вирвали і його та пустили за водою. Хай пливе і хай дає людям знак, що Батурин зірвав за собою останні мости.
"Скоріше! Скоріше!" — принаглювали їх з мурів...
Ускочили...
Чечель наказав брами позасипати землею.
Сотні мотик кинулися рити землю. Сотні тачок привозили її з майданів і огородів. Брами загачено землею, камінням, старим деревом, непотрібними возами так, що хоч би їх ворог і відчинив, так мусив би прокопуватися крізь той насип, а це нелегка річ.
* * *
Сонце продиралося крізь осінні хмари й освітлювало московські полки, що наближалися до Сейму. Підходили і на віддалі гарматного стрілу ставали на полях табором. Все нові прибували, піші й конні, гармати й вози, гнали стада худоби, везли хліб.
Обложені дивилися на той караван, на той живий обруч, котрим Москва збиралася скувати і здавити Батурин, як удав трощить кості своєї жертви.
"Більше ворога — більше честі!" — доповідали сміливіші.
Кенігзен з файкою в зубах ходив від гармати до гармати, розмовляючи з гарматчиками й роздаючи їм накази.
Міщани бігали з одного кінця міста в інший. Кожний хотів побачити ворога на власні очі, чи великі його сили, скільки гармат, чи витримає Батурин їх натиск? Впрошувалися на замок. Але туди впускали тепер уже лише спосібних до оборони. Решта мусили вдоволятися тим, що від інших зачули.
"Москалів, як сарана, як круки злітаються на Батурин. Готуються переходити Сейм, хочуть направляти мости..."
Кенігзен викотив з замку шість гармат і дула їх направив на московське військо. Ще трохи і вони промовлять своє слово — розпочнеться бій.
Найстрашніші перші стріли, перший рев гармат; пролунає і вухо привикне. До всього привикне чоловік,— потішали себе батуринці.
Аж, гляди, через Сейм переправляється кілька людей. І знову біла хоруговка в одного на списі.
І знову: "Не стріляй, наказу жди!"
Батуринці пізнають сотника Жарковича.
І він тут, нащадок гарних предків, на службі у москалів? Сором!
"Чого тобі?"
"Від світлійшого з останнім словом приходжу. Пустіть!" — гукає Жаркович.
"Ми вже двічі те останнє слово чули, а пустити не маємо куди. На замок і миш не просмикнеться".
"Спізнилася його милість, пан сотник",— починають глузувати з нього.
"А хочеться до своїх, правда? Що? Хочеться свого борщу і добрих вареників поїсти".
"Мабуть, наскучив московський квас".
"І позаушники його світлості князя".
"Не сором тобі, сотнику, нам у вічі лізти?"
"Зрадницьке діло робиш!" — кричали йому.
"Я на вас хлібом, а ви на мене каменем",— відповідає Жаркович.
"Кращий наш камінь від твого хліба",— кажуть йому і радять вертати з чим прийшов.
"З останнім рятунком приходжу, впустіть, а то пожалієте",— остерігає їх сотник.
"Не жаліємо, що не впустили князів, обійдемося і без сотника Жарковича".
"Обійдеться циганське весілля без марципанів".
Насміхаються.
"Кров ваших батьків і дітей впаде на голови ваші! Пустіть!"
"Як впаде, то не на нас, а на таких зрадників, як ти".
Розмові не видно кінця, аж від Чечеля приходить наказ, щоб Жарковича витягнути по стіні.
"Найкраще б,— радять козаки,— петлю йому спустити, хай всуне туди голову, а тоді ми вже й потягнемо".
"Ще й високо,— додають другі,— там, де і слід такому собаці!"
Насміхаються, а все ж таки слухають Чечелевого наказу. Спускають довгу і сильну линву з петлею на кінці.
Жаркович суне туди правий чобіт.
"Не чобіт, а голову сунь!" —кличуть.
"Голову, кажуть тобі!"
Жаркович руками чіпляється за линву і пробує, чи нога кріпко стоїть: "Тягніть!"
"І кишки витягнемо з тебе, як попросиш",— відповідають йому з-поза муру, налягаючи на линву.
Жаркович спинається вгору.
"Тримай, щоб не випустив з рук!" — наказує сотник, що пильнує тієї "факції".
"А може б так справді пустити?" — радяться козаки. Жили їм понабігали на руках, як посторонки, бо таки є що тягнути.
"Їй-Богу, не вдержу! — репетує один.— Поможіть, а то пущу того ведмедя, що на липу за медом лізе".
"Не пускай! Не бійсь, не заб'ється, як кіт на всі чотири впаде, краще давай його тут. Ми вже йому..."
Тягнуть.
"Та-бо з тебе, сотнику, линволаз. Тобі б у Москві по мачті спинатися, може б, пляшки горілки доскочив".
Навмисне не спішаться. Як Жаркович доліз до середини стіни, стають.
Кажуть, що линва вривається, протерлася до гострого муру.
Жаркович в крик: "Це знущання над послом від його світлості?"
"Над зрадником України",— поправляють його.
"Хай трохи наїсться страху, худоба",— заспокоюють сотника, котрий гукає на них, щоб скоріше тягнули.
"Пізніше прийде, пізніше обірве,— кажуть,— бо народ йому не дарує".
І дійсно народ не дарував.