На визначений час я буду там уже.
Віражіг розумів: ііс так просто буде зробити те, що велить каган. Це ж пе комопсй із чужого табуна вивести, це лодії треба буде правити Дунаєм до Сіпгидуна, а від Сінгидула вгору по Саві. І все — супроти течії. Як доправить, аби піхто пе помітив? Навіть поночі не сховає їх, немалібо с. Най і певисокі, безборті, все ж немалі. Єдина надія на темінь нічну та ще на те, що каган не баритиметься. Ризикує ж бо, і пе чим-пебудь — славою непереможного привідці. А Сірмій звідтам, із суходолу, не взяти. Лише так, як намислили з ним, можіїа вторгнутись у ту неприступну фортецю й заволодіти нею. Коли поталанить, ясна річ, і міст через Саву навести за піч, і комонників перекинутії тієї ж ночі на супротивний берег. Одне, не ждуть їх з боку ріки, а друге, фортечні стіпи вздовж Сави не ті, що від поля. Хто-хто, а він, Вірагаст, бував там за гепідів і саме ііа лодіях. Тому й порадив каганові: іпакше Сірмій ііе взяти, як від ріки. ІІа свою голову, між іншим, радив. Хто міг дотямити, що споруджувати міст через Саву каган доручить саме йому і його словенам? Гадав, на своїх, аварів покладеться. А не поклався, бач. Так вірить слов'янам чи начутий уже: лише слов'яни спроможні в одну ніч переправити через Саву і воїв його, і їхніх комоней?
Коли пастав він, той останній перед штурмом Сірмія день, Вірагаст зачаївся у верболозах і постарався зробити так, аби і наган був повідомлений про готовність слов'ян до ратного діла, і ромеї не вивідали, що поблизу ховається наплавний слов'янський флот. Умисел в нього такий: закріпити супроти Сірмія всі сорок подій так, щоб щільно стали одна біля одної. Коли поталанить зробити те (а поталанити мусить, вої його не вперше наводять переправи), ріка не буде вже перепоною. Безборті й опалублені лодії стануть суцільним дерев'яним мостом, по якому комонник може і вскач гнати свого огира.
Аби забезпечити цей достойний відчайдух умисел, Вірагаст не став покладатися на Баяна, перевіз на супротивний берег своїх мечників і поставив їх поночі яко заступ від Сірмія. Береженого, подейкують, боги бережуть, то чому б справді пе поберегтися. Матиме між собою та Сірмією заступ із мечників, надійніше моститиметься міст.
Ставили лодії на корчаги — велів пильнувати, аби тулилися одьа до одної та були врівні одна з одною, скріплювали їх линвами — знов нагадував, аби кріпили падійно, сднали наплавний міст із берегом сходнями — сам втручачся, а домагався сумлінного єднання. Каган, коли зійшов опісля всього на міст та розглянувся, подивований був ш'мало, а опинився купно з турмами своїми по другий бік Сави — обернувся до Вірагаста й сказав Вірагастові: .
— Авари не забувають таких послуг. Будеш віддячений мною, привідцю словенів. А зараз розшукай хакан-бега й скажи йому: настав наш час.
Ромеїв немало було в Сірмії. Коли висипали, потривожені, з спочивалень та стали на стіни, гейби мурашки, обліпили їх. Несолодко довелося б тим, що йшли на штурм Сірмія, якби оборонці прокинулись раніш та встигли налаштувати усі, що були в них, метальні пристрої, розпалити вогонь під опапицями з смолою. Та ба, проспали вони свій час, через те ані пристроїв не налаштували, ані веж та заборола не втримали за собою. Єдине, що лишалося тепер, стати лава проти лави й стинатися, доки буде снага та сила.
Ромеї так і робили. Чи то знали, з ким стали на герць (від кого, від кого, а від аварів пощади не жди), чи такі вірні були імператорові, падали під ударами мечів, а не оступалися. Та що могли вдіяти вони своїми кількома когортами, коли стіни перестали бути поміччю-захистом, аварів же перла тьма, до того ж тільки на початку піші, далі і ніші, і комонні. І оступатися не було куди, і втікати тим паче.
Тоді вже, як угледіли: опиратися марна річ, їх залишилась мізерія, викинули білий стяг і склали перед звитяжцями мечі. Авари спинилися, а проте ненадовго. Котрийсь оп'япів від крові, а в котромусь не награлася буєсть — приострожили огирів і кинули їх на згромаджені під стіною рештки захисників Сірмія. За ними і всі інші. Хтось із полонених прикривався руками, хтось благав про пощаду — дарма. Зручно було стинати голову — стинали голову, заслонялись від меча руками — утинали руки. Аж поки не нагодився і не угледів те каган.
— Зупиніться! — повелів, мовби громом покотив по небу, — Ви не тямите, що робите. Це ж полонені! Вони склали мечі, здалися на вашу милість.
Помовчав, дожидаючись чогось, і вже потім звернувся до ромеїв.
— Стратиги, центуріони б серед вас?
— Є, — надав собі більш-менш ошатного вигляду один і вийшов наперед.
— Підеш і скажеш імператорові: усе, що сталося тут, плата за зневагу до нас, аварів. І за непочитання права нашого на Сірмій. Усім буде те, — показав на потятих хто нехтує ііамп і хоче зробіїтп нас своїми конюхами. А ще скажеш таке: каган Баян востаннє нагадує імперії: коли вона має намір жити з аварами в мирі, хай платить те, що було обіцяно імператором Юстиніаном і що субсидувалося імперією нині підлеглим нам племенам; хай видасть нам усіх, хто завинив перед нами. Якщо ж Юстин і за цим разом не вволить нашу волю, Сірмієм не одбудеться на Константинополь підемо!
XXII
Візантія, як і всяка імперія, не лічила потятих на боролищах. Одне знала: на всі її ратні промисли, на утримання в покорі захоплених нещодавно земель потрібно шістсот-сімсот тисяч мечників та щитоносців. Коли їх ставало менше — і головне, відчутно менше — тоді згадувала й потятих і то тому лиш, що їх треба було замінити живими. За царювання Юстина Молодшого потреба ця не сходила з уст як стратегів, так і василевса: в легіонах імперії було всього лиш сто п'ятдесят тисяч воїв.
Живим не випадає дорікати, тож громи вергалися на покійників і передусім на Юстиніана Першого. Це він довів імперію до такого стану: посилав легіони в Іран чи Вірменію і лишав там, посилав у Африку, Італію — і теж гейби У прірву. А про поповнення не дбав, покладав надії на варварів і брав соліди з фіску, аби розплачуватися з варварами, замість того, щоб шукати воїв у себе і формувати легіони з своїх. Нарікали й на сенаторів — це вони курили покійному імператорові фіміам, казали, на те ми імперія, не князівство і не земля — імперія, аби не думати про втрати, казали, у пас люду, як у безбрегої ойкумени, скільки треба, стільки й наберемо, коли треба, тоді й візьмемо. І ось мають: якісь авари взяли Сірмій, якісь авари погрожують самому Константинополю!
— Це що ж вони дозволяють собі? — пе так питався, як обурювався Юстин Другий. — Кинути всіх і все й витурити за обводи імперії!
Ті, кого це стосувалося, не посміли запитати в імператора: а кого виставлять супроти аварів, коли всі палаті йські когорти або в Італії, або в Єгипті, або в Ірані стинаються. Про те скажуть пізніше, пе під гарячу руку та й це обов'язково імператорові. Бо мусять сказати. В аварів понад сто тисяч комонних воїв, ромейські ж, коли і є, то десь. Якщо не розкошелити фіск і не набрати на його золото бодай п'ятдесят тисяч, Сірмієм справді не відкупляться.
З тими упованнями на когось і на колись, мабуть, і— пішли б від Юстина Другого, коли б Юстин Другий не захотів почути від своїх стратегів, хто і якою силою вгомонить аварів.
Довелося бути відвертим із ним: такої сили імперія не має.
— Це як накажете розуміти? — видивився імператор.
— Одбірні палатійські легіони, василевсе, кинуті на персів, інші перебувають в Італії, Єгипті, де без них теж не можна обійтися. Ті ж, що є під рукою, не зможуть осилити обрів. На те потрібна така сила, як і в них.
— То згуртуйте її. Фіск дасть соліди, імперія має стільки люду, що ним море можпа загатити. Наберіть лсгіопорів, вимуштруйте більш-менш, вдайтеся зрештою до когось із варварів, аби пособили своєю раттю, а обринів провчіть так, щоб вони й слід до нас забули. Теж знайшлися одні — погрожувати Візантії.
Коли так каже імператор, що залишається робити? Взяли усе, що можпа було взяти у метрополії, покликали когорти з провіїїцій і передусім з найбільш падійішх — Фракії, Македонії, згуртували на виділені фіском соліди нові легіони та й стали на думці: погромити аварів так, щоб і думати забули про вторгнення в обводи ромейської землі, сили цієї, може, й недостатньо ще, а повернути імперії Сірмій можна. Лишається визначитись, хто поведе цю месницьку силу на аварів і зуміє розумно скористатися нею.
— А чого тут вагатися? — підвівся один. — Я поведу. То був знаний в палатійському війську стратег, до того ж иаближена до імператора особа — Тиверій. У січах з персами він зумів заманити супостатів своїх на позиції ромейських легіонів, відрізав їх від усіх інших персів і примусив без особливих втрат і зусиль скласти бронь. Вдруге Тиверій сам зважився вторгнутись у персидську фортецю, під якою усім набридло стояти, зчинив там переполох, а вже переполох допоміг вломитися туди всім іншим ромеям і заволодіти фортецею.
Усе те казало про молодечу відвагу Тиверія, хоча нічого ще не казало про його вміння виграти виправу, в якій беруть участь не когорти й манікули, а легіони й легіони. Та коли падія на звитягу така нетверда, а бажаючий взяти гору над аварами є, то хто насмілиться підвестись і сказати: сюди потрібен інший? Одні промовчали, інші зраділи, що знайшовся охочий, та й благословили сміливця на подвиг.
На путі від Константинополя до Дунаю Тиверій поповнював та й поповнював свої легіони новими когортами. Тож коли наблизився до Сірмія, силу мав достатню. Лишалося вивідати, де зараз каган і його турми, що помишляє вчинити супроти нього, Тиверія. Причина незлагоди — Сірмій, та чи треба йти на нього всією силою? Там міцні фортечні стіни, вони можуть виявитись і неприступними. Що тоді? Стоятиме та й стоятиме, сподіваючись взяти ізмором? А чи не візьме той ізмор його легіони?
Йшов до Дунаю — думав про це і підійшов — теж думав, аж поки не став на твердій і єдино вірній мислі. Легіонам і легіонерам так чи інакше потрібний перепочинок. Доки перепочиватимуть, пошле між аварів послухів та вивідників. А вже як матиме від них звіди, стане на якійсь мислі-рішенці.
Проникнули його вивідники між аварів (в тім числі і в Сірмій) дуже просто — під виглядом продавців товарів, скупщиків бичачої шкіри, овечого смушку, просто під личиною блукаючих в пошуку шматка хліба людей.