Поки що вся історія точнісінько по Біблії йде. Ти читав, синку, Біблію? Читав?
Я заперечно похитав головою. Соромно зізнатися, але я ще "Миколу Джерю" не читав, якого за програмою треба, ке те що Біблію.
— От бачиш, а кричиш: "Передайте привіт Варварі Великомучениці!" Ти. б спитав спершу, що то за Варвара, чого вона Великомучениця, за що муки прийняла і скільки людям помогла... Господи, сохрани і помилуй! — Баба перехрестилася.
У мене голова йшла обертом. Я відчув, як твердий матеріалістичний ґрунт, на якому я стояв усе своє свідоме школярське життя, захитався піді мною. Не те що я одразу повірив у Бога. Але якась непевність слизьким черв'яком заповзла в мою душу, неспокій і розгубленість опанували мною.
Я відчув, що якщо зараз дозволю бабі Мокрині говорити далі, не спитаю її щось, то можу стати іншим — не таким, як досі...
— Бабо, — сказав я, ще не знаючи, що спитати, і боячись, що вона знову заговорить. — Бабо... А скажіть-но мені, бабо, будь ласка... а привиди тільки на кладовищах бувають? Ге?
Та вона не встигла відповісти. Здаля, з кінця вулиці, почувся крик моєї сестрички Яришки:
— Яво-о! Іди, тебе дід кличе-е!
Я полегшено знизав плечима, мовляв, вибачайте, кличуть.
— Ну, біжи, біжи, — хитнула баба головою. — І приходь до мене. Я тобі все розкажу, що тебе цікавить. І яблучками тебе почастую. Знаєш, які в мене яблучка. А фотографію ту принеси. Я її показать хочу...
— Ага! — кинув я вже на ходу і чимдуж побіг. Дід Варава зустрів мене непривітно:
— Де бігаєш не снідавши, вітрогоне? Чорти тебе носять! Все прохололо.
І, вже пораючись коло столу, скосив раптом на мене своє каламутне, але всевидяще око:
— Ти що там знову таке встроїв? Га? Кажуть, сатану якусь одкрив? Нечисту силу якусь фотографував... Ой, гляди, дограєшся... Заберуть тебе у приют, у лагер для неповнолітніх... Голови людям брехнею якоюсь морочиш...
— Та, діду!.. Та слово честі!.. — І я, захлинаючись, розказав дідові усе, як було.
Дід вислухав уважно, не перебиваючи, довго розглядав фотографію, потім похитав головою:
— Щодо фізики, щодо Ломиносова — не скажу, не
знаю. А щодо привидів — юринда... Не вірю. Бо сам колись у дитинстві... з хлопцями...
— Ну-у?! І ви?! І що?!
— Та що ж... Нічого. І не один раз — тричі ходили.
— Але ж фото!
— Ну що, мабуть, щось там у плівці засвітилося... Чи, може, хтось із хлопців пожартував, хіба я знаю...
— Ні! — переконано сказав я, бо точно знав, що не засвітилося, бо тоді б і в очах у мене засвітилося. І з хлопців ніхто не жартував — гарантія.
— Ну, не знаю вже, що там таке, — розсердився дід. — Але не привид! Вісімдесят год живу на світі і жодного привида не зустрів, а воно тільки з горшка зіскочило, і вже, бач... Якби по твоїх законах фізики всі після смерті перетворювалися на привиди, то стільки б їх уже за весь час наплодилося — ніде було б курці клюнути.
— Та, думаєте, воно мені треба! — вигукнув я. — І сам не хочу, але ж...
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ. Отець Гога
І справді, мені вже зараз хотілося, щоб уся ця історія з привидом виявилась "юриндою". Мене це вже гнітило. Особливо ота баба Мокрина з її розмовами.
Баба Мокрина була в нашому селі церковним начальством. Усі богомільні баби й жінки гуртувалися навколо неї. Церкви в нашому селі не було. Церква була в Дідівщині, за чотири кілометри від нас. Правив там отець Георгій. І баба Мокрина була його заступницею по нашому селу — збирала на храм гроші, скликала людей на збори тощо.
Отця Георгія з легкої руки діда Салимона усі ми звали Ґоґа. Це колись у нашому селі відпочивав художник Георгій Васильович, якого дружина називала Ґоґа. І відтоді дід Салимон охрестив так отця Георгія. І воно до нього пристало — не одірвеш...
Дід Салимон, як вип'є, любить вести з батюшкою розмови. Він тоді каже: "Поїду з Ґоґою побалакаю... Хай мені Гоґа розкаже про Бога". Бере пляшку сідає на велосипед і, виписуючи кренделі, їде в Дідівщину.
Отець Гоґа випивки не цурався і розмов не уникав. Випити він міг, як добрий косар, і не п'янів.
З парафіянами налагоджувати контакти він умів. Визнавав науку, всі її досягнення, передплачував журнал "Знання та праця" і дванадцятого квітня щороку служив молебень за космонавтів.
Я не встиг навіть ще поснідати, як у двір наш зайшло троє мало мені знайомих, не з нашого кутка, восьмикласників:
— А розкажи, що там було і як...
Виявляється, Бардадим розмножив фото і пустив по селу. І почалося... Рип-рип!..
Рип-рип!..
Рип-рип... Хвіртка наша не зачинялась.
Тільки я кінчав розказувати, як одразу доводилося починати все спочатку.
Нарешті я не витримав. Схопив вудочки і втік — гайнув у плавні.
Коли увечері повернувся додому, побачив, що біля наших воріт стоїть машина. Я не одразу збагнув, що то за машина, бо до моєї мами-депутата часто приїздили з району і навіть з області. І лише зайшовши на подвір'я, я так і присів: під яблунею, поряд з дідом Варавою, сидів... отець Ґоґа. Я хотів чкурнути назад, але було вже пізно — мене помітили.
— А-а, рибалка, — привітно усміхнувся до мене отець Ґоґа. — Здоров був!
Я завмер. Ну, зараз почне, як баба Мокрина, — "славен єси, отроче... видіння, що тобі явилося..." Але він не починав.
— Ану показуй улов, — сказав він весело і, взявши в мене лозину з нанизаною на неї рибою, почав розглядати: — О, три чехоні, підлящики, устірочка, йорші... носачі й звичайні... краснопір, язьок... О! І линок один навіть є... Молодець! Знаменита буде юшка. Добре клює? На що ловив? На черв'яка, мотиля, на ощит-ку.. чи, може, на тісто? Га?
— На черв'яка... червоного, — ледве видушив я з себе, напружено дивлячись на нього — коли ж він почне?
Але отець Ґоґа тільки глянув на мене пильно сірими примруженими очима і раптом підвівся:
— Ну, поїду. Спасибі за воду Бувайте здорові. І пішов до машини.
Коли він од "їхав, я здивовано зиркнув на діда:
— Що таке? Чого він хотів?
— Хто його зна... Води попросив... у радіатор залить. Каже, википіла в його...
Дивно. І чого саме до нас? Неподалік на вулиці криниця стоїть, і відро біля неї.
Неспроста. Ой, неспроста той Ґоґа заїхав. І як він глянув на мене! Наскрізь поглядом прошив. По очах видно було, що все-все він знає.
І від того, що він нічого не сказав, ще якось тривожніше стало. Таке в мене враження було, ніби він не хотів говорити при дідові. Якось так він дивився на мене, наче в нас з ним було щось спільне і від діда таємне. І своїм поглядом він ніби сказав: нічого, ми потім побалакаємо.
І все завдяки тому, що я, бовдур, сфотографував привида, — дідько б його вхопив!
І тепер піп Ґоґа не одчепиться від мене.
Думки роїлися й гули у моїй бідній голові, як бджоли у вулику. Це ж іще й маму можуть через мене з депутатів викинути... Сьогодні партійні збори, і вони з батьком прийдуть, мабуть, дуже пізно.
Сидить собі у президії і не знає, бідненька, які чорні хмари клубочаться над нею.
Ні!
Ні-і!..
Треба рятуватися. Треба щось робити. Треба людей кликати на допомогу.
Перш за все треба йти до діда Салимона. Поговорити з ним, розпитать, може, він щось бачив, помічав, це ж таки біля нього, майже під хатою, у його садку. Не міг бо він нічого ніколи не помічати.
І взагалі — треба, може, якусь комісію створити — хай вирішує гуртом це складне наукове питання. Це, врешті, справа усього суспільства. А то чого воно таке хитре, суспільство, — хоче, щоб настільки важливе загальнолюдське питання вирішував якийсь малограмотний шминдрик із сьомого класу. Чортзна-що! Зіпхнули все на мене одного. Неподобство!..
Але передусім — з самого ранку — до діда Салимона.
З таким твердим рішенням я заснув.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ. Я відвідую діда Салимона. Неймовірні дива
Дід Салимон сидів на призьбі і кришив у відро картоплю для льохи. Голова його була обмотана мокрим рушником, і вода з рушника текла по обличчю і повисала сяйнистими краплями на сивих вусах. Дід кривився й стогнав.
"Це ж він на весіллі перепив", — здогадавсь я. Ще, чого доброго, туроне, розмовляти не стане.
— Драстуйте, діду, — несміливо привітавсь я. Він не відповів, лише кивнув.
— Похмелитися б вам, — співчутливо сказав я. Він, застогнавши, заперечно похитав головою. Я згадав — дід Салимон ніколи не похмелявся, десь він вичитав, що похмеляються тільки алкоголіки, і відтоді завжди стійко перемучував похмілля.
Я тупцявся на місці, не наважуючись заговорити. Він запитально зиркнув на мене і нарешті розтулив рота:
— Тобі що? Меду?
— Та ні! Ні!
— А що?
— Та ви ж погано почуваєтеся...
— Нічого. Що тобі?
— Та хотів розказати дещо і попитать...
— Розказуй.
І я розказав дідові все і показав фотографію. Дід Салимон вислухав мене уважно, потім глянув прямо у вічі й сказав:
— Я знаю. Я теж усе бачив.
У мене на потилиці задерев'яніла шкіра.
— І ви... теж... бачили... привид?
— Бачив, — спокійно сказав дід Салимон і підвівся. — Ходімо!
"Значить, правда, — у відчаї подумав я. — Значить, привиди реально існують. Значить, після смерті людина, людський дух за фізичним законом Ломоносова-Лавуазьє і справді перетворюється на привид... І не уникнути мені тенетів отця Ґоґи. Доведеться-таки бути ченцем".
Дід Салимон повів мене в садок. Біля вуликів зупинився.
— Тс-с! — приклав він палець до губів, потім показав на каплицю: — Дивися.
У чорному отворі напівпрочинених дверей каплиці углибині щось біліло. Але не можна було розрізнити що.
І раптом звідти почувся сухий, якийсь дерев'яний стукіт.
"Кістки! — похолов я. — Мрець підводиться".
Біле з темряви почало наближатися до дверей — вимальовувалося все чіткіше, чіткіше, чіткіше... І враз у отворі з'явився... лелека.
— Ясно? — усміхнувся дід Салимон. Лелека! Лелека!
Так он воно що! І стук — це ж лелечий стук дзьобом. То, виходить, не привид, а лелека. Звичайнісінький лелека. Тю! То це ж класнючо! Це ж прекрасно! Отже, ніяких привидів не існує. І не треба мені ставати ченцем. Урра! Діду! Дайте я вас поці...
Але що це? Я приглядаюсь і бачу, що лелека... без голови. Ворушиться, переступає ногами, а голови нема. Тільки тулуб, крила і ноги.
"Мабуть, він сховав її під крило, — вирішив я і подумав: — А чи може людина сховати голову під крило... тобто під руку?" І чомусь вирішив, що може, і подумав: "То, мабуть, привид без голови саме так і робиться".
Я пильно придивляюся до лелеки і раптом помічаю, що — ні! — голови таки нема.