Літературні школи, літературний процес — питання не "домашнего свойства".
...Хтось дорогий та добрий пробачить комусь-якомусь за мовчання, як уже не раз пробачив — правда?.. ...Той хтось таки мав неспокійну натуру. От недавно зладив полемічну статтю до "Молодої України", схотілося зачепитися з М. Ганкевичем за терор та за політичну етику... Не стерпіла душа моя, що проводир української соціал-демократії таке плете!
...Хтось комусь радить "Землю" на німецьке перекладати... бо такий роман... варт і німецькій публіці показати.
До О. Кобилянської, 12 березня
Люба мамочко!.. Сі дві речі я посилаю до того збірника, що ти і Людя видаєте...
...З передмовою і примітками до останнього розділу збірника "На крилах пісень" я мала досить клопоту... Терпіть не можу взагалі передмов і коментаріїв писати...
...Боюся, що ти знов, як завжди, будеш незадоволена з моїх думок про зарібок, диплом і т. ін... А ще я знаю, що, хоч не зовсім виразно, що фінанси родинні заплутані... На мене йде багато більше, ніж на інших... Все це якимсь каменем лягає на душу...
29 березня
...Щодо мене, то я, на жаль, не можу так рішуче сказати: "Отже, переїжджаю... " Чому Ви думаєте, що я знайду учениць, — чи на те е виразні прецеденти фактичні? Хто-небудь з відомих Вам людей утримується з сеї професії приватної учительки європейських мов?.. Лікарі зменшили мій робочий день — дозволяють тільки 4, найбільше 5 годин на день інтелектуальної праці.
...Прикрим здалася мені одна, виставлена вже у Вас, обставина, що я мусила б "скинутись всякої політики". Я хотіла б знати докладніше, як я маю се розуміти? Невже так, що в Галичині я мала б ще "тихше" жити, ніж на Україні? Коли так, то се страшна жертва душі... Скинутися всякої політики в літературі і в моїх зносинах з метрополією ніяк не можу, бо не тільки переконання, але темперамент мій того не дозволяє, а ще не дозволяє— знаєте що? — дядьків заповіт... Дядько хотів, щоб і моя праця, і моя думка росли і жили, щоб я ні літератури, ні політики не скидалась, щоб я шукала свого шляху...
До М, Павлика, 10 квітня
Радісна і весела та година повороту додому. І дорога здається легшою та прямішою, і люди ніби кращають...
Цього разу вона поверталася залізницею" перетнувши одразу аж пів-Європи. На кілька днів "причепилася павутинкою" до "чиєїсь" хати у Чернівцях, на тиждень — у Києві" і ось знову Гадяч, Зелений Гай...
...Про мою аферу з Трушем не буду Вам писати, бо, на мою думку, вона не має ширшого значення. Я вибираю собі не друзів моїх друзів, але друзів моїх ідей.
...Ви для мене друг святої поезії, найбільшого і найпостійнішого з усіх моїх друзів...
Для мене в Вас є завжди щось таке, що стоїть вище всяких кружкових котерійних та інших справ от мира сего. Товаришування наше, здається мені, власне, "не от мира сего".
До Ів. Франка, 1 серпня
Що-то хтось любий та чорненький думає, що не їде до когось... Хтось уже дожидає когось так! Нехай би хтось приїхав таки сього місяця, то був би міг звідати Полтаву з нагоди відкриття пам'ятника Котляревському... Хтось заміряє виїхати на зиму на Кавказ...
До О. Кобилянськоі, 2—10 серпня XI
Кавказ... Рівно через десять років він стане її другою батьківщиною, місцем останнього притулку. А зараз вона їхала тільки "на зиму", на одну лише зиму. Однак треба подаватися в якусь полудневу сторону — полтавсько-київський клімат, видно, вже не для неї, то чому не звідати ще цього краю? Хвалить же його й Кримський, і Маня Биковська од нього в захопленні, й Квітка... Клименту Васильовичу він хоч і не здається чимось надзвичайним — гори як гори, і люди як люди, — все ж радить, запрошує. Буде, мовляв, до кого своїм словом озватися. Воно й правда. Бо поки вдома, поки поблизу тебе друзі, батьки, якось не відчуваєш тієї туги за рідним, котра охоплює тебе на чужині. А це велике горе — буть одиноким, самітним.
...На початку жовтня Леся була в Тифлісі.
Тимчасово зупинилася в готелі, бо Маня, яка прийняла б її з дорогою душею, сама жила в чоловікових родичів, а Квітка на власне житло ще не спромігся — теж тулився по людях. Зрештою, добре, що вони хоч зустріли її, допомогли влаштуватись, не залишають одну. Климент Васильович так той просто зі служби поспішає до неї... Бідний він: двадцяти трьох років, а як вимучений життям! От тобі й університет, коли нема "своєї" руки в якімсь відомстві чи департаменті. Шматкові хліба радітимеш...
Климент Васильович працював помічником секретаря окружного суду. Робота не так і важка, але і безгрошова. Шістдесят п'ять карбованців на місяць — не вельми розбагатієш. Бракувало не то що на одяг та матері в Київ — навіть на театр треба було економити.
Все ж у театрі він бував часто, не залишав ні музики, ні етнографії. В цьому значною мірою допоміг Климен-тові добрий друг Лариси Петрівни — Агатангел Юхимович Кримський. Квітка познайомився з ним давненько, ще в Києві, і таки в них же, у Косачів. Якою ж була його радість, коли, приїхавши до Тифліса, застав там славного земляка. Вчений працював над давніми східними рукописами, а поза тим вивчав живу мову, звичаї грузинів. В місті в нього було чимало приятелів. Якось, коли вони прогулювалися над Курою, їм зустрівся літній уже, досить симпатичний чоловік. Кримський гречно з ним привітався, відрекомендував Квітку. Незнайомець виявився етнографом і композитором Завадським.
Климент Васильович швидко завоював симпатію Завадського, і той, бачачи його незвичайний потяг до музики, ввів юного краянина (сам теж був з України) в ширше мистецьке коло. Таким чином Квітка запізнався з Захарієм Паліашвілі — молодим представником новітньої грузинської музики — і взагалі став своєю людиною серед її діячів.
Десь через місяць після приїзду Лариса Петрівна і Квітка гостили в Завадського. Композитор відзначав якусь свою родинну подію, власне, це був лише привід для широкого товариства. Зійшовся переважно музичний світ. Довго сиділи, говорили про різне.
Ще на початку вечора господар, з яким Леся раніше зустрілася, познайомив її з Паліашвілі, той — зі своєю дружиною, милою, тендітною Юлією Дмитрівною.
Разом вони сиділи й за столом. Молода пара викликала симпатію. Захарій Петрович, виявляється, знає Читадзе. Як він там? Лариса Петрівна розповіла, що недавно з ним бачилась, що Шіо — як не дивно — досконало опанував російську мову, вважається в Києві чи не одним з кращих її викладачів.
— Скоро ми його цієї честі позбавимо, — мовив Паліашвілі.
— Як? — не зрозуміла Леся.
— Заберемо до себе. Досить йому там одсиджува-тись. Нехай приїздить і учить тут... Так і скажіть йому, як побачите... Ви надовго до нас? — поцікавився.
— Не знаю, як далі, а зиму перебуду. Клімат ваш мені підходить... І люди до душі. Двічі я була в Італії, у Сан-Ремо; добре там, але чужина... А тут як дома.
— Значить, подобається? — серйозно перепитав Захарій і голосно звернувся до присутніх: — Друзі! Нашій дорогій сестрі Лесі Українці подобаються наш Кавказ, наша Грузія, Кура, наші гори... — Він був трохи під чаркою. — За давнім східним звичаєм, усе, що подобається гостеві, хазяїн повинен йому дарувати.
Присутні заплескали в долоні.
— В знак нашої одностайної згоди, — вів далі Паліашвілі — пропоную... Зачекай, Юліє, — лагідно обірвав він дружину, що намагалася його стримати, — тут таке діло, а ти хочеш, щоб твій Захарій мовчав... пропоную підняти бокали.
Гості сипали жартами, дотепами. Лариса Петрівна взяла бокал, наповнений іскристим вином, підвелася.
— Ми, українці, теж гостинні і щедрі, — мовила. — Я хочу, коли вже вельмишановний Захарій Петрович проголосив такий тост... хочу, щоб наші народи завжди ділилися тільки добром... Я вперше на вашій землі, і мені радісно, що ми, такі далекі відстанню, близькі, рідні серцями... Нехай же вічним буде наше єднання!.. А за дарунок велике спасибі, — додала жартома.
— Я серйозно, — знову підвівся Паліашвілі. — Коли вам тут подобається — залишайтесь... Переїздіть назовсім — все буде ваше... — повинні ж ми коли-небудь віддячити Україні за нашого Гурамішвілі...
— Спасибі" Тільки без України я не можу, тим більше зараз, коли над нею забриніло світання нового дня. Там мене ждуть.
— Але ж писати ви зможете й тут.
— Одного лише писання зараз не досить.
— Розумію. Як це в Шевченка? — Паліашвілі замислився. —"Поховайте та вставайте, кайдани порвіте..."
— Звідки ви знаєте "Заповіт"? — поцікавилась Леся.
— Ваш "Заповіт", дорога сестро, з однаковою силою будить струни і в наших серцях. А чув я його з уст нашого Акакія. Він бачився з Шевченком раз, у Петербурзі, але спогад про ту зустріч Церетелі береже як святиню.
Підійшов Вано, брат Паліашвілі.
— Захарію, тебе просять заграти. — І додав вибачливо: — Вечір без музики — що маран без вина. Паліашвілі підійшов до фортепіано.
— Легенди оповідають, що Гурамішвілі дуже любив українські пісні, —мовив задумливо. —А одну—"Ой на гору козак воду носить", — здається, так її називають? — найбільше. Ми віримо легендам... Я віддаю свою першість нашим дорогим гостям і прошу виконати цю пісню.
— Сідайте, Кльоню, — шепнула Леся Клименту Васильовичу.
Квітка подякував, сів.
Пісня про нерозділене дівоче кохання, про козака, що кидає свою наречену і їде в далеку дорогу, зачарувала слухачів. Не всі розуміли її зміст, але мелодія, музика, повні задушевності і тихого смутку, проймали кожного.
Кажуть люди, що не буду я твоя!
Кажуть люди, сама бачу,
Не раз, не два на день плачу, —
стиха підспівував Квітка.
— Молодець! Добре граєш! — похвалив Захарій Петрович і додав: — Гарна пісня... Отак, мабуть, тужила десь і Давидова наречена — грузинка... Грайте ще, будьте ласкаві.
Климент Васильович виконав варіації на теми народних пісень — присутнім вони теж вельми сподобались — і уступив місце Захарію. Тіснувата як на таку компанію кімната завирувала звуками — шумом зелених картлінських долин, ревом водопадів, задумою величних вершин гірської Сванетії.
Як він грав? Як легко, ніби стрімкий потік по камінню, бігали його пальці. Коли б їй хоч трохи його віртуозності,.. Власне, коли б їй... Лариса Петрівна аж повела плечем, — воно чомусь сіпнулося, і, щоб не повторилося, схрестила, міцно затиснувши, руки на грудях.
...Стало душно, і вони вийшли на веранду.