Захворів, схуд, знесилився, а їм байдуже — в'ються круг голови, вихлюпуються на біле поле аркушів і кидають його, спустошеного, напівживого, в болючий сон... Все почалось з двох віршів — таких собі, повчальних, ніби притчі, — та як пішло, завирувало, наче гірська ріка. Найпершим з'явився "Гус", чи "Єретик", а там "Невольник", "Кавказ", "І мертвим, і живим...", "Холодний Яр", десяток псалмів Давидових, "Три літа"!.. Щодня, щоночі — вірші!..
Степан Никифорович послав гінця у Переяслав до Козачковського, й той прилетів негайно. На санях, весь засніжений і... переляканий. Жбурнув кожух на лавку, приклав до лоба руку, яка здалась Тарасові холодною, неначе лід, і мовив тут же з докором:
— У тебе жар!
Зняв ковдру й рвучко притис холодне вухо до грудей...
— Никифоровичу! — гукнув невдовзі. — Коней не розпрягайте! Я заберу негайно його з собою. Швидше несіть кожухи, ковдри — усе, що є!
— Спитав би хоч, чи згоден з тобою їхати... — всміхнувся йому Тарас.
— Жартуєш? А тут уже дійшло до того, що хоч бери й складай, небоже, свій заповіт...
— Я ж не Тарновський чи Галаган... У мене є на цьому світі лише одна, своя, душа...
— Вона дорожча тисячі! А ти її не бережеш...
— Збери мої папери. Он, на столі.
— О господи! Це все написане тобою тут?
Лише кивнув. Знесилився, мов нарубав дві хури дров.
— Ну як там твій домашній шарварок, вже закінчився? — спитав, як сани рушили й не видно стало за поворотом вулиці сім'ї Самойлових, що вийшла вся його провести.
— Твоя кімната зроблена — не потерпай, — сказав Андрій.
— Як жінка, діти?
— Голубе, сидів би ти в своїх кожухах тихо! Мороз, а в тебе он жар який...
— Що чути в світі?
— Кажуть, поет Шевченко утнув півкопи віршів. Тепер чекай нової книжки!
— Всує... — зітхнув Тарас. — Не буде її, Андрію...
— Мало ще написав?
— Ні... Все воно не для цензури, писане, сказати можна, кров'ю...
Рипіли сани, форкали й бряжчали збруєю прудкі, веселі коні, зі звивин шляху бачив хрести церков, довкіл яких кружляли чорним вихором рої ворон...
— Чого вони так кружеляють? — спитав Андрія.
— Була колись пожива. Вони живуть по триста років нібито.
— Поживи їм тут вистачало... Скільки лягло кістьми й пролито крові скільки!.. Слов'янської, Андрію, крові. Й за що?
— Живемо ж...
— Скніємо! В неволі навіть звір не живе, Андрію, вмирає з туги... Двадцять чотири роки, брате, я був рабом, я знаю, як-то тяжко на світ дивитись з клітки!..
— Тепер ти вільний.
— Тілом. Душа ж моя кружля над рідним краєм, немов прикута, й плаче над поневоленими...
Притихли.
Сани вихопилися на вкочену дорогу-греблю, і коні, ваблені вівсом та теплим стійлом, побігли швидше.
Знову найшло липке безсилля. У грудях, там, де серце, із порожнечі ніби, з'явився-виплив занудний біль, і світ розмився...
— Скоро вже, потерпи... — долинуло з того хаосу. Глухо зашелестіли крила... А-а, це старі ворони з містерії "Великий льох"!.. Розкаркалися, розкружелялися... Киш, Киш!.. Ви ж бачите, що я живий!.. Ворони стали лірниками... А ті — пташками-душами... І справник бренькнув струнами старої кобзи й пішов навприсядки довкола льоху:
Ой гоп того дива!
Наварили ляхи пива...
А світ схитнувсь, обрушився...
Прийшов до тями в хаті, у ліжку вже, на подушках.
— Ху-у, як ти мене злякав!.. — зітхнув Андрій, всміхнувшись. — Привіз — а він щось марить, кличу — не одзивається...
Хотів також всміхнутися, проте не зміг. В якомусь мреві бачив обличчя, руки друга і кварту з чимось теплим і гіркуватим, яке йому давали випити... Ковтнув два рази й стомлено заплющив очі.
— Ну, не дурій, Тарасе, — вмовляв його суворий голос. — Пий цей узвар з цілющих трав — поможе... Коли тобі себе не жаль, то пожалій мене й мою родину. Як, не дай бог, не видужаєш — мені тоді хоч з мосту в воду! Лікар, який не зміг порятувать Шевченка, то вже, вважай, пропащий чоловік...
— Гадав, що ти про мене дбаєш... — тихо сказав Тарас. — А ти... — таки всміхнувся.
— Ну й молодець! — зрадів Андрій. — Ковтни іще... Спасибі!.. Тепер спочинь, а я сходжу і принесу тобі чогось смачненького.
Він швидко й легко вийшов.
Тарас оглянув хату. Охайно вимазані високі білі стіни, завішені біленьким чимось вікна... О, стіл новий! Письмовий, мабуть, куплений для нього... Світе ясний! Щастить йому на друзів і на добро... А на столі розкладені (як у В'юнищі!) його папери... І каламар чекає його пера...
Ввійшов Андрій, приніс борщу й печені.
В прочинених дубових дверях — цікаві личка, шепіт.
— Тпрусь звідсіля! — не зло пужнув їх батько.
— Умру бездітним... — тихо сказав Тарас. — Не буде кому й згадати...
— Справді, таки загаявся у парубках. Боїшся пут Гіменея?
— Боюсь дурної жінки... Й чомусь мене бояться...
— Дівчата?
— Ні, — всміхнувся, — батьки дівчат... Віддав би за мене доньку, якби була на виданні? — спитав похмуро.
— Хто зна...
Розмова згасла. Дружба, виходить, дружбою... Чого вони сахаються, мов прокаженого, коли заходить мова про їхніх дочок?..
— Отак, зручніше сядемо і їстимемо... — залебедів, як до дитини, лікар.
— Я встану.
— Ні. Тобі лежати треба, — спинив рукою. — Скоро ти пропотієш, а там, дивись, і стане легше... Який у біса був би я тобі друг, щоб не поставив тебе на ноги!
--— А доньки, бач... Чому, чому? — не витримав.
— Не час про це... — уник зустрітись поглядом.
—— Ні, ти скажи! Я хочу знати правду.
— Ну, що ж... — присів на ліжко, аж у ногах. — Дружина — це своє гніздо, а в ньому діти з ротиками, в які щодня потрібно щось укинути. Ти ж — горда, вільна птаха; сьогодні тут, а завтра там... Не варто тобі одружуватися, не вийде з цього дива нічого путнього. І це не все, — не дав сказати слова наперекір. — Гадаєш, я не знаю, чого ти ходиш нишком між люд простий, в шинки, цехи, на ярмарки?.. А кожен батько хоче своїй дитині щастя...
— То що ж мені валятися, немов гнила колода? — спитав Тарас, обурившись. — І лупати на те очима, як гине все в неволі?
— Їж борщ, видужуй швидше, а там уже що бог дасть, — притишив його Андрій. — Орлові — орлиний лет!..
Коли Андрій, забравши посуд, вийшов, заплющив очі. Втома лягла на нього хмарою, обволокла... Одна лиш думка борсалася, не піддавалась. Думка його невтомна. Навіть коли він спить, вона працює. Часто посеред ночі будить його й примушує щось записати... Воістину, я сплю, а серце моє не спить, як сказано в "Пісні пісень"!..
Сміялися десь дітлахи, рипіли сани, гупали копита коней... Раз по раз чувся гортанний крик вороння...
— Не спиш? — ввійшов Андрій.
— Ні...
— Я піду до хворого, а ти поспи.
— Насплюся ще... Ти як гадаєш; пишуть на тому світі вірші?
— Жартуєш — отже, будеш уже одужувати.
— Зустрінеш якось батюшку, то запитай. Якщо не пишуть, то я не буду квапитись у райські кущі.
— Тобі туди ще ранувато, — буркнув. — Теж дід мені знайшовся...
І знову він лишився сам. Точніше — на самоті з думками. Скільки себе пригадує, не просто жив, а кожну подію, явище, почуте свіже слово перемелював на колах думки, дошукуючись до потаємного. Від цього ще ніколи не міг втекти, хоч прагнув уже не раз. Ця осінь була найважча, проте й найрадісніша, бо він не просто думав або боровся з думами, а виливав ті трудні думи рядками віршів. Вони самі пливли, лилися, змучуючи його до краю. Влітку, як був здоровий, дужий, шалена муза рідко його провідувала; була ласкава, тиха... Чому ж вона так збурилася, захвилювалась, кинулася йому в обійми? Не навесні, як все пробуджується і зацвітає, прагнучи життя й свого продовження, а сльотяної осені, коли багно, дощі, опале пожовкле листя!.. Може, вона відчула недобре щось, дізналася в богів про те, чого не відає ніхто із смертних?.. Може... Ні, це пусте! Він, справді, ще не старий... Чому ж тоді так напосілась муза? На хворого, на ледь живого!..
Йому зробилось холодно. Укрився краще ковдрою, прислухався до метушні в будинку. Напевно, діти вбігли знадвору в хату... А раптом ці поеми і ці жагучі вірші — його остання пісня, крик лебединий його душі, що вже відчула холодний подих смерті!.. Бридня! Здоровий і молодий!.. А другий місяць хворий... В дорозі он, знепритомнівши, злякав Андрія... Хто ж це згадав сьогодні про заповіт? Таки ж Андрій, як забирав додому... Тоді він теж злякався, бо поспішав, як на пожежу... Господи, різдво ж сьогодні! Вранці його вітав Самойлов, і линув з церкви дзвін-передзвін... А Козачковський про все забув, окрім його хвороби... І згадував, здається, смерть... Ні, лиш сказав, що, не дай бог, не видужаєш... Боїшся смерті?.. Вигадки! Я ж молодий... Вмирають ще й молодші... Мені не можна, бо ще не виконав свого призначення на цій землі... Подбав би ти про власну душу! В пеклі... Якщо умру, я мушу побачить бога!.. Нащо?.. Зніму йому з очей полуду панську, щоб подивився, до чого він довів людей і землю! Всемилостивий і любомудрий!..
Вдарили врочисто дзвони, кличучи святковий люд на вечорову службу. Дзвонили в усіх церквах, і той перегук, на диво, лиш підсилював небеський поклик, створював високодумний настрій в його душі. Він ніби бачив вулиці, якими йде в собори люд переяславський, самі церкви, дзвіниці, з яких налякано знялись ворони й хмарою закружеляли в небі...
Нараз йому відкрився той самий вид вже здалеку, із-за Дніпра... Як влітку — з травою, з листям, з пахощами, з блакиттю річки... Дзвони так само враз притихли, мов долинали із далини... Два соколи робили плавні кола над Альтою і Трубежем... Зі степу бурхав теплий, пропахлий цвітом і полином козацький вільний вітер... А небо, небо!..
Сльози йому заслали очі. Намацавши рукою ковдру, стягнув її і сів у ліжку. Потім став на підлогу. Чуючи ногами фарбу холодних дощок, дійшов до столу й, взявши папір та перший-ліпший олівець, які лежали напоготові, вернувся в тепле своє пристанище... Видіння ще стояло перед очима, і чулись дзвони, й соколи ширяли в небі...
Змахнув сльозу, затис в ослаблих пальцях олівець і доторкнувся ним до паперу...
Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий...
Відчув, що стало тихо. Передзвін змовк... На небі вмощувалися зручніше, щоб слухати церковні співи своїх рабів... І тут неволя, гноблення!.. Раби господні... Боже, то ти створив собі раба?.. А ми, сердешні, молимося тобі, благаєм правди і милосердя! А ворон, кажуть, воронові...
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу...