Що б ви хотіли?
— Для початку що-небудь із "Запорожця за Дунаєм", а потім "Вечорниці".
Музиканти старалися з усіх сил. На обличчі Дмитра Івановича то ясніла радісна усмішка, то лягала ледь помітна тінь смутку.
Потім Дмитро Іванович попросив Сабліна виконати "їхав козак за Дунай". Слухав він цю пісню з якоюсь особливою насолодою, мов тільки дивився на прудкі пальці кларнетиста, а сам думками був десь далеко-далеко...
— Ну, порадували ви, Шабле, старого! Повік не забуду,— сказав зворушений Дмитро Іванович, коли затихла музика.
Саблін підвівся і підійшов до розкішного куща троянд, що росли біля паркана. Милуючись ними, він захоплено промовив:
— Які ж у вас, Дмитре Івановичу, гарні троянди!
— Сам своїми руками викохав! — похвалився господар.— Може, зірвати оту квіточку?
— Ні, не зривайте: нехай вона чарує і веселить ваше серце, аж поки сама не зів'яне.
Наступного дня, тільки-но почув Дмитро Іванович, що в парку заграла музика, він зірвав найпишнішу троянду, взяв з собою три великі жовтобокі груші й подався до парку. Під час антракту він підійшов до музикантів і попросив викликати Шаблю. За якусь мить кларнетист стояв перед ним.
— Здрастуйте, професоре!
— Вітаю вас і щирим словом, і чарівною трояндою, яка вам учора дуже сподобалася. Приймайте її від щирого серця.
Саблін узяв загорнуту в газету вогнисту квітку. В цей час Дмитро Іванович, непомітно для музиканта, поклав у його кишеню груші.
— Дуже дякую вам, Дмитре Івановичу. Якщо дозволите, я цю троянду від вас і від себе піднесу моїй землячці, талановитій піаністці Лідії Афанасьєвій. Вона завжди акомпанує мені, коли я виконую "їхав козак за Дунай".
— Я не перечу, будь ласка!
Про цей дарунок Саблін і досі згадує тепло і вдячно. Він розповідає і про те, як йому довелося проводити Яворницького на сесію Академії наук до Києва.
— Це було десь тисяча дев'ятсот тридцять п'ятого року. Дмитрові Івановичу тоді минав восьмий десяток. Здоров'я в нього було вже слабке. З дому в далеку дорогу його самого не пускали. Але він вирішив усе ж таки їхати. В Києві, на вокзалі, його мали зустріти співробітники академії, і треба було тільки посадовити його на катеринославському вокзалі в поїзд.
Саблін узяв це на себе. Він заздалегідь придбав квитка, під'їхав з Яворницьким до вокзалу й привів професора до м'якого купе. Потім викликав провідника й попросив:
— У цьому купе їде патріарх науки академік Яворницький, йому вже вісімдесят років, бережіть його.
— Все буде гаразд, не турбуйтеся!
В купе з ним був академік О. М. Динник та інші вчені. Кажуть, що ніхто з них у дорозі не спав, коли Яворницький починав розповідати окремі епізоди з історії Січі.
— Розкажіть, Дмитре Івановичу, що то за "стовпова смерть" була в запорожців? — попросив Динник.
— У запорожців був такий звичай, що як хто вб'є товариша, то зараз його ведуть карати па палю. Оце вам і стовпова смерть! Перед тим, як посадовити злодія па палю, оголошували по всій окрузі, чи не знайдеться де така дівка, щоб вийшла за стовповика заміж. Як знайдеться, тоді його звільняли від страти, а тільки висилали геть за Січ, на зимівник. От і зголосилася якась одного разу. Прийшла вся пов'язана хустками. Стовповик насторожився, підійшов до неї та й каже: "А розкрийся, я подивлюся па тебе, яка ти є". Вона розкрилася. Глянув він, аж вона ряба, як петрівська зозуля. "Як з такою вінчатися,— сказав стовповик,— так лучче на палі мотатися!" Та й пішов на палю, на страту.
Коли Дмитро Іванович повертався з сесії до Дніпропетровська, на пероні його знову зустрів Саблін.
— Ну, як ви себе почували в дорозі?
— Ви знаєте, Миколо Михайловичу, мене так доглядали, як малу дитину. Я навіть не второпав: чи я був дома, чи в дорозі. Одне слово: "Їхав козак за Дунай!.."
БІЛЯ ДЗВОНЕЦЬКОГО ПОРОГА
Найближчим другом Яворницького з місцевих митців був артист Дніпропетровського українського драматичного театру ім. Шевченка Володимир Филимонович Патлань.
— Я ніколи не забуду тих щасливих годин,— розповідав він,— які мені випало провести разом з Дмитром Івановичем,— пливти по дніпровських хвилях, їсти з одного казана степову пшоняну кашу, вкриватися одним укривалом і слухати його неповторні оповідання.
Вперше Патлань побачив і почув Дмитра Івановича, коли зайшов до музею ще десь 1925 року. Директор музею, що давав у той день пояснення, зупинявся біля кожного експоната і з таким захопленням розповідав "біографію" експонатів, що, здавалося, всі ми слухали якусь чарівну казку.
Вдруге Патлань побачив Дмитра Івановича через рік на дніпровому березі коло Дзвонецького порога. Зустрілись вони ввечері коло багаття, на якому варили юшку. Яворницький сидів у гурті лоцманів і розповідав про Запорозьку Січ, про козацькі походи на Крим та визволення українських бранців. Тут, біля багаття, й познайомилися вони. В той вечір Дмитро Іванович залюбки співав разом з ними старовинних пісень, а коли один лоцман узяв свою стареньку кобзу, вдарив по струнах і заспівав "Ой піду я понад морем", Дмитро Іванович зразу ж записав цю пісню на голос.
Кобзар замовк. Дмитро Іванович раптом спитав:
— Ось ми з вами сидимо біля Дзвонецького порога. А чи знаєте ви, чому він так зветься?
— Ні, не знаємо, розкажіть.
Дмитро Іванович розповів цікаву легенду.
— По Дніпру на дубі везли великого дзвона. На порозі дуб розбився об скелю, і дзвін потонув. Кажуть, якщо пірнути у воду та прислухатися, то почуєш, як той дзвін гуде. Ось тому його й назвали Дзвонецьким.
Після першого знайомства на Дзвонецькому порозі Патланеві пощастило ще кілька разів зустрічатися з Дмитром Івановичем. Вони спускалися разом через пороги на
Запорожжя, піднімалися з лоцманами до Дніпропетровська.
— Дмитро Іванович добре знав моє ім'я й прізвище, але завжди звертався до мене не інакше, як "козаче",— згадував артист.— Йому, мабуть, було приємно так мене кликати. Я до цього звик і не заперечував.
Останній раз Патлань бачив Дмитра Івановича під час гастролей свого театру в Києві 1938 року. Зустрілися вони на Хрещатику, і Яворницький попросив провести його до будинку Академії наук, на Володимирську вулицю. Дорогою вони згадали вечір на Дзвонецькому порозі, засмаглих, веселих дніпровських лоцманів, ревучі пороги...
— Ех, майнути б туди ще раз! — зітхнув Дмитро Іванович.— Та, мабуть, уже не доведеться...
— Ми довго не могли розлучитися тоді,— згадує Патлань,— ніби відчували, що більше вже не побачимося.
БІЛЯ ЧЕСНОЇ МОГИЛИ
Сторож музею дід Білий оглянув подвір'я і вже було попрямував до своєї кімнати, аж глядь, біля могили Д. І. Яворницького навколішках стоїть якась людина. Сторож тихою ходою підійшов ближче.
— Що з вами, добрий чоловіче?
— Та згадав Дмитра Івановича...
— Ви тутешній чи прибулий?
— Яз Місхора. Познайомимося — Корсуновський Олександр Павлович. Колись жив тут, у Дніпропетровську, але за станом здоров'я переїхав до Криму. Та оце й приїхав, щоб вклонитися його могилі.
Дід Білий дізнався, що Корсуновський — інженер-фізик, йому тоді вже перевалило за 60 років.
Сторож і прибулий сіли на скамниці і довго гомоніли про Дмитра Івановича, їм було що згадати, бо обидва добре знали вченого.
Згодом і мені вдалося познайомитися з Олександром Павловичем. Ми почали з ним листуватись, а незабаром і зустрілися. В його пам'яті збереглося багато цікавих епізодів з життя Яворницького.
В 1918 році до рук юнака Корсуновського, який тоді жив у селі Ковпаківці, Новомосковського повіту, випадково потрапила книжка Д. І. Яворницького "По следам запорожцев". Він почав її читати і не відірвався, поки не закінчив.
Тоді ж від місцевого вчителя Корсуновський дізнався, що автор цієї книжки — живий, працює в Катеринославі директором історичного музею.
Через три роки Корсуновський став студентом інституту народної освіти. Там він і побачив Яворницького. І хоч юнак спеціалізувався на фізиці, але йому кортіло послухати лекції Дмитра Івановича. Потрапив на одну з них, яку професор читав перед самими канікулами.
Ось Дмитро Іванович зайшов до аудиторії — трошки сутулий, сивий. Всі встали й шанобливо привіталися. В залі відразу запанувала тиша. її ніхто не насмілився порушити бодай найменшим рухом протягом усієї лекції. Пролунав дзвінок на перерву, але з місць ніхто не підводився.
Кінчаючи свою лекцію, Дмитро Іванович звернувся до студентів з особистою просьбою, щоб записували вони духовні скарби народу.
Яворницький не вперше звертався до своїх вихованців з таким закликом. І вони з великою охотою збирали зразки народної мудрості і пам'ятки історичної минувшини.
Другого дня Корсуновський зайшов до музею, розшукав директора і почав розпитувати про історію експонатів.
Яворницькому сподобався допитливий юнак. Вчений охоче розповів йому про найцікавіші речі, а потім спитав його:
— А чому ви так цікавитесь музеєм?
— Хочеться знати історію рідного краю. Ой як хочеться!
— Це дуже похвально, юначе. Минуле допомагає краще зрозуміти сучасне. Приходьте, коли матимете час, я вам багато дечого розповім.
Зустрівши іншого разу Корсуновського, Дмитро Іванович несподівано спитав його:
— Ви українську мову добре знаєте?
— Та наче знаю.
— Тоді ось вам аркуш паперу, напишіть, будь ласка, що-небудь, ну хоча б своє враження про музей.
Корсуновський сів за стіл і написав. Яворницький пробіг очима папірець, задоволене усміхнувся і сказав:
— А тепер у мене буде до вас прохання. Допоможіть мені словника переписати. Ви зможете це зробити, у вас є вільний час?
— А чому ж, допоможу!
Дмитро Іванович запросив юнака до себе додому. Він узяв з полиці паку списаних аркушів і поклав перед собою.
— Оце, Олександре Павловичу, мій найголовніший скарб.
Трапилось так, що я свої розкопки почав з могил. А треба було починати не з могил, а з оцих коштовних перлин. Адже мова людей — найцінніше багатство. Я часто жалкую і не можу собі простити, що так пізно взявся за цю роботу. Коли б раніше я кинувся, давно б уже написав українського словника. А тепер наздоганяю, та, мабуть, уже не встигну надолужити прогаяне. Ось бачите, які гори я зібрав! А кінця ще не видно. Ви ж уявіть собі, скільки Ще не зібрано невмирущої народної мудрості! Життя не чекає, треба поспішати...
Дмитро Іванович брав чверть аркуша, читав з нього, вимовляючи кожне слово з великою любов'ю, з якимсь особливим смаком.
— Оці аркуші, Олександре Павловичу, треба переписати для друку.
Молодий помічник гаряче взявся за діло.