Партизани, зібравшись на майдані, сумно стояли над своїм командиром. Марія плакала.
За півгодини до будинку сільради підійшли щорсівці.
СТЕЖКИ ДОЛІ
Над лісом замиготіли червоні вогники. Зробили коло над болотами, над лугом. Знизи-лися. Завуркотіли мотори. Багаття кидало в небо золоті іскри. Літак застрибав по молодій травиці лугу, заревів, розвернувся. Партизани кинулися до нього.
З люка вискочив льотчик, його обнімали, тиснули руки. Він усміхався, відповідав на потиски, похапцем говорив:
— Швидше, швидше друзі! Новини? Все є в газетах, ми вам привезли. Слухайте радіо. Лупимо фріців, аж шерсть летить! Армія міцніє. Вірте в Перемогу. Скільки поранених?
— П’ятеро. Дівчина для супроводження. Старий партизан з немовлям. Треба забрати. Він опікатиме поранену радистку. Постарайтесь влаштувати немовля, воно лишилося без матері.
— Гаразд. Швидше!
З люка викидали вантажі, відганяли вбік. На носилках вносили поранених. Марія підійшла до літака. Її лихоманило, руки тремтіли.
— Спокійно, дівчино, спокійно, — стримував її "Агроном". — До своїх летиш, на Ве-лику землю. Не покидай "Артиста". Доведи його до пуття. Ми ж достеменно не знаємо навіть, хто він? Герой, а безіменний. Ну, та нині багато таких. Прощай, дочко. Щасливої путі!
З пітьми піднесли носилки з безтямною Оленкою. За нею йціов старий Сміян, змарнілий, аж зелений, із сповинутим немовлям на руках. Партизани на мить опустили но-силки, малий Юрко з риданням упав на землю біля пораненої.
— Прощай, тьотю Олено! Прощай, моя матінко! Чи побачимося ще?
— Побачимося, Юро, — заспокоював його "Агроном". — Ще буде свято на нашій вулиці! Ну, батьку, щасливої дороги! — звернувся до старого Сміяна. — Зв’яжетеся з парти-занським штабом, усі документи передасте керівництву.
— Гаразд, — відповів дід Василь, чоломкаючись з "Агрономом". — Тримайтеся тут! Гадаю, уже недовго. Та не забудьте про дитдомівців, допоможіть їм. Спробуйте налагодити контакт.
Його висока похила постать останньою зникла в отворі люка. Двері з ляскотом зачини-лися. Партизани, махаючи руками, відійшли в сутінки ночі.
Хмари, хмари. Ліс завалюється вниз, тане в темряві. Прощай, Україно! Прощай, рідний краю!
Хмари то розходяться, то знову змикаються. Блимають кошлаті зірки. Гойдаються ра-зом з літаком.
Марія схиляється над носилками, придивляється до воскового обличчя Миколи. Друже, невже для того я тебе вирвала з пащі смерті, щоб знову втратити? Не може бути, не повин-но…
А поруч з Миколою лежала непорушна Оленка. Бурхливі стежки долі з’єднали їх знову докупи. Чи надовго?
Розплющи очі, Оленко, простягни руку, Миколо! Торкніться одне одного, отямтеся. Ось біля вас, за півкроку, сидить старий дід Василь, знеможений і тривожний. Він не знає, що його онук поряд, не догадується… Розрайте його, поверніть йому колишню радість.
Мовчать. Не ворушаться. Не бачать.
Гримлять мотори. Пливуть хмари. Колишуться зорі в неосяжному небі.
Ревище літаків. Перехрестя прожекторів. Де вона? Що з нею? Невже правда? Це Вели-ка земля? Не треба ховатися, не слід боятися? Навколо свої, рідні?
До літака під’їхали машини. Низенький майор в окулярах приймав поранених. До нього піднесли Миколу. Він поглянув на нього, записав.
— У госпіталь 3907. Ви з ним, дівчино? Чудово. Допоможете доглядати. Санітарки потрібні. Ідіть до машини.
Вже сідаючи в санітарну машину, Марія почула, як майор наказував:
— Цю поранену зі мною. Негайна операція. Що? Ви з нею? А дитя чиє? Сирота? Ну га-разд. Будемо сподіватися на краще.
Машини рушили. Замиготіли зокола ялини, ветхі будівлі.
Нова стежка долі відкривалася перед Миколою, Оленкою, старим Сміяном, Марією. Ніби від казкового каменя на перехресті розбігалися вони врізнобіч, не впізнавши одне одно-го в сутінках життя. Куди веде їх стежка, до яких обріїв? Де судилося їм зустрітися знову? І чи судилося?..
"Все дуже ускладнилося. Довкола Сміянів хмари жандармів. Бачив людей з райцентру. Кажуть, що партизани напали на Сміяни, розігнали німців, визволили нашу вчительку, котру мали повісити. Її разом з ґрупою поранених! партизанів відправили на той бік фронту. З Києва прислали посилений підрозділ жандармерії, багато хат у Сміянах та сусідніх селах спалили, майже всіх молодих дівчат і хлопців вивезли до Німеччини. Про "Агронома" люди нічого не знають. Ходить чутка, що його загін перебазувався десь на північ, ближче до чернігівських лісів. Нам би туди. Але як? Треба зачекати. Виждати.
Червень. Паркі дні. Діти знемагають від безділля. Я ледве утримую їх. По радіо повідомили про тяжкі бої на Кавказі, під Сталінґрадом. Вихованці в одну душу вимагають бодай чим-небудь допомагати своїм.
Вітько з Грицем кілька разів бували біля пристані. Пароплав і досі там. Виявилося, що на ньому ґрупа офіцерів-річників. Диспетчерський пункт для керування потоком вантажів, переважно військових. Гриць пропонує "рвонути". Воно б добре. Але чи не прочешуть тоді карателі всі ліси й урочища довкола? Чи втримаємося ми?
— До "Таємничого Острова" не доберуться, — заспокоює Гриць. — Болота, трясовина, струмки, хащі. Побояться.
Сьогодні ввечері будемо рішати, як бути.
(З щоденника Громограя)
Сталося! Перша бойова операція здійснена!..
Гриць уночі тихесенько кілька разів підпливав під днище корабля, тамуючи дихання, заклав дві чималенькі порції толу. Детонуючий шнур обережно обвів довкола корпусу судна, потім по тросу — до берега. Прослизнувши біля патрулів, хлопець добрався до кущів. Пере-можно всміхаючись, прошепотів:
— Порядок! Можна починати.
Ми підпалили бікфордів шнур опівночі, коли з кают-компанії чулася музика, веселі ви-гуки, сміх, а на фіранках Ілюмінаторів мерехтіли тіні танцюючих.
Вибух був славний. Увсебіч полетіло шмаття корабля і причалу. Пароплав здригнувся, похилився, враз охоплений полум’ям.
При багрових полисках мелькали чорні постаті, лементували. Чулася стрілянина. Ми спокійно, не поспішаючи, відходили до лісу.
— Це вам за Ванька, — шепотів за моєю спиною Гриць.
Йдемо без дороги, без стежки. Між віковими деревами, між густими чагарями. Знаємо напрямок без орієнтирів. Доберемося до схованки навіть із зав’язаними очима. Бо ми вдома, бо ми на рідній землі. І не буде вона для чужинців гостинною, не матимуть вони тут спокою, доки не втечуть додому або навіки не залишаться гнити в могилах, як і сотні, тисячі інших напасників минулих віків.
Цієї ночі вирішили: зробимо перерву в диверсіях, щоб одвернути од себе увагу ворога. Поки що обмежимося розповсюдженням листівок. Женька вдосконалює приймача, обіцяє, що Москву буде чути чудово.
Минув тиждень. Ми не виходимо з лісу.
По радіо вісті невтішні. Кубань окупована. Німці лютують на Кавказі, біля Волги.
Головне, щоб сумніви не здолали дитячі серця.
Ніч. Діти сплять.
У моєму серці тривога. Безсоння.
Виходжу з бліндажа. Дивлюся в зоряну далечінь. Вона, як завжди, велична, заспокійлива. Мерехтить, кличе, віддає себе і забирає тебе. Спробуй узяти, спробуй осягну-ти?! Полум’яна безодня поруч — і в безмірі. Відкрита — і недосяжна. Рідна — і чужа. Чо-гось ми не збагнули в ній. Чи в собі?
Солодко, п’янко у заростях калини співають солов’ї. Ніби й нема війни, руїни, горя. А може, для них нема? І живуть вони поза нашими болями й турботами?
Ліс шепоче, втішає. Тулюся щокою до вербової кори, заплющую очі. Вербо, вікова под-руго, втиш мою тривогу. Звідки вона прийшла, що віщує?
Діти. Вони — мій вічний біль і туга. Рад би небо їм прихилити, а доводиться посилати в пащу смерті".
(З щоденника Толі Вогника)
"Учитель, Галя і Юлька не повернулися із Сміянів. Щось сталося? Чекаємо другу добу. Сьогодні ввечері пошлемо розвідку. Піде Гриць. Якщо вони потрапили в засідку, ми підемо визволяти друзів. Хай навіть смерть, нехай муки… Питаю всіх, особисто — хай кожен вирішить.
КАТЯ: — Я готова хоч і на смерть.
ІВАНКА: — Я буду там, де вони.
МАРТА (всміхається): — Навіщо я сама собі. Всі за одного…
Дивлюся на хлопців. З ними й так усе ясно.
Повернувся Гриць. Лихі вісті: вчитель з дівчатами в полоні. Їх схопили з листівками в Корнія Сидорчука, колишнього завгоспа дитбудинку. Виявився шкурою, зрадником. Продав. Забрали їх до гестапо, тримають у трюмі річкового пункту.
На кручі, біля річки, ешафот. Люди шепчуться, що вішатимуть партизанів. Місце пока-рання оточене кількома кулеметними гніздами, німці врахували попередній напад партизанів на Сміяни. Зволікати не можна. Вранці виступаємо. Пан чи пропав. На ходу придумаємо, як добратися до дебаркадера".
(З щоденника Громограя)
"Чи живу я ще, не знаю…
Життя для мене навіки отруєне. Загинули Галя і Юля. Мене ж діти визволили. Тихо, серце, не плач. Не думай про себе, тоді вистачить сили.
Як же це сталося? Як він міг нас продати, такий тихий, такий сумирний чоловік?! Ми сиділи з завішеними вікна.
Я читав Корнієві останні повідомлення Радянського інформбюро. Він похитував голо-вою, жалісливо поглядав на дівчаток.
— Бідолашні мої, скільки ще їм страждати, доки вернуться наші. Та й чи вернуться?
— Неодмінно, дядечку, — запевнила його Юля. — Ось побачите! Ой як це здорово бу-де, коли німчуру виженуть Так хочеться, щоб знову ходили ми в школу, щоб були танці, му-зика, гуляння. Поїздити кортить по рідній землі, побувати в кіно.
Так, так, — кивав Корній, зітхаючи, — Мрії, мрії.
Може, так воно колись і буде, а тепер…
Двері тихенько рипнули. Юля скрикнула, притислася до мене. На порозі стояв, сарка-стично усміхаючись, фон Шварц. За ним бовваніли ще кілька постатей солдатів. Я шарпнув-ся до автомата, в руках офіцера блиснув браунінґ, пролунав голос:
— Спокійно! Спокійно, пане вчителю! Навіщо нервуватися? Ви мене впізнали, сподіваюся?
Ще б я не впізнав його, цинічного "маґістра астрономії", есесівського ката, який хотів вивезти моїх дітей до Німеччини. Як ганебно я потрапив у пастку до нього.
— А я й подумав, — єлейним голоском підхихикував Корній, скорбно розводячи рука-ми, — чи не краще вам прискорити зустріч з начальством, пане вчителю? Все ’дно доведеть-ся, то навіщо ж блукати лісами, поневірятися? Так простіше, зручніше.
Я задихнувся від огиди, рвонув комір.
— Спокійно, — ще раз повторив фон Шварц. Глянувши на пригнічених дівчаток, на-хмурився. — Ніколи й не подумав би, що з таких ягняток вовченята виростуть.