То я біля авіабомби марудився. Розібрав їй носа, а в отвір вставив сорокап’ятиміліметрову міну, викинувши з її запальника скляні кульки,— так бойок краще зриває капсуль...
Туровець з недовірою поглянув на парубка.
— Звідки ж ти це знаєш?
— Я ж трохи біля саперів крутився. І практика показала.
— Яка практика?
Дмитро озирнувся, поглянув на крила вітряка, стишив голос:
— Та я, Максиме Павловичу, підірвав на шляху одну машину. Це тільки для того, щоб кимось із ваших не ризикувати. Так вона на сміття розлетілась,— і ніякова посмішка пройшлася в сірих з блакитнавим цвітом очах парубка.— А люди загомоніли, що то ви зірвали. Так що на мене нема ніякої підозри.
— Оглашенний! — І не знаючи, що більше сказати, Туровець обняв парубка.— А поїзди твоїми мінами можна буде рвати?
— Та можна, коли немає кращих. Тільки тут ще треба вагу приноровити, щоб стукнути міною по авіабомбі. Це вже коли поїзд опиниться під бомбою.
— Але ти це зробиш? — поки що не вникаючи в деталі справи, скрикнув Туровець.
— А чого ж не зробити, коли таке діло? — тонко посміхнувся Дмитро, й знову блакитний цвіт заграв у його добрих сірих очах, які, напевне, дуже подобалися дівчатам.
XVI
В діброві ще чаїться ніч. А полями вже ходить сизий світанок, і в ньому волохатиться темний вітряк. Невже це та сама добра птиця, що з дитинства причарувала його шуганням крил і невсипущою працею? Невже це ті самі поля, що навіть у снах бриніли йому зерном і бджолою? Невже це туманіє те саме село, що всюди озивалося йому то материним словом, то задумою дівочої пісні, то жеботінням безіменної річечки, то дзвоном петрівчанської коси? Ще зовсім недавно вона йому так славно вимовляла: "От я і дома! От я і дома!" І тепер ти стоїш майже біля самого дому, та боїшся йти до нього, бо вже береться дніти, а день зараз не спільник тобі. Богдан розгублено дивиться на вітряк, на поля, на не видиме ще село і посміхається гіркою посмішкою.
— Так що, не заблудились? — питає його Северин.
— Не заблудились.
— І невже ото в тумані твоє село?
— Моє.
— Це ж півгодини ходи — і рідна оселя, мати, батько. Аж не віриться. А тобі?
— Віриться і не віриться. А мороз ставить і ставить на тілі свої печаті.
— Я теж замерз. Туманище наскрізь пробиває шинелю.— Северин мерзлякувато потягнувся і мрійно сказав: — Поснідати б оце по-людськи та забратися хоча б у якусь клуню, заритись у сіно і порозкошувати в свою волю. Нема в тебе тут на прикметі якоїсь завалящої клуні?
— Недалеко живе один дідько, та хто знає, що з ним зробила війна. Він і до війни був безчесником. Краще розкладемо вогонь з сушняку та й погріємось.
Северин невдоволено буркнув:
— Бути біля самої домівки, а грітися в лісі. Життя!
В гущавині вони розвели невеликий вогонь, погрілися,
а потім загорнули в присок з десяток картоплин — усе, що було в них із харчів.
— Хоч нев’їжно, зате уліжно,— Северин після снідання розтягнувся біля вогню і одразу ж заснув.
Богдан тінню снував по лісі, прислухаючись до кожного пташиного колінця, до кожного шереху, а всі його думки вже були біля батьків. Коли б скоріше сонце зійшло з полудня, коли б уже скоріше осмеркло.
"От я і дома!" На узліссі задзвеніли дитячі голоси й наполохали його. То діти прийшли збирати гриби. Хоч би не натрапили на них. Голоси пішли стороною і на якусь мить занесли його в ті літа, коли й він, як на свято, біг із кошиком до осіннього лісу. І Яринка з ним ходила по гриби. Вона завжди назбирувала більше, набивалася порівну поділитись, та Богдан тільки одного разу пішов на це, коли вже зовсім не пофортунило йому. І, очевидно, недаремно було сходжено ці ліси — тепер вони можуть стати його другою домівкою.
Збоку від просіки тріснула гілка. Богдан насторожився, ховаючись за дерева, подався ближче до дороги. Біля двох берізок, що виросли з одного кореня, він побачив дівчину з вербовим кошиком у руках. Щось знайоме-знайоме було в її поставі. Ось вона напівобернулася, і Богдан впізнав її. Це була Саливонова Тетянка.
"Ох, недарма її так розхвалювала мати, наперед заглянувши в дівочу вроду. І де тільки береться така краса? Де назбирується той туманець в очах, з якого й довіку по вибереться хтось? І хто окреслював ці напіводкриті вуста, що вмістили в собі і напівдитячу довіру, і передчуття любові? Навіть кілька розбризканих веснянок не притіняли, а зворушливо підкреслювали вроду дівчини. Хтось, і вмираючи, буде думати про тебе, тиха зоре подільських степів. Тільки невпору ти, дівчино, розквітла, невпору стала на порі. Та час, не думаючи про це, робить своє.
— Тетянко! — тихо гукнув її.
Дівчина злякано стрепенулась, зустрілася з ним очима, не впізнала.
— Хто ви?!
— Це я, Тетянко. Богдан.
— Богдан Васильович?! Ой, невже це ви?! — І переляк, і подив пройшлися по туманцях її очей.
— Виходить, я. Як ти вигарніла, Тетянко.
— Кому це тепер потрібно...— скривилася дівчина і несміло підійшла до нього.— Таки ви! Добрий день вам.
— Доброго здоров’я, Тетянко,— щось підкотилось до горла Богдану.— Тебе хоч у щічку можна поцілувати?
— Як хочете,— так подивилась на нього, як може дивитися тільки дівоча довіра.
Він поцілував її, згадуючи той грозовий день, коли вона, молодюсінька господинька, турбувалася ними, косарями, біля крил вітряка і коли його тато в гнізді перепілки знайшов німецьку кулю.
— Як же ти тепер, Тетянко?
— Живем і не живем,— коротко відповіла вона.
— Батько дома?
— Дома.
— А як мої? — і завмер.
— Журяться та печаляться. А мати кожного вечора очікує вас. От і дочекалась.
— Німці ж є в селі?
— Тільки шестеро, і то — напіввояки: хліб своєму війську випікають. А поліцаїв чимало, бо в нас кущова поліція, комендант її — Артемон Васюта.
Повіяв вітер, і берези охопили їх золотом листопаду.
— Осінь,— сказав Богдан.
— Гірше осені,— зітхнула Тетянка.— Як ви змарніли, Богдане Васильовичу. Поранені були?
— Ні. Одначе, поки добрались сюди, ганяло нас лихо, наче зайців.
— Не відходить воно від нас,— пожалісніло обличчя Тетяни.— Ви й голодні, видно?
— Невже видно?
— Авжеж. У мене є тільки дві скибочки хліба.
— До вечора якось перетерпимо. Я з своїм товаришем прибився.
— І все одно хліб візьміть. Я зараз же піду до ваших, принесу їм радість. Так її тепер поменшало на світі...— І Тетяна легкою дівочою ходою пішла до узлісся. Гілки чіплялися за неї і осипали осінній золотий півсон...
Нарешті вечір туманом і темінню затопив вітряк, затопив поля, і друзі попрямували в село. Не вулицями і вуличками, а левадами і городами петляли вопи. Їх зупиняв шелест верб і кукурудзиння, тупіт спутаного коня і скрип журавля. Ось Северин зачепився за гарбузиння, розтягнувся в чиємусь городі і невдоволено пробурмотів:
— От капосне зілля для нашого брата!
Нарешті над Богданом зашуміли його ясени, його яблуні. Він зупинився біля плоту, що відділяв город від садочка, витер піт із чола. А в цей час із-за ворітець озвався такий невимовно рідний голос:
— Сину!
"Невже це правда? Невже це вона?"
Богдан кидається в темінь, охоплює руками матір, нахиляється до її обличчя і чує на вустах її сльози.
— Не треба, мамо, не плачте. Прийшов же.
— Це ж од радості, сину. Кожного вечора виглядала тебе. А де твій друг?
І тільки тепер до них підходить Северин:
— Добрий вечір, мамо,— і цілує її.
— Добрий вечір, дитино.
А ось уже й тато шелестить по стежці, по-ведмежому тисне сина руками і вусами, цитькає на матір, щоб не затопила сльозами садок, вітається з Северином і тягне до хати, де їх очікує і тепло, і вечеря, і тихе слово.
Богдан і Северин заходять на подвір’я і прямують до затемненої оселі, не помічаючи біля тину завмерлої постаті. Це Тетянка, добре дитя степу, сама напросилася стерегти спокій гостей. Що тільки буде робити земля, коли на ній поменшає таких дітей степу? На простому, батьком змайстрованому столі їх чекає і святий хліб, і картопля, і варена кукурудза, і голубці, і деруни, і ота пляшка, що вершиться шматком кукурудзяного качана.
— О доленько моя! — застогнав Северин, глянувши на стіл.— Ось тут, після всіх лісових потрав, можна трупом лягти.
— Хоч не лякайте мене,— і сумно, і щасно посміхнулася мати.— Сідайте ж, діти. Як ви скощавіли обоє.
— Мотузочки ж є, щоб позв’язувати кості? — згадав Богдан свій приїзд по закінченні інституту.
— Усе є, тільки долі нема,— зажурилася мати і руками затулила обличчя.
— Не треба, стара. Діти ж не сліз твоїх чекають,— поклав їй руку на плече батько. За кілька місяців він зовсім посивів, а в колись насмішкуватих очах вгніздилася туга.
За вечерею матір кілька разів виходила з хати, і Богдан чув попідвіконню її обережні кроки.
— Чого ви непокоїтесь?
— Та дивлюсь, чи не об’явився часом сторож.
— Який сторож?
— Ох, і не питай, сипу. Як тільки встановилась німецька власть, приїхав же до нас на чорній бричці начальник районної поліції, увійшов із двома урвителями до хати, мовчки заглянув по всіх закапелках, потім дістав із судника пляшку, налив чарку, випив, і, нарешті, запитав:
— А де син?
— Де людські, там і мій.
— Додому ще не приходив?
— Не приходив.
— То прийде, коли не вбили,— поворушив рогачами вусів і вже з порога посміхнувся, мов змія: — Як повернеться, дасиш знати поліції, інакше на мотузці з чоловіком на пару погойдаєшся.
І з того дня біля нашої хати з’явився сторож — Гервасій Макух. То сам увечері притарабаниться і до північної години чадить самосадом, то біля комори вчаїться, то в садку заляже. Не витримала я й після такого нічного сторожування пішла навзирці за ним до його хати та й усе-усе вичитала при дітях і жінці. Поблід Гервасій і не оправдувався, а тільки поскаржився:
— Це ж Васюта силоміць наставив мене. Хіба ж я добивався собачого місця?
А тут як нападуться на нього, і жінка, і старші діти, то він заприсягся, що більше й не гляне в наш бік. Ну, а Васюті щоранку казатиме, що в нас нікого не було.
— Хто ж у нас начальник поліції?
— Пан Пасикевич, сам він малий, як гусак, а шкодливий, неначе тхір.
— Он воно що! — насупився Богдан.— "Довився мотузочок до самого кінця. Виходить, таки зустрінемося з Пасикевичем у тісних суточках".
— Значить, нам уже є до кого заглянути в гості,— безтурботно сказав Северин, а мати одразу ж поблідла, застережливо замахала потемнілими від сонця і праці руками й знову вийшла надвір.
— Тату, а про партизанів нічого не чути?
Батько пильно поглянув на Богдана і Северина:
— До них думаєте?
— До них.
— Що ж тобі сказати? У наших лісах орудує Максим Туровець, і добре орудує, кажуть, навіть свої машини має.