Довбуш

Гнат Хоткевич

Сторінка 62 з 77

Я тільки не вважаю за особливо мудру тактику стріляння з гармати по горобцях. Досить нам самого Пшелуського і не треба нам Потоцького з його двома тисячами.

— Перепрошую, що встряваю в бесіду панів. Потоцький іде сюди з військом не ради Довбуша, а просто се певний політичний акт.

— Ну, я там того не знаю, але думаю, що він добре робить, ідучи сюди з військом. Тут не у війську діло, а в тому, що гетьман має власть контактуватися з сусідніми державами, аби й вони там піднялися тої ж акції. Тоді тут, у нас, опришків наполошить Пшелуський, вони передадуться на Угорщину. А там стріне їх свій Пшелуський. Вони на Волощину — а там те саме. Вони до Семигорода — а там те ж саме. От… Оце буде радикальний засіб проти опришків, а не двотисячна армія.

— От ти піди й піддай гетьману цю думку.

— Піди ти сам!

А через деякий час на ринку в Станіславі можна було чути публікацію — барабан давав знати, що приходить сюди милостивий пан коронний гетьман.

Шляхта торжествувала.

А там десь, у глибинах народних, в той же час приймалося рішення, що треба, аби о тім якнайскорше знав Довбуш. Десь ночами вихоплювалися люди з домів і гнали лісами, стежками самітними, стрибали через плоти й канави, щоб далі й далі нести вість ту, щоб вона знайшла нарешті Довбуша і повідомила його про небезпеку.

XI

Важко переживав Олекса смерть дитини. Просто місця собі не знаходив, тим більше, що себе, одного себе вважав у всьому винним. Але небезпека, яка нависла над товариством і над усією справою, підняла його дух, і він енергійно почав готуватися до боротьби.

Як він і думав, Пшелуський розбив лише ту частину ватаги, яка на той час зібралася. Головні кадри уціліли, треба було тільки їх поповнити.

Буваючи часто в Ясені, Олекса нав'язав тепер більше зносин із ясенівцями, отже, рекрутував хлопців звідти. Пішов Матій Цюперєк — його батько все був прихильний опришкам, часто передержував у себе, гостив їх, бо хата була далеко й так вигідно стояла, що ні з якого боку до неї не можна було підійти непомітно.

Филип Нарога пішов, Юр Серечик, жвавий Гриць Мартинчук — все це з Ясеня. Квічук іще. Сам він був родом із Порогів, але служив у Ясені, у Митюка.

Були і з інших місцевостей. Так записався до опришків Штефан Онуфрак із Зеленої. Зелена належала старості коротницькому Цетнеру, що найбільше мав дібр у гуцульських сторонах. Батько Штефана був отаманом у Зеленій — і ця обставина зупиняла декого з хлопців, думали, чи приймати Онуфрака, чи ні. Олекса подав свій голос "за".

— Що з того, що він втаман? Ци мало ми маємо втаманів, що за нами руки кєгнут?

Це була таки правда, й остаточно рішили взяти, але поглядати.

Найцікавішим придбанням Олекси все ж був і не Штефан, і не хто–небудь з хлопців, а цілком нова людина, білий крук цих сторін — Михайло з Наддніпрянщини. Він так і не казав, як там його прізвище, та ніхто й не допитувався.

О, це було цікаве явище в гуцульських сторонах. Таких людей наші хлопці ще не виділи.

То був бездомний бурлака, яких багато сплодили ті часи. Блукав по різних гайдамацьких ватагах і міг служити живим літописом народних повстань останнього десятиріччя. Хвиля селянських розрухів 1734 року, коли–то тисячі людей заявили свою волю підпаленням панських маєтків, кинула багато таких і домових, і бездомних Михайлів у вир подій.

Селянство не дуже–то розумілося на тонкощах політичних комбінацій, і коли в кінці 1733 року російське військо вступило в межі Польщі, аби вивести на польський престол саксонця, селянство пояснило цей прихід по–своєму.

— Оце москалі прийшли допомогти нам вигнати ляхів, — казали одні.

Другі підтверджували ще й тим, що ніби цариця прислала навіть грамоту, в якій повелівається "стреблять панів і жидів", а після цього буде присяга Москві.

Ще дехто вказував, ніби для керівництва цим повстанням цариця прислала Танського. Це ім'я зосталося в пам'яті народній, бо Танський був останній українець–полковник на Правобережжі.

Декому мало було Танського, і керівництво передавалося гетьманові Сулимі, хоча його давно вже не було в живих.

А коли московське військо почало бити конфедератів, які стояли за Лещинського проти Августа, селянство прийняло це вже за певний сигнал і розпочало акцію на свою руку. Від малих вибухів по селах люди перейшли поступово до ширших масштабів і навіть до організації полків.

І от це все розповідав Михайло гуцульським хлопцям простою мовою селянина. Не кожне слово розуміли гуцули, але прекрасно розуміли загальний світогляд, бо це були вони самі.

Коли Михайло, оповідаючи про свої пригоди, вперше згадав ім'я Верлана, Олекса дуже зрадів. Се ж було перше ім'я, яке він почув з уст Кралевича; се був вождь, до якого Олексі так хотілося наблизитись. Тому просив Михайла оповідати з найбільшими подробицями.

І Михайло оповідав. Як піднялося селянство, як у самій Брацлавщині було спалено дев'яносто панських дворів, як ті всі окремі ватаги об'єднав коло себе Верлан.

— Він ото як об'явив себе полковником, як почали до нього сипатися люди, ой–ой… І мужики йдуть, і винники, і пасічники, дячки, і запорожці, й старі гайдамаки, котрі притихли були до слушного часу. Та що! Надворні міліції приходили. Волоські слободи. Та як двинув Верлан свою вармію — та так аж затрусив Польщею.

А потім він об'явив уже себе регіментарем, а коло нього були два полковники — Степан Скорич та Писаренко. Люди неабиякі. Скорич років тридцять служив ротмістром по різних надворних міліціях, а Писаренко був таки дійсно полковником уманських козаків.

Михайло не знав, що в кінці 1734 року Маніх узяв Ґданськ, де засів був Лещинський, конфедерація розпалася й конфедерати гурмами почали переходити на бік Августа, тобто з ворогів московського війська ставали його приятелями. А ставши приятелями, поміщики в першу чергу просили московське військо вгамувати повсталих селян — і московське військо вгамовувало. А Михайлові се було незрозуміло.

— Ну що ж… Верлан утік до Молдавії.

— І ви до Молдави? І ми, єк шо, туда…

— Гарний, кажуть, край. Я там іще не був. Бо ми за Верланом не пішли, а подалися в татарські степи. Та як почав туди, у степи, сунути народ, як почав — то знов нас призбиралося досить. Над одними начальником став Медвідь, а над другими — Грива.

Знов імена, що викликають в Олекси спомини. Значить, правда. Значить, нічого не вигадав єгомость…

— Медвідь, той як вийшов із степів, то зразу пішов на міста. Узяли ми Кралов, Чигирин — се такі міста, як ваша Коломия. Билися ми не раз і з коронними військами, але під Боровицею настигло нас велике військо й побило. Сам Медвідь, дуже зранений, утік. Сава його поранив, Чалий.

А Грива йшов Медведеві на поміч, та тільки спізнився. Грива — це був запорожець. Багато він лиха ляхам наробив, ой, бага–ато.

А із степів все сунуть, усе сунуть нові ватаги. Жила, Рудь, Іваниця, Харко–запорожець. І я до нього пристав. Узяли ми містечко Таращу, замок штурмом розбили.

І зійшлися всі шестеро отаманів під Паволочею. Замок там сильний. Але ми як вдарили на нього, то недовго й боровся. Містечко взяли, гендлярів побили, здобичі набрали на сто двадцять п'ять тисяч злотих.

У наших опришків аж голова крутилася від усіх цих масштабів.

Сотні, тисячі повстанців, завоювання великих міст, замків, стотисячні здобичі…

— Ми єк сто дукатів добудемо, то кажемо — ого! Велика здобич! Ато… Боже, Боже…

І зітхали зі скрухою. А Михайло чує себе великаном і ще збільшує масштаби.

— Е, це ще що? А от ми як почули, що багато шляхти й орендарів повтікало до Погребищ, се маєток Вишневецького, — то ми туди. День і ніч штурмували ми замок, аж нарешті взяли. Шляхту і купців вибили, а здобичі захопили більш як на чотириста тисяч злотих.

Опришки вже й не реагують — все одно цього й розумом навіть збагнути не можна.

— Погуляли ми так, погуляли собі осінь, а на зиму знову на степи. Зимували на Цибульнику. Усі гуртом. Більше тисячі душ.

Опришки — тільки рукою махне котрий. Куди нам до гайдамаків… У нас як збереться тридцять душ, то кажемо — і–і–і, велика ровта.

— Сидимо ми собі на Цибульнику, коли чуємо — налетіли на наш край татари. Ну, татари звісно… Б'ють, палять села, скотину забирають, людей у неволю тягнуть. І кажуть наші ватажки:

"Що ж це ми тут сидимо, а наш рідний край пустошать татари. Се не діло. Треба нам себе показати й своїх людей від татар відбити. Щоб знали нехристи, що ще не безборонна Україна".

Пішли ми під Переволочню татар бити. Думка така, що нас же тисяча душ — сила. А того й не знаємо, скільки ж тих татар. А вони ж нас, братику, як обсіли — Матінко Пречиста… Згинув і мій отаман Харко, згинув Іваниця, згинув Жила, а Рудь хоч і втік на Запоріжжя, то московський генерал звелів його арештувати, так і погиб нізащо у Глухові. А ми розбіглися хто куди попав. Я ще ходив там трохи…

— То вже й нема гайдамаків у вас там?

— Чому нема? Ого!.. Нас, як листу на дереві. Гнат Голий піднявся у Чорному лісі, взяв Звенигородку. Ото він же й Саву Чалого покарав, сукиного сина. І другі ватажки появилися, тільки я вже й імен їх не знаю. Чув тільки, що ото один Білилівку взяв, а другий Умань, а ще один блукався в околицях Гранова та Погребищ. Нашому роду нема переводу. Он Дрикса. Був отаманом старостинських козаків у Білій Церкві — і з усією своєю міліцією пішов у гайдамаки. А між Бугом, Дністром Биндас ходив. А отой іще все Чигиринське староство повоював, із коронним військом бився — та хіба усіх пригадаєш? У Торговиці душ п'ятсот зібралося гайдамаків. Рашків узяли, Тальне, Суботів, Животів…

— То й тепер є гайдамаки там у вас? Воюют?…

— Аякже. Гаркуша Кузьма добре воює. Невінчаний. Середа, Беркут… Вони ше під Гривою зачинали, а тепер по Київщині ходять. Тільки що ж?… Москва дуже приспіла. Поставила варти всюди та форпости, ловлять нашого брата, катують. Піймали й мене були, та якось Бог поміг мені втекти, й оце, бачте, опинився аж де? Хочу подивитися, як ви тут воюєте.

— Що ми?… Се у вас там є на що подивитиси…

XII

Багато цікавого, нового, і дивного, і навіть незрозумілого оповідав нашим хлопцям Михайло. Детально оповідав про способи організації українського гайдамацтва, про тактику нападів, про походи. Особливо любив оповідати про запорожців — мав до них велику пошану.

— Таки де запорожець візьметься на ватага, так таки там є діло.

59 60 61 62 63 64 65