Місто зайшлось у скрутнім становищі. Зараз скликали до ратуші раду. На тій раді Арцишевський, котрий виступав гаряче проти цього безглуздого наміру, хотів ще раз відкрити очі на безвихідне становище.
Не дуріть себе, панове, що ми встоїмо, бо це немислиме. Перстень облоги ще більше затіснився. Нам уже нині заглядає голод у вічі. Незадовго не стане муніції. Наші гармати підлі, та й тих нема кому як слід обслужити. Залога не видержить. Вибачте за слово, та ваша міліція — то не військо. Запал і посвята не заступить вправності і витривалості. А коли настане голод, то голодна юрба кинеться грабувати таки в городі й сама відчинить ворота ворогові. Голод—не брат. Зроблено велику непробачну помилку, що спалено передмістя. Я остерігав, та мене не послухано. Ви забули, що там були і муровані будівлі, котрі не згоріли, і то близько валів. Мур не згорів, а опустів. Тепер там засядуть справні козацькі мушкетники — і ніхто на валі не покаже голови. Я знаю, як вони стріляють. Побачите самі незадовго. Хмельницький не потребує витрачати сил на приступ. Тепер я розумію, чому він вчора при такім розгардіяшу не йшов до наступу. Міг це, як самі знаєте, легкою рукою зробити, а не зробив. За кілька днів він перейде безпечною ногою по виснажених і зголоднілих оборонцях. Не дай Боже діждати того. Настав би страшний день помсти за те, що тут з православними робиться. Я не через себе це говорю. Знаєте, що мене зі Львовом ніщо не в'яже, бо я тут не мав жодного уряду. Я міг виїхати з панами. Та я лишився і, коли мені таке на долі написано, враз з вами загину. Я це говорю для ваших жінок та діток. Поміркуйте добре, що ми над берегом загибелі. Я так говорив зразу, та мене ніхто не слухав. До того ще мене назвали зрадником, недовірком. Чей же тепер кожен, кому не задурманило голову, пізнав, що я говорив правду. Не слухайте, нашепів людей непочи-тальних та невідповідальних, що годують вас мріями, фантазіями та видуманими чудесами... Я ще раз кажу: "Здайтеся Хмельницькому добровільно, а врятуємо дуже багато".
Не здамося! — закричали голоси.— За нами Бог і всі святі його. Не може бути миру з шизматиками і поганами. У нас доситьчіили на те, щоб відбитися від тої голоти, а князя Яреми лиш що не видно з 50-тисячним військом. А військо це неабияке: самі німці — піхотинці і драгуни* шведська артилерія, саме добірне військо. Арцишевський розвів руками:
— Хто вам таку байку піддав?
— Як хто? Князь Ярема передав цю вістку окремим післанцем до бернардинів, це певне...
Не було що говорити. На місті появилися процесії, по костьолах голошено цю радісну вістку з амвонів...
Те, що предсказав Арцишевський, показалося зараз на другий день правдою. Вночі розташувалися за мурованими згарищами мушкетники, а рано, хто лише показався на валі або на 'мурі, падав, поцілений влучним мушкетним стрілом. Навіть не можна було пізнати, звідкіля впав стріл. Вали опустіли зовсім. Ніхто не важився вихилити голови.
Корнієнко заходив поміж утікачів, що сюди скрились, і знайшов між ними багато українців. Він пильно прислухувався їх розмові, та нічим не зраджувався, що їх розуміє. А вони, вважаючи його за чужинця, що не розуміє їх мови, говорили між собою, не криючись. З тих їх розмов і шептів він пізнав, що всі вони співчувають гетьманові і козацькій справі та вижидають від нього спасення, мов від месії.
Так само пани і монахи говорили між собою по-поль-ськи, не криючись перед чужинцем. При такій нагоді він довідався, як вони нараджувалися над тим, щоб православних з кляштора позбутися, та так, щоб жоден не вийшов живий поза мури кляштора.
Прийшла субота. Бернардини з радощів, що незадовго наспіє поміч від Вишневецького, уладили величаву праз-ничну вечерю й запросили усіх гостей, що перебували в кляшторі. Щоб непомильно відрізнити католиків від православних, заставили у великім рефектарі два столи: пісний для католиків, які постять по суботах, другий м'ясний для православних, котрі постять у п'ятницю.
Корнієнко зараз відгадав, що цю, невинну на вигляд, штуку видумано на те, щоб не було помилки, хто католик, а хто православний. Гості зараз поділились і позасідали за столами. Бернардини показувалися для православних гостей дуже ввічливими і не жалували вина та меду. Як уже всі підхмелились, викликали бернардини православних одного по однім з рефектаря. Олексій слідкував за тим пильно, бо не пив нічого, і помітив, що ті, які вийшли, вже не верталися. Олексій вийшов і сам у ті самі двері.
Йшов так довго коридором, аж зайшов на клящторне подвір'я. Тут стояла під кришею велика криниця. Сховавшись під муром, він почув таку розмову. Бернардин вів попідруку по-приятельськи православного і говорив до нього:
— Покажу тобі, брате, чудо, щоб тебе впевнити, що незадовго наспіє нам поміч. Знаєш, може, що у тій криниці вже віддавна не було води. Тепер вона підступила високо, а на її чистім дзеркалі видно у сяєві святого Яна з Дуклі. Переконайтесь про те самі і погляньте у колодязь.
Добродушний чоловік та ще напідпитку, не прочуваючи нічого злого, підійшов до колодязя і перехилився через цямрину. В тій хвилі із-за грубого стовпа блиснув топір і рубнув сердегу по шиї так, що голова відразу шубовснула на дно. У той мент бернардин хопив трупа за ноги й перекинув його теж туди. Корнієнко чув, як труп розбивався по кам'янім обмурованню колодязя, і зміркував, що він дуже глибокий. Все робилося дуже справно і без гомону. Олексія аж заморозило. В ту мить побачив, як від колодязя вийшов досі схований бернардин з блискучим топором у руці. Олексій вернув зараз до рефектаря і, присівши до православних, шепнув найближчому на ухо:
— Зрада, брати! Вас усіх вигублять. Ті, що їх викликали, вже на дні криниці. Рятуйтесь! Передай непомітно сусідові мої слова, виходьте непомітно цими дверми один по одному. Там мене знайдете...
Сам зараз вийшов на коридор і дожидав бернардина, що викликав людей. З-під ряси вийняв гострого ножа, з яким ніколи не розставався. Надійшов бернардин по но ву жертву. Корнієнко був страшно схвильований, бо рішився вмить на таке, про що досі.навіть ніколи не думав. Коли бернардин наблизився до нього, нічого не прочуваючи, він убив йому ніж у груди по саму рукоять. Бернардин застогнав і впав неживий. Усунув його з дороги набік і пішов на подвір'я. В пітьмі стрінув бернардина з топором.
— Багато ще там шизматиків, фратер? — питає Олексія.
— До рана будемо з усіма готові.
Олексія опанувало нечуване досі почуття. Він став рішучим, тямлячи, що для нього нема вороття, а лише рішучістю врятує земляків. Він почув, що православні рушають вже.
Нахилився над криницею і шепнув стиха, та вже попал ьськи.
— З долини чути стони і голос, буде біда, як наробиться гамору.
Бернардин поклав топора на землю і нахилився теж над цямриною. Олексій скочив на нього, мов кіт, схопив за ноги і шубовснув у криницю. В криниці задудоніло, почувся глухий крик, бернардин упав на дно. Олексій кинув топір туди ж. Православні виходили один за одним,
— Я вже попрятав душогубів, тепер за мною, брати, через мур, поки в рефектарі не помітили.
Ще за дня ' Олексій роздивився по подвір'ї, де що лежить. Під муром лежала довга драбина. Приставили її до муру і стали вилазити і там посідали. Як уже були всі, витягли драбину і пустили на другий бік та стали злазити.
Тепер у дорогу. Доберемося до першої козацької стежі, то ми спаслись.
Нас піймають татари в полон,— відзивалися тривожні голоси.
Ви йдете з послом пана гетьмана, то нічого вам боятись.
Невже ж? Так ти, бернардине, на послугах пана гетьмана?
Я такий бернардин, як ти римський папа, далі в дорогу!
Пішов передом, а всі за ним. Ішли на заграву козацького обозу.
Незабаром стрінули козацьку стежу.
Стій! Хто ви? Ага! Та ось і католицький монах, по шиї його!
Стій! Не квапся дуже,— каже сміло Корнієнко.— Ось знак, хто я.
Він вийняв з кишені пропуск з печаткою Хмельницького. Підійшли до найближчого багаття і прочитали письмо.
Наказую вам іменем гетьмана провести нас на квартиру гетьмана до Лісинич, діло важне,і гаятись нема часу.
Хіба ти козак?
Яз генеральної канцелярії. У цій одежі я був на два дні у Львові, а тепер втікаю з бернардинського кляштора.
Мимо того, що всі йшли під охороною козацької чети, стрічні татари дивилися ласо на них, щоб пограбувати. Та годі! Наказу гетьмана невільно нікому нарушати, а вони служили в гетьманській гвардії.
В городі хотіли розважніші люди провірити вістку про поміч Вишневецького. Вона вийшла від бернардинів, і туди післали за тим післанцем від князя, щоб негайно прийшов на ратушу і розказав усе детально.
В кляшторі застали післанці великий розгардіяш і збентеження. Всі православні ніччю повтікали. Знайшли зарізаного бернардина в коридорі.
З православними пропав і той чужоземний монах, що приніс таку гарну вістку. То був, очевидно, шпиг Хмельницького. Всі налякались, як вернувся післанець магістратський. Тоді каже Арцишевський:
— Це не байка, що я вчора говорив, а явний доказ проворності Хмельницького.
V
НЕВДОВОЛЕННЯ
В гетьманській квартирі усі, крім вартових, спали. Провідник тої стежі, що привела Олексія, хотів сам здати звіт гетьманові і домагався, щоб гетьмана розбудили.
— Нема потреби,— каже десятник прибічної сторожі,— пан гетьман спить. Привів кілька обірванців і лізе з ними зараз перед гетьмана, мов циган з кобилою на ярмарок. Підожди до рана.
Тепер приступив Олексій. Десятник пізнав його зараз.
Здоров, Олексію! Яким чином ти в монаха перекинувся?
Потім розкажу. Зі мною, бачиш, втекло кілька православних з бернардинського кляштора. Подбай, товаришу, щоб їх де-небудь примістити, а мене впусти у мою повітку, хай переодягнусь.
Тоді каже провідник стежі:
— Я досі тобі, козаче, не вірив, а тепер бачу, що мені нічого більше тут робити. Здорові будьте...
Гетьман мав легкий сон. Почувши голоси під квартирою, він прокинувся із сну і покликав чуру Степана.
— Подивися, серце, що там, чи часом Олексій не вернувся? Як так, то давай його сюди зараз.
В кімнаті заблимало світло. Гетьман сидів на своїй лежанці, як станув перед ним Корнієнко. Гетьман дуже зрадів, побачивши свого похресника живим.
— Здоров, хлопче! Слава Богу, що ти живий та цілий вернувся. Я вже каявся, що тебе пустив на таку небезпеку та вже поминки гадав справляти за твою душу.