де секрет!
Він пробує спокійніше, поважніше розповідати, але збивається з тону, сяє своїми довжелезними віями, хапається, бігає по салончику, зачіпаючи ногами й ліктями за столики, на яких стоять тендітні улюбленці Клари — асірійські глиняні коники. Це — грандіозна річ! Це — смерть Мертенсам! Це — розв'язання всіх питань!
Шпіндлер простягає руку до рукопису, але Макс не дає. зараз вони всі будуть читати його.
— Будь ласка, сідайте. Це не менше, як дві години! Шпіндлер здивовано збирає в дрібні зморшки чоло й кумедно схиляє голову набік. Зараз читать і не менше, як дві години?!
— Розуміється, зараз! А як же ви думаєте?!
Тут добра Клара спішить на поміч стривоженому пуделеві: треба ж принаймні хоч поснідати. Макс нетерпляче махає рукою — ах, к бісу той сніданок! Які тепер сніданки? Ніяких більше сніданків не буде. Кава? Шматки свинячого трупа?!
Шпіндлер одсуває окуляри на чоло. "Свинячого трупа"? Гм, він розуміє родинні почування товариша Макса.
Це — річ хороша (до певної міри, розуміється), так само, як і здатність дорогого Макса запалюватись од вогників навіть вічних блищачків. Але...
— Шпіндлере! Ні слова далі! Ні слова! Вам самим потім буде соромно. Вперед прочитайте, а потім, коли зможете, сма літь ваш скептицизм! Спочатку прочитайте! Сідайте! Товаришко Кларо, будь ласка! Я не спав ніч, не снідав, — як бачите, живий. Правда? Сідайте.
Він уже розгортає рукопис на столику, безцеремонне відсунувши й поваливши декілька крилатих коників із повідбиваними носами й вухами. Але Клара й Шпіндлер рішуче виступають — одна в оборону коників, другий — сніданку.
Ну, добре, Макс іде на компроміс: нехай вони собі їдять шматки свинячої мертвеччини, а він їм за цей час читатиме рукопис.
Шпіндлер і Клара заклопотано переглядаються. Справа стоїть досить погано: явно хорий.
В їдальні на столі лежить тепла густо-жовта смуга сонця, розхлюпавшись об посуд і скло блискотливими пучечками. Макс сідає саме в цю смугу, мружачи шовкові вії від теплого лоскоту сонця. Ну, він починає читати! Увага!
Шпіндлер і Клара виявляють таки увагу, але більше до обличчя самого Макса, ніж до рукопису.
Одначе, дедалі, то Шпіндлер починає косо дивитись у куток, застигаючи поглядам, жує то занадто швидко, то дуже помалу. Потім серйозно насуває окуляри на перенісся й дивиться в соковитий рухливий рот Макса, з якого поспішно, радісно, переганяючи одне одне, вистрибують зовсім не такі вже безглузді слова та думки.
Кларине ж лице поіроху проясняється несміливим полегшенням, здивованням. Вона поглядає на Йозефа, і через те, що він уже не відповідає на її погляди, в неї здивовання й увага стають певніші.
А сонце ілюструє хапливі слова Макса цілком сумлінно: жене хвилю за хвилею, сипле вогнем, стріляє золотими стрілами, лоскоче, проймає передчуттям якоїсь незнаної радості.
— Хм! Хм!
Йозеф Шпіндлер зовсім таки діловито й строго вмощує окуляри на низенькому переніссі — так він умощує тільки тоді, як береться за дуже поважну роботу.
Макс закінчує недописану сторінку рукопису. Кінця немає, а.її; це — ничого. Головне сказано. Ну, скептику? Що? Як? Га?
Скептик скуплено жує голеннми негрськнми губами, підводиться й ходить по їдальні. Хм! Кгм! Справа поважна. Справа дуже поважна. Коли дійсно нема помилки в цій концепції, то це...
Кудлатий пудель зупиняється її з страхом дивиться на оса-яііе жовто-пухнастнм волоссям лице Клари.
— ...то це... нова ера людськості! Нова ера — інакше він не може визначити цей момент. Коли це все так, він підкреслює, коли це все виправдаь-іься експериментальним шляхом, то історія .по лей від цьою менту розколюьться на дві половини, одна — все те, що було, з усіма фазами й епохами, друга — майбупія.
Макс більше не може витримати: він хапає поважну, суворо-вчену, кудлату, смішну, безмежно любу фігурку в дикі обійми и починає її м'яти, як кошеня. Кошеня нявчить, пручається, відмахується лапками, жовто-пухнаста кіточка безпорадно тягне за руки Макса, сміється й благає.
Макс пускає кошеня й грізно, радісно витягає кулаки догори. Експериментальним шляхом?! Чудесно. Зараз. Моментально. Він сам тільки цього й хоче!
— Шпіндлере! Хочете? Зараз?
Шпіндлер одфоркується. Провадити якусь справу з божевільним ніколи не було його принципом, але для цієї справи він готовий навіть своїми переконаннями поступитись.
Так, він хоче зараз і моментально, але з одною крихітною умовою: мати оте знамените чудодійне скло. Є воно в Макса?
Макс посміхається. Макс не хоче витрачати багато слів і мовчки виймає з кишені скло, загорнуте в чистий білий папір.
Хм, так. Скло — як скло. Поганенько вишліфуване; опукле, розуміється. Але жовто-червонявий тон його досить цікавий. Умгу, так. Значи!іь, треба тільки зробити коробку, в коробку вставити зубчастий валок, що молов би рослину, і коминець для приймання сонячної енергії? Нескладна річ. Це за кілька годин можна зметикувати якнайкраще. Власне, і метикувати довго не треба. Млинок до кави є? Чудесно. До млинка тільки приробити збоку коминець, а згори чорну коробку для голови. І вся справа. Ану, сюди млинок до кави!
Киїїиіь робота на терасі. Шпіндлер, надувши негрські губи, скупчене клеїть із картону коминець. Зовсім нема ніякої потреби виймати всю стінку з млинка—досить вирізати потрібну дірку. На Макса покладено зробити коробку для голови. Робота трошки таки поважніша за Йозефову дитячу забавку. Склеїти якийсь нещасний коминець і зробити цілу "оробку — це все ж таки різниця, чорт забирай.
На Клару ніякої самостійної функції не покладено, її роль — помагати мужчині (споконвічна роль всіх Клар на світі): зварити клею, подати ножиці, потримати картон. І, крім того, бути на терасі. Можна навіть нічого не робити, нічого не подавати й не тримати, але неодмінно бути тут, поруч, сяяти очима, бадьорити посмішкою, здивованням викликати чуття чоловічої вищості.
І нарешті все готове. На столі лежить купа зеленої, соковитої, найкращої трави, яку тільки могла знайти в садку помічниця мужчини. Кому ж першому розпочати нову еру людськості (не рахуючи, розуміється, самого винахідника, який, звичайно, в даному випадку за реально існуючу істоту вважатися не може)?
Що дужче кричить нетерплячка й жадність, то гарячіша стає великодушність. Через те всі з цілковитою готовністю, із запалом відступають одне одному честь і втіху бути першим.
Розуміється, перший повинен бути той, хто врятував винахід, хто найбільше вірить у нього.
Ні, навпаки! Навпаки, чорт забирай! Перший мусить бути той, хто хитається, хто сміє скептично посміхатися. Яка рація переконувати того, хто і з заплющеними очима вірить? Ні, нехай скептик устромить палець у чудо. В такому разі першу чергу треба дати дамі, це є обов'язок мужеського лицарства.
Ні, дама не хоче прийняти такої десті. Крім того, вона так хвилюється, що нічого не зможе зробити, зіпсує весь експеримент — і вийде тільки шкода. Перший хай буде той, хто найменше хвилюється, хто з найбільшою об'єктивністю може поставитись до справи.
Нарешті, той, хто найменше хвилюється, покірно знизує плечима й старається виправдати присуджений йому вигляд найбільшого спокою. Через те, з усієї сили стараючись, щоб йому не тремтіли пальці, він поважно, повільно, із строгою міною розсідлує носика, кладе окуляри на столик збоку й суворо оглядає апарат. Хм, коробка тримається досить непевно. Блок крутиться занадто вільно. А коминець напевно відпаде, як тільки апарат зачне працювати.
Сонце щедро, повними жменями жбурляє золоті стріли в наставлене до нього простодушне, кругле, жовто-червоняве скло. Апарат човгає по столу, хлябко труситься, рука завзято, напнувши синюваті жили, крутить корбу. І спиняється. З апарата глухо, як із-під землі, чується:
— Може, годі вже? Я весь обливаюсь потом.
Макс витягає шухлядку з-під млинка. В ній тісно збилась зелена розтерта маса. Дійсно: фіалково-червоні переливи ходять іпо ній, як по крильцях шпанської мушки. Як сказано, так і є!
— Годі! Вилазьте. Готово!
Кудлата голова швидко визволяється з чорної тісної коробки. Все лице, як умочене у воду, блищить потом, очі кліпають злякано, тривожно, уста дихають заморено, часто.
Клара своєю хусткою швиденько, дбайливо витирає мокрі очі, носик, лиця, уста. А сама не може відірвати дитячо-ши-раких сірих очей від таємної зелено-червонястої маси, від якої справді так ніжно, так солодко попахує.
— Ну, куштуйте! Швидше! Ах, та к бісу церемонії, беріть просто рукою, пальцями. Це ж сонце, а не свинячий труп! Ну!
Макс і Клара жадно дивляться в негрський рот, який помалу, обережно жує сонячний хліб. Дві пари очей напружено ловлять найменший рух розмореного, почервонілого, знов уже покритого потом лиця із слухаючими себе, босими, маленькими очима, з натертою, розчер.вонілою смужкою на переніссі. Воно, це лице, гидливо не кривиться, не спиняє руху жування. Ні, ні, воно жує обережно, навпомацки, але охоче. Це видно — охоче! Воно смілішає, яснішає, воно здивовано перебігає з одного обличчя на друге оголеними оченятками своїми, щелепи його рухаються жвавіше, охотніше.
О, він бере пальцями ще шматок хліба! Він хоче ще!
— Ну? Ну? Ну, Йозефе? Ну, скажи ж, ради бога! Як?
Йозеф спочатку заплющує очі, потім по черзі дивиться на обох, ковтає хліб і тихо серйозно говорить:
— Незрозуміле прекрасно.
Макс обома руками хапа себе за волосся й з усієї сили мне його й трусить головою, неначе скидаючи щось зайве, чого їй несила витримати.
— Надзвичайний смак... Щось неймовірне... Я почуваю, що зможу з'їсти цілий вагон.
Тоді Клара рішуче простягає руку до шухлядки й бере пальцями шматочок маси. Вона теж хоче спробувати. Вона хоче спробувати, хоч і сказано, що тільки споріднені організми можуть їсти хліб, зроблений другим. Хоче й більше нічого!
Рожево білі чисті пальчики, хвилюючись, підносять зелену м'яку грудочку до повних, злегка розкритих уст. Червоний кінчик ячика обережно зустрічає її на порозі рівних білих зубів. Усі а замикаються, рухаються і... гидливо кривляться. Брр, яка гидота!
Клара прожогом біжить до балюстради и випльовує зелену масу в сад, конвульсійне витираючи уста хусткою.
Макс у захваті, в екстазі сміється. Яке щастя, що Кларі так гидко від того, від чого в раюванні застигло ошелешене чудом і насолодою дороге лице з маленьким пітним носиком і блискучими очима. Ах