Тай говорив тихо, мов до себе:
— "Благородного королевича Сідгатта мусіло в ранній молодости його зустріти велике, найбільше терпіннє, ще більше, чим мене. А таке терпіннє могло походити тільки відти, відки приходить найвисша солодкість життя, то є від женщини"...
По хвилі:
— "Може се було так: у світлі місяця, при своїй княжій, мармуровій палаті, серед цвитучих рож і запаху сандалового дерева побачив благородний королевич Сідгатто свою найлюбійшу подругу в обняттях каправого парія, з найнизшої касти. Він міг се побачити. Бо правдива женщина як земля віддасться кождому і від кождого прийме плід, коли він тільки приступить до неї у відповідній порі. Для неї все одно, чи насінне, яке прийме в себе,— насінне рожі, чи кропиви, дуба чи шува-ру; при всім відчуває вона однакову розкіш. Адже так учив мене і тебе старий мудрий учитель єлинський, що його моя покійна матір привезла з Византії. Чи памятаєш, Мирославе?"...
Не ждучи на відповідь, говорив дальше тихо, мов до себе:
— "І се правда! Бо те саме говорять і наші прості смерди, що ніколи не бачили єлинських фільософів. З долу і з гори просякає та правда в ум тих, що вміють дивитися на світ. Вона мусіла отворити
очі й благородному Сідгатті. Бо терпіннє тим добре, що дає ясність, як удар твердого креміня об сталь. І тут жерело його величезного змагання, щоб знищити людський рід: аби з ним разом знищити "безіменне" терпіннє. Благородний королевич Сідгатто соромився, назвати його по імени. А може й не соромився, бо воно, те одно терпіннє, обіймає всі инші, як море всі води рік"...
Мирослав запримітив тепер, що князь легко гикається, чого перед тим ніколи не було, і часто западає в глибоку задуму. Щоб дати відіт-хнути князеви від натовпу думок, говорив лагідно й помалу:
— "І ще вчив Готама Будда, Азії світило, всіх учеників своїх і монахів, щоб не заробляли на життє нечесним способом: ворожбою зі звізд і зел, з лету птиць і бігу миший і з кертичин, щоб не обманювали людий зашіптуваннєм їдовитих гадин і скорпіонів"...
— "... Щоб не заробляли ворожбою..."
А князь думав дальше і тихо, мов до себе, сказав:
— "Так, так! Весь напрям тої дивної науки вказує на те, що її спричинила женщина, болючо зранивши серце великого "світила Азії". Може ти пригадуєш собі, чи не зустрічався коли королевич Сідгатто в своїм дальшім життю зі своїми або чужими жінками і як поводився при тім?"
Мирослав оповідав князеви про стрічу аскета Сангамаї з молодою подругою, яка відбулася на очах "світила Азії" і переповів так, що тоді сказав совершений Готамо до своїх учеників.
Князь Осмомисл слухав зі запертим віддихом. Коли Мирослав скінчив, промовив до нього:
— "Так, так, так, так! Се майже певне, що було так, як я бачу... А на твій другий запит вже лекше відповісти. Дивна наука Совершеного дійшла тут уже давно і то не як поголоска. Чиж не знаєш ти, як старий, богатий боярин роздавши майно своє синам, йде просити
0 милостиню? Чиж не бачив ти перед хвилею святого старця Данила
1 двох молодих монахів-Студитів? Се живі докази великої сили науки Совершеного, яких я досі також не розумів".
— "Адже вони пішли в монастир за голосом Ісуса!", замітив Мирослав.
— "Так, певно. Тільки що монастирі були вже перед Ісусом, як ти сам оповів мені в саді; навіть на Святій Горі Афонській жили отшельники перед приходом Спасителя. Але мимо всего наука королевича Сідгатта відпихає від себе. Вона блестить, але так, як великанське порохно або попелище пожарища величезного города, в котрім були бо-, жі святині і княжі тереми і людські оселі з садами і дітьми, а остало тільки почорніле камінне і жевріюче вуглє, що згодом також почорніє, спопеліє й рознесеться з вітрами.
"Страшна пожежа, яку запалив великий королевич Сідгатто вже вигоріла в його рідній землі і перекинулася дальше, як сам оповідаєш. Вона вигорить і там — і спопеліє... Бо в однім вона неправдива: не признає того, що є хвилі в людськім життю, які зрівноважуть усякі перебуті терпіння і в яких людина говорить до Творця свого: Дякую тобі зате, що ти сотворив мене і дав побачити красу життя і світа. Але мимо всього та наука дивно приманчива і дивно велика", сказав задуманий князь Осмомисл.
Опісля взяв до рук Св. Письмо нового завіта в золотих окладинках і почав читати так уважно, як би нікого не було в кімнаті крім нього. По довшім часі сказав:
— "На всі болі й терпіння життя даю тобі, Мирославе, сю книгу, з якої черпали потіху вже наші батьки... Вона також говорить "про терпіннє" тільки лічить його, а не убиває разом з життєм. А що за ріжниця в тім, знаю добре, бо я сам убивав життє з пімсти за Настасю і сам лічив терпіння".
Мирослав подякував щиро.
Довго в ніч оповідав ще князеви свої пригоди за сімнайцять літ блуканини.
По княжім теремі й цілім городі як стій шибнула вістка, що Мирослав Крушина власними очима оглядав таємничу державу Попа Івана. Княжа прислуга по тихо присягалася на чім світ стоїть, що підслухала, як Мирослав оповідав князеви дива про ту державу.
До Мирослава почали вже на другий день приходити навіть найпо-важнійші бояри з жінками й дуже просили, щоб оповів їм про те, як виглядає Піп Іван і його держава. Ніщо не помагало, що Мирослав божився перед ними, що жадної христіянської держави в глибині Азії не бачив, хоч шукав за нею.
Всі думали, що князь з якихось причин заборонив йому, оповідати про се. І віра в те, що Мирослав дійсно бачив таємничу державу, тільки росла та кріпшала.
Раз пізною осіню лучилося Мирославу ждати на князя біля сторо-жевої гридниці. Князь довго не виходив. Починав уже западати су-
мерк, а що було холодно, хотів Мирослав загрітися при огнищі
дружинників. Але як тільки наблизився до них, почув своє ім’я і побачив, як гурток дружинників заслухався в оповіданнє одного. Се заінтересувало його. Він тихо підступав і став за заломом муру тай мимохіть почув таке:
— "І чого той Крушина так криється з тим?"
— "Бо князь заборонив оповідати про се!"
— "А чому?"
— "Вже в тім щось мусить бути! Може не хоче, аби ми там пішли, служби шукати".
— "І ти, кажеш, сам чув, як він оповідав князеви?"
— "Бий мене Божа сила, коли не чув!"
— "То кажи з кінця, як то було!"
— "Яж уже тілько разів оповідав вам! Тай що йно говорив"...
— "Е, ти все щось укриваєш з того, що чув!"
— "Укриваєш, укриваєш! Кажи з кінця!" Загуло з усіх сторін. "І тут є ще такі, що не чули всего!"
Мирослав дуже був цікавий почути, що оповідають собі княжі люди про його пригоди. Притаїв у собі дух і слухав. А старший дружинник з перекривленим носом оповідав таке:
— "Цілий рік ішов він землею однооких людий-велитнів: на сорок ліктів високих. А як перейшов їх землю, то дійшов до землі людий з одною ногою, які ходять на головах, а тою ногою накриваються від дощу і граду"...
— "Га!" чути було з круга слухачів оклик здивування, хоч уже не перший раз чули ту історію.
— "Потому прийшов по році до землі таких людий, що мають лице на грудях"...
— "Ну, а що мають там, де ми лице?" запитав якийсь дружинник, що перший раз чув се оповіданнє "від самого свідка".
— "Там у них пусто, як у нас на задній части голови".
— "Навіть волосся не мають?" цікавився дальше той сам. Але се обрушило оповідача і він крикнув:
— "Іди тай запитай його! Я вже того не знаю!"
— "Нехай говорить! Тихо! Далі!" загуло з усіх сторін.
— "І знов ішов він цілий рік їх землею. Бачив там ріки з великими рибами, що мають срібну луску й золоту кров у жилах. Хвостом убє така риба найдужшого вола. І прийшов потому до краю песиголовців, що вміють гавкати як собаки і говорити, як люди"...
— "Вони не хотіли його дальше пустити. Але як він сказав, що йде від нашого князя Ярослава, то зараз пустили. Ще й смока запрягли йому до колісниці"...
— "Сссс!... А чому тоді пустили?"
— "Бачиш, який ти дурний!" крикнув инший дружинник і додав повагом: "Бо посла такого розумного князя скрізь пошанують! Навіть такого, як ти пошанувалиб!"
— "Тільки, що його князь не вишле!"
— "А як я сам пішов би і сказав, що я посол князя Ярослава?!" пробував відгризтися нападений.
— "Ану спробуй! Таж по тобі зараз пізнають, що тебе князь не післав би! І ще побилиб гарно! Хахаха!"...
— "Тихо! Досить! Ну, далі!"
— "Смок перевіз його через пісчан'е море, де пісок так шумить струями, як Дністер в час повені й став над неперехідною рікою. Нею пливе у крови камінне, як у нас крига. Впереверти несе його червона, кипуча кров. Тої ріки не перейшов ще ніхто. Навіть смоки не годні перейти її".
— "Як же перейшов Крушина?!"
— "Пожди!!"
— "Смок, що його віз, храпнув сорок разів, а з високої гори, що стоїть одна серед пустині, прилетів такий птах-гриф, з зелізними кігтями і клювом. Він схопив Крушину й переніс його на ту гору, де вийшли проти нього три мавки з зеленим волоссєм і завдали йому три трудні загадки. А як він відгадав їх, позволили йому йти дальше і сміхом попращали"...
— "Чомуж сміхом?"
— "Зараз побачиш! Тихо!"
— "Бо він ішов далі в дикі пустині й височезні, снігом завіяні гори, в голодні й холодні тай виглядав, як тінь, заки добився до христіянської держави Попа Івана. Вже з далека зміркував, що доходить до неї"...
— "По чім?"
— "О ні!" загуло нараз зпоміж дружинників, які вже перед тим щось живо шепотіли між собою.
— "Через цісаря Мануїла наш князь уже не від нині знається з Попом Іваном!" крикнув оден з дружинників.
— "А я тобі кажу, що цісар Мануїл що йно через нашого князя по-знакомився з Попом Іваном!" відповів противник першого.
— "Тихо!" кричали инші.
Мирослав був дуже цікавий, довідатися про те, Що він "бачив" у державі Попа Івана. Але годі вже було. Бо дружинники позривалися в завзятій суперечці, і він мусів відійти.
На відхіднім чув іще уривки окликів, з яких зміркував, що часть дружинників думає, що князь Ярослав хоче ужити помочі Попа Івана проти Половців і тому держить у тайні ділу справу. А инші знов думали, що то цісар Мануїл зобовязав князя і його посла до найбільшої тайни, бо потрібував помочі Попа Івана проти невірних у Святій землі.
Мирослав тільки раменами здвигнув і пішов дальше. Але зрозумів, що шкода боротися проти віри в свою подорож до держави Попа Івана.
Невдовзі опісля одружився Мирослав з дочкою покійного бири-ча Яструба, а князь дав йому одно з опорожнених боярств і виправив до Византії з увязненим Ніконом та його спільником.