Пригнувшись, щоб не зачепитися за різьбу пухнастого гілля, дівчина виходить на дзвінку дорогу. І ясно стрепенулася пісня, широка, задушевна, як сама юність. Здалось: і дерева, і сніги зазвучали, налилися живими звуками і струмками прозорого вітру і красою вечорового сяйва.
"Надія... — хвилюючись, зупинився Леонід і для чогось скинув шапку. — Надійка!" — І він, забуваючи за все, кинувся веред.
Пісня і дівоча постать наближалися до нього, наближалися великі неостуджені зорі і широкий принадний світ, по хвилях якого, розбризкуючи золоті краплини, плюскотів лукавий розгонистий місяць.
Нічого не чуючи за стуком власного серця, хлопець добігає до дівчини.
— Надійко!
— Льоню!.. — в радісному переляці обертається дівчина, зметнувши важкими темними косами.
Дужі руки несподівано підхопили її, і вона зразу ж опинилася на міцному парубочому плечі.
— Ой, Льоню! — скрикнула, а потім розсміялась.
— І чого б це я по чужих плечах ковзався? Що за звички інститутські? — строгим баском забуркотів Леонід. — Ану злазь мені зараз, — різко гойднувся.
— Ой, Льоню! — І дівчина ще міцніше обвилась руками навкруг парубочої шиї. Леонід обережно поставив її на сніг, усміхнувся.
— Здрастуй, Надійко. Вреднюча моя.
— Здрастуй, Льоню. Радість моя.
Її чорні вії двома крильцями війнули вгору, і великі, щасливі, із вогким блиском очі так дивилися на хлопця, як тільки молодість уміє. На щоках двома втиснутими зернятками тремтіли невеличкі ямки.
— Чого ж ти не подзвонила, коли приїхала на станцію? Я б тебе, як сонце, зустрічав би.
— Саме наші колгоспники були в місті.
— От жаль... Пам'ятаєш, як минулого року приїжджав по тебе?
— Пам'ятаю, Льоню. Тоді така заметіль, така заметіль крутила День як ніч став. Ніколи не думала, що доїдеш.
— Це я б не доїхав? Та ще за тобою?
— Ой, хвалько. Ти тоді валянці такі привіз, що я з головою в них пірнула.
— Путящі валянці — батька мого. Пам'ятаєш, як ми зі станції повертались?
— Швидше вітру летіла. А пам'ятаєш, як наші санчата перекинулись біля дубини?
— Перекинулись, кажеш? Ні, щось не пригадую такого.
— Пригадуєш, пригадуєш. Тільки признаватись не хочеш. Знаю тебе.
— І охота згадувати про таке, чого й не було... Надійко, а мені аж не віриться, що це ти. Дай хоч роздивлюся... Похуділа ніби трохи на студентських харчах, витягнулася і ще кращою стала. — Пригорнув дівчину, поцілував у вуста, щоки і пасмо пахучого волосся, на якому вже блищали пухнасті ниточки паморозі.
— Як я скучилась, Льоню, за тобою, — тихо промовила, і очі її стали сумнішими, а на щоках затремтіли рум'янці.
— І я, Надійко. А ці дні як не свій ходив. Навіть до телефоністок почав піддобрюватися, цукерки і горіхи носити, щоб вони, коли ти подзвониш, не твоєму батькові, а мені сердечне комюніке передали. Бо з твоїм старим ми знову погарикались. Боюсь, що він такого зятя і на поріг не пустить.
— А за що ж ви?
— За електростанцію, Надійко. Твій батько таким скупим став... Ми насілися, щоб на острівку електростанцію побудувати, а твій, заощаджуючи копійчину, понадіявся на івчанців. Мовляв, вони збудують і нам ток піде. Ну, івчанці збудували електростанцію, але малопотужну. От ми й напали на твого.
Я зопалу його скупим рицарем назвав. Так навіть і не здоровкається тепер.
— Нічого, Льоню. Пересердиться і почне станцію будувати. Я його знаю... Льоню, а як у тебе з учобою? Працюєш не регулярно? Лінуєшся? От я візьмусь за тебе.
— Приїхав контроль на мою голову.
— Знаю твою вдачу. Математику, напевне, на самий кінець залишаєш?
— Не полюбляю її, — зітхнув.
— А без математики не бути тобі командиром.
— Ні, я її таки вгризу... Вже намічається перелом.
— Довго він у тебе намічається.
— Ех, Надійко, аби це ти мені алгебру викладала, — і аж примружився від уявного щастя.
— Тоді навчив би ти?
— Очей би не зводив...
— З алгебри чи з учительки?
— 3 обох, з обох... Ой, Надійко, мені ще треба збігати до своїх комсомолят. Я швидко-швидко. І тоді підемо з тобою аж до Бугу. Пам'ятаєш, як ми в минулому році ходили? Тоді така сама місячна ніч була. Пам'ятаєш?
— Пам'ятаю.
— Там тепер уже день і ніч електростанція рокоче, не дає воді заснути. А над нею червона зоря сяє. Побачиш її — і аж далечінь розступиться перед тобою, і зорі Кремля засіяють тобі. Знаєш, як у Лєрмонтова: "И звезда с звездою говорит".
— Як серце із серцем. Правда? — притулилася до плеча милого, а той огорнув її надійними руками. — Біля зарогу електростанція?
— Еге ж. Там, де ми колись під човном від дощу ховались. Пам'ятаєш?
— А потім, як повертались, наш човен на бистрі перекинувся, і ми на березі сушились біля багаття. Пам'ятаєш?
— Ні. Щось я цього не пригадую. То ти вже видумуєш. Побіжу я. Проведу тебе до розстання. Там зачекаєш мене.
— Льоню, а чого тобі так спішно треба? Це так ти скучив за мною? — удавано нахмурила обличчя і гордовито відхилилась од хлопця.
— Діло є. Завтра вдосвіта ми траву коситимемо на лузі. Наш бригадир таке надумався... Хороше це діло, Надійко. Живе, — навіть не помітив розгніваного виду дівчини.
— Зимою косити!? І я з вами піду. Громадитиму! — зразу забула, що хотіла розсердитись на Леоніда.
— З дороги відпочила б.
— Устигну. Соромно від своїх комсомольців відставати. Там їх певне всіх і побачу?
— Усіх. Я тебе на ранній зорі розбуджу, як колись у жнива.
— Сама встану.
— Сама? Ну, для чого тобі в чоловіка хліб відбивати? Я з тобою хочу разом піти.
— Тоді приходь. Не забув, у яке вікно стукати?
— Хіба таке забудеш? До кінця віку не забуду.
— А пам'ятаєш, як раз батько наскочив на тебе, коли ти у шибку тарабанив?
— В косовицю?
— В косовицю.
— Ні, щось такого не пригадую, — і обоє весело розсміялись.
— Так разом завтра підемо?.. Пам'ятаєш нашу клятву? —— Ясно і щасливо поглянула на хлопця.
— Де б не були, ми завжди разом. — І Леонід знову пригорнув дівчину. Потім узялись за руки і, гублячи дзвінкі разки сміху, побігли переливчастим шляхом удаль. Коли хтось стрічався на шляху, вони опускали руки, а потім знову міцно і надійно сплітали їх. Раптом Леонід зупинився.
— Надіє, здається, мій старий іде. Ну да, він. І треба йому саме в такий час на шляху з'явитися.
— Ой, Льоню, біжимо назад, — поблідла дівчина.
— А може підемо назустріч? Треба ж колись і батькам про нашу любов сказати.
— Льоню, я соромлюсь. Побігли...
— Ні, ти йди вперед, а я тимчасом дам круга і заскочу до Карпців.
Хлопець швидко зник за хатами, а дівчина нерішуче пішла шляхом, на якому самотньо чорніла чоловіча постать, переганяючи поперед себе довгу тінь.
Порівнявшись із дівчиною, Полікарп радісно привітався.
— Надійко! Приїхала! На канікули, значить?
— Приїхала, — відповіла тихо.
— Хто ж тебе привіз?
— Григорій Шевчик. Він був у контрольно-насінневій лабораторії.
— Григорій Шевчик? Ну, я тепер своєму Леонідові дихати не дам. Проворонив тебе... Не бачила його?
— Ні... — Дівчину як приском обдало. Схиливши голову, не могла промовити ні слова, ні подивитися у вічі Полікарпові.
— Ну, чого так спаленіла?.. Все ховаєтесь, все криєтеся від старших. Думаєте, наче ми нічого й не знаємо, нічого не бачимо. Моя стара — вона оце тільки почула, що ти приїхала — так і сказала: "Побачиш Надійку, перекажи, щоб у гості зайшла. Бо той шибеник — Льонька, значить, — і досі криється з усім од нас... Тільки ти, Надійко, за чуба його таскай, щоб він скоріше у військову школу поступав. На ту, як її, алгебру натискай. Бо він як почне оце вичитувати "а" плюс "б", то і я догадуюсь — ні "а" ні "б" він і досі не втямив. Та й сам на цю алгебру зобижається. А всі другі науки, вчителі кажуть, толком знає... Ну, чого ти, Надійко?
Дівчина поглянула на сухорлявого літнього чоловіка, і той помітив, як затремтіли на її віях молоді сльози хвилювання, вдячності і радості.
— Ходімо, Надійко, до нас, — ближче підійшов до неї Полікарп.
— Так Льоня мене шукатиме.
— Хай попошукає, коли батька перелякався. Хай не буде таким хитруном... От коли я молодим був, від мене дівчина і в землі не заховалася б. Хіба тепер парубки? От як ми парубкували... Бувало з Арсеном як вип'ємо по кручку... — Полікарп, випростовуючи зігнутий стан, гордовито пішов по-із дівчиною, що вже ледве стримувала сміх.
* * *
Коли Дмитро, Василина та Югина увійшли в колбуд, до них підійшов заклопотаний Варивон.
— Як убрався женишок, — окинув оком нове пальто Дмитра. — Тепер, Югино, твоєму милому відбою від молодиць не буде.
— Патякай мені, — примирливо промовив Дмитро.
— Ні, ні, Югино, ти слідкуй за ним — він потайний у тебе. ,Він не тільки гречку вміє сіяти... Дмитре, що ми будемо з людьми робити? Зараз не встигнемо об'явити своїм — скоро вистава почнеться.
— Кого побачимо, тому й скажемо, — спокійно відповів Дмитро, не знаючи, що Варивон уже всю свою бригаду поставив на ноги.
— Хай буде так. Був я в правлінні. Твоя радість приїхала з району.
— Крамовий? — насупився Дмитро.
— Він самий. Знову у нас уповноваженим по сівбі. Про тебе згадував.
— Він згадає, — злісно процідив. — Обіцяв і на тому світі згадати мені минуле До моєї бригади присікався?
— Ні. Кушнір, значить, почав йому скаржитись, що ніяк не може відділити овес від вівсюга — трієр не одвіває його. Поміркували, поговорили і ні до чого не дійшли. Тоді Крамовий і кинув, як він уміє: "Чого ж ваш агроном. Горицвіт, ні до чого не додумається?"
— Я йому колись додумаюсь, що й думати не заманеться. Отож окорінилася жаба в нашому районі. Скільки років сидить і нікуди не щезне з очей... В тридцятому році були присадили його, так знову почав видряпуватися…
— Дмитре, — м'яко торкнулась його руки Югина. — Сідаймо, Дмитре. Зараз вистава почнеться...
Вибілене невелике сонце, як тільки воно зимою уміє, вибігло з-за хатів, коли другого ранку Дмитро, з рушницею за плечима і косою в руках, поїхав до Бугу. Дорогою він обігнав кількох колгоспників своєї бригади, а з Варивонової не зустрів нікого. Викручуючи зигзаги поміж деревами, проворно спустився до ріки і здивовано зупинився на льоду. Проти нього біля фоси височіло три високі стіжки сіна, а в глибині лугу чорніло два ключі косарів.
— Добрий ранок, Дмитре Тимофійовичу, — радісно привітався з ним Леонід Сергієнко. — І ви косити? Непогано придумав наш бригадир.
— Він придумає, — невиразно промовив Дмитро, і Леонід не розібрав, чи насмішка, чи злість була в його голосі.