Мав би совість! — по-святошному вигукне кіт. — Ці знамениті — вони більше порчені, як незнамениті, — не без злостивості завершить кіт, і тітка погладить його лагідно і похвалить моральні думки, а тоді й чмакне його в мордочку, сказавши солоденько:
— Ти мій Масюнечку! Розумничку, цьомуньку! Нема від тебе розумнішого і кращого.
— А таки нема! — скаже кіт, випнувши груди й розгладивши вуса. — Дайте за це ковбаси, мадам!..
Станіслав розсміявся на це видиво, витрусив із люльки попіл і подався до дому, щоб не нервувати тітки Ольги. Кіт велично сидів біля входу, ллючи з очей золоті потоки, а побачивши його, з ґанку зістрибнув, зупинився біля куща, в який легко було дременути, повернувся — і на його мордочці виникло щось подібне до глузливого насміху.
9
Зарипіли сходи — підіймалася до нього тітка Ольга, яку Бог позначив, щоб розрізнити її від сестри, родинною плямкою на щоці: були тітки однакового зросту (невеличкого), однакової повноти (кругленькі, наче бочечки), однаково вдягалися (без смаку) і зачісувалися; навіть заміж вийшли одночасно, а через те, що їхні чоловіки одружилися на близнятах, то й доля обом випала однакова — їх одночасно забрали до війська як необмундированих і знищили при допомозі німецьких куль у першому ж бою, куди, ненавчених і не одягнених в армійську форму, відразу ж і погнали. Одружилися ж за півроку до початку війни, отже, прожили в подружньому житті два з чимось роки, від цього шлюбу в Ольги народився хлопчик, а в Олени ні: чи її чоловік, чи вона, чи обоє до того виявилися неспроможні. Через це виховували Ольжиного хлопчика разом; Станіслав його пам’ятає; ходив у штанцях, застібнутих біля колін на ґудзики, був тихий і приголомшений турботами обох мам, бо обох так називав, але невдовзі по війні знайшов якусь розривну штуку: міну чи снаряд, притому зовсім недалеко від дому, притяг її в сад і почав розбирати — та розривна штука його й рознесла на кавалки, мав він тоді шість чи сім років, принаймні в школу ще не пішов. Трагедію близнят не описати, вони організували залишкам свого Дмитрика чи Мітюлі, як вони його називали, грандіозний похорон; Станіслав і це пам’ятає, бо Мітюля був тільки на два роки молодший за нього; до речі, про те, що він знайшов "щось дуже цікаве", Мітюля сповістив Станіславові, і вони домовилися піти подивитися разом, але в той день затримали в школі чи він сам не вельми поспішав, бо дорога зі школи додому була далеченька, а Станіслав любив їсти витрішки і мав звичку зупинятися через кожних десять кроків, а ще проходив він через базар — найцікавіше місце у місті, де продавали в той час усе на світі, завжди заглядав на той базар — найкраще місце для витрішок; отож, поки Станіслав дістався додому, нетерплячий Мітюля пішов до того "щось цікавого", сам його приніс до саду і сам розірвався на клаптики, помилувавши в такий спосіб його, Станіслава, про що в родині безконечну кількість разів згадували. І не було б, може, так жалко тітонькам Мітюлі, коли б він був хуліган, а був він хлопчик чемний і тихий, правда, не в міру шкодливий; можливо, і те "щось цікаве" він хотів підкласти котрійсь із тіточок чи мам у ліжко, але цікавість його здолала, і він спершу вирішив розібратися, що ж у тому цікавому є цікавого, — отак і сталася та незабутня трагедія; близнята потім цілий вік докоряли одна одній, що та чи та хлопчика не догледіли, але вини на себе не взяла жодна. Утішилися тим, що збудували на Мітюлиній могилі пишного пам’ятника зі скульптурним зображенням, яке помістили під сітку і ту сітку фарбували у срібний колір; отож Мітюля був після смерті посаджений у клітку і вже напевне ніколи б з неї не вийшов, коли б хулігани не понищили тієї сітки, а Мітюлі не відбили голови, отож він і досі стоїть на цвинтарі безголовий, бо, як сказала тітка Броня: "Коли голови не мав, розбираючи снаряда (хоч то міг бути й не снаряд, ніхто не відав, що йому під руки потрапило), то хай стоїть без голови". Це була єдина мудра фраза, що її проголосила за свій вік тітка Броня, і всі признали їй рацію, хоч близнючки через знищення пам’ятника немало повболівали, навіть у міліцію заявили, звісно, безрезультатно — на самий пам’ятник же пішли не тільки коштовності близнючок і й усі їхні гроші, ще й гроші інших тіток, та й ще у борги вони залізли і виплачували їх не один рік. Через це тітки-близнючки завжди вдягалися дуже вбого, проте однаково і мали до вдягачки нездорову пожадливість, вічно сварячись між собою, коли та одежа підмінювалася, часом не без злоумисля…
У двері зашкрябало, тітка Ольга не стукала, а шкрябала, і Станіслав гукнув, щоб вона заходила. Вкотилась у кімнату і запосміхалася, аж її кругле личко зацвіло рум’янцями, тоді обережненько вмостила кругле сідничко на стільця.
— Як тобі в моїй кімнаті? — спитала.
— Чудово, — відповів Станіслав.
— Це найохайніша кімната, — гордо сказала тітка Ольга. — Знаєш, що я тобі скажу: вони, тітки твої, опускатися починають. По-старечому! Ще не такі вони старі, але лінуються прибрати за собою та обійти себе. Отож побачив би ти, що в них по кімнатах робиться. Накопичення мотлоху й непотрібу. Навіть моя Лєнка опускається. Коли ти мав приїхати, я Лєнці так і сказала: коли не прибиреш і не наведеш ладу, я до тебе переселятися відмовлюся. І знаєш, що вона мені сказала: "А мені, — сказала, — невелика радість, що до мене переселяєшся". Нє, ти чув?
Тітка цю тираду не проказала, а проторохкотіла, ніби дробильна машина, висипаючи з себе жорству слів, розбитих, правда, на короткі речення, а коли виторохкотіла завід, завмерла й цеременно підтисла губки, які в неї були в міру напомаджені і складались у сердечко, правда, більше схоже тепер на куряче гузно. Станіслав використав паузу, щоб полізти до сумки і витягти пакунка.
— Ти як завжди нас балуєш, — милостиво проторохтіла тітка Ольга, і її очка заіскріли. — Що там таке?
— Побачите, тьотю, роздивитесь. Як на мене, те, що хотіли б.
— Невже костюм? — видихла тітка Ольга.
Станіслав хитнув головою і засміявся.
— А звідки взнав, що хочу костюма? Це, мабуть, Лєнка! Мабуть, сказала, що я хочу костюма. А сама, мовляв, ні. Хоч добре знає: коли купиш костюма мені, то і їй. Ну й циганка, ну й прохачка! Нє, ти подиви, яка хитра! Менше її слухай, менше нас балуй, бо старі люди легко розбещуються. І опускаються. Такі й твої тітки. Думаєш, вони добрі до тебе, сердечні? Знаю їхню добрість! Зроби колись експеримента. — Вона похилилася до нього. — Приїдь і нічо не привези, хі-хі! Ото буде кіно! Побачиш, де дінеться їхня привітність. Де сердечність, бо це такі. Все в чужого рота зазирають. Нє, зроби такого експеримента.
І цю тираду вона проторохтіла, як дробильна машина, а коли жорства слів висипалася, завмерла, цеременно підтисши губки, що знову подобали чи на сердечко, чи на куряче гузно.
— Але тоді й вам, тьотю, нічого б не привіз.
— Аякже! — згодилася тітка Ольга. — Але я це пережила б, бо дуже було б тіресно подивиться на їхні пики. Такого ж костюма і Лєнці привіз?
— Так у нас заведено, — сказав Станіслав.
— Дурне заведено, — проторохкотіла тітка. — Чому це близня повинна вдягаться однако? Людям на око і на сміх? Дивіться: коміки, і пики однакі, й одежа. І туфлі, й зачіски. Нє, я тепер буду друга. Тепер буду накше одягаться, ніж Лєнка. І зачіску накшу зроблю, і тухлі накші. А то мов тіятр дурний. Наступного разу не привозь д’наке.
— І тітка Олена теж так хоче?
— Нє, вона хоче, щоб д’наке, — проторохтіла Ольга. — А знаєш чому? Бо заздрісна! О, яка вона заздрісна. Я, знаєш, трохи старша, то це їй — більмо. Це їй — ніж у серце. Через це вона й одежу мою весь час тяга.
— Але ж одежа, тьотю, однакова? — здивувався Станіслав.
— Однака, та не д’нака, — заторохкотіла тітка. — Д’нака з магазину, а коли поносиш, до тіла ляга. А коли його тяга інший, то те тратить.
— Але ж ви й тілом однакі!
— А от і не д’накі, — ошкірилася тітка Ольга. — Лєнка за мене товща і важча на два з половиною кілограми. Колись були, мо’ й д’накі, а тепер, чим далі, то й неоднаковіші. Не уявляєш, яка вона вредна! Все шпильочку всуне. Все голочкою шпирне. Чи якусь капость підладна. Думаєш, чо вона мою одежу вдяга? Щоб напакостить! Десь порве, десь плямку всадить, розтягне, шо на мені висить, як на опудалі. Мені приятно, що щось привезеш. Тут я теж розбещена, як і всі вони. Але коли подумаю: все спортить, де вже та радість!
І знову завмерла нерушно, цеременно підтисши губки.
— Тут я вам ще й помаду привіз, — сказав Станіслав, знову засовуючи руку в сумку.
Тітка Ольга, як тітка Настуся чи Марія, порочних звичок не мала, але помаду любила, завжди її тонкі губки, які любили складатися в сердечко, були в міру напомаджені. Через це й помада для неї мала бути неяскрава, а барви м’якої, яскраво червонила вуста тільки тітка Броня. Олена помадила губи точнісінько так само, як Ольга, але останнім часом перестала це робити — ще одна ознака, що близнючки розходилися між собою.
— Лєнці теж помаду привіз? — строго запитала тітка Ольга.
— Це секретний подарунок, тьотю, — сказав Станіслав. — Про нього знатимемо ви та я.
Тітка Ольга запосміхалася, стала привітна і добродушна.
— Ох, Стасику, — сказала розчулено. — Все ти знаєш і до кожної з нас, малахольних, умієш підійти. Кожній догодити. Щаслива була б твоя жінка!..
Подивилася на нього пильно й вивідчо.
— Ану признавайся тітці: чого досі не женишся? Такий гарний, добрий, покладливий, чого? Чи, може, тобі бабське кодло осточортіло? Що й духу жіночого не терпиш, га? Чи в тебе проблеми? Чи хочеш, щоб на нас рід закінчився?
— Так поки що складається, тьотю, — кволо мовив він.
— Складатись може в жінки, не в чоловіка, — немилосердно прорекла тітка. — Чоловік таке сам ріша. Чи, може, ти гутаперчевий?
— Я собі не належу, тьотю, — смутно сказав. — А кому треба чоловік, що собі не належить..
— Зате маєш гроші, — торохкотнула тітка. — А жінки гроші люблять.
— Мені не треба таких.
— Ну, то багато хочеш, — тітка багатозначно на нього позирнула. — Багато требуїш. А від жінки багато требувати не можна.
Сказано було мудро, він мовчки це відзначив. Тітка Ольга зі своєю сестрою була простіша інших не лише одежею, навіть домогосподарки тітки Настусі, але часом говорила речі не дурні.