На сходi ледь-ледь прорiзалась золота смужечка свiтанку. Низько над морем мчали розiрванi на шмаття хмари. З шумом i плеском з глибин моря вставали й вставали буруни, пориваючись кудись вперед, летiли, вирували розлютованi хвилi. Вони бризкались холодною солоною водою, збивали сiру пiну. А над самими хвилями, часом торкаючись крилом води, летiли сполошенi чайки й скиглили: "Ки-и-ги... Ки-и-ги!.."
Раптом небом пропливли спочатку бузковi, далi рожевi, а потiм голубi пасмуги. Враз згасли, нiби провалилися в безодню, всi зорi, тiльки одна iз них — така ясна, зеленкувата, як дорогоцiнний камiнь iзмарагд, — ще спробувала трепетати, нiби спiймана в сiтку риба, i також зникла. Останнi шматки хмар росою впали на хвилi, небо стало чистим, голубим, вiтер дихнув теплотою, на море впала тиша — злягли хвилi, замовкли чайки. I тодi край неба спалахнула, загорiлася i встала золота корона, ще якась мить — i корона перетворилась на розжарене багряне коло, ще якась мить — i над обрiєм уже сяяло сонце, таке гаряче, таке слiпуче, що на нього боляче було дивитись...
На лодiях у цю хвилину нiхто не спав. Хто з дружинникiв прибирав у човнах, хто порався бiля вiтрил, хто лагодив зброю — чистив щит, гострив спис, одточу-вав меч, а хто готував страву, — але всi вони, як велiв покон, встали, коли сонце з'явилось на обрiї. Бо сонце — це дарунок богiв, це — життя, це — радiсть, щастя. Вої промовляли слова молитви:
Сонце! Ти тiкаєш вiд нас —i настає холодна, темна нiч.
Сонце! Ти встаєш — i навкруг з'являється життя, зацвiтає земля i радiють люди.
Спасибi Перуну, що кожного ранку посилає нам сонце,
Славимо й тебе — ясне, гаряче, життєдайне сонце!
Князь Святослав, що тiльки-но вмився свiжою солоною водою i що так само, як i всi його вої, стояв у цю хвилину на носi лодiї, чув, як лунають цi слова, i душу його пройняли трепет, радiсть, щастя життя.
4
У той час, коли князь Святослав на п'ятистах лодiях, маючи тисяч двадцять воїв, плив Днiпром, а далi Руським морем, вої земель Русi, яких було тисяч тридцять, на чолi з князем Улiбом i воєводою Свенелдом прямували до Дунаю суходолом.
Тут, у полi, їм треба було стерегтись печенiгiв, чотири орди яких пересувались тодi мiж Доном i Днiпром, ще чотири блукали над порогами i на правому березi Днiпра на чолi з каганом Курею.
На своїх маленьких, але жилавих i невтомних конях печенiги хмарою пересувались у полi, де не було дорiг, на нiч ставали улусами, до яких на той час пiдтягались кибитки з жонами, дiтьми й скарбом. А на ранок тiльки самотнiй димок, прим'ята тирса та кiнський кiзяк залишались на мiсцi, де вони стояли.
Вої Русi, звичайно, не боялись цих орд, не страшно було б, коли б вони натрапили й на всi цi орди разом. А все ж, починаючи вiд самого Києва, далеко попереду, так, що її навiть не було видно, їхала, розсипавшись широким пiвколом, сторожа, їхала сторожа й понад самим берегом Днiпра, а також i на захiд вiд вiйська, й край поля. По двоє, по троє на конях прямували вони в полi. Коли бачили десь високу давню могилу, пускали коней у трави, самi ж виходили на вершину i довго, приклавши руки до чола, щоб захиститись вiд слiпучих променiв сонця, дивились у далечiнь.
Широке, безмежне поле лежало перед ними. У цю весняну пору було воно свiже, пахуче, все застелене травами, всiяне квiтами. У долинах, розкиданих ген по всьому полю, ще стояли озера вiд талих снiгiв, на берегах їх хилились пiд подихом вiтру i шумiли комишi, по землi там повзла молода, соковита гусятниця, у якiй у найбiльшу спеку можна було остудити ноги. Вище ж по полю хвилями грали трави, мiж стеблами жовтими й червоними вогниками жеврiли тюльпани, колихались голубi гiацинти.
Полю не було нi кiнця, нi меж, величного спокою його не порушував жоден звук. Воно нагадувало спокiйне, безбережне море, i тiльки високi могили, якi синiли вдалинi над Днiпром i довгими рядами тяглись уздовж всього поля, свiдчили про те, що тут не зайжди було так тихо й спокiйно, що земля, на якiй тепер так буйно росли трави й цвiли квiти, полита людською кров'ю.
I зараз сторожа зосереджено дивилась у далечiнь степiв, пильнувала, щоб звiдти не вийшов ворог, щоб марно не пролилась людська кров. Але в полi нiкого не було видно. Вдалинi пропливав табун, але то були дикi конi. Мабуть, перелякана ними, круто завертала й мчала в безвiсть горбоноса сайгаї Далеко в полi, як вої, крокували дрохви, на могилi, поряд з сторожею, вилазив iз нори й починав свистiти байбак, iз трав пурхали й нiби по невидимих схiдцях пiдiймались у небо жайворони, вони висiли так високо, що їх не можна було помiтити оком. Тихо, спокiйно було в полi.
А все ж печенiги блукали i в полi, й над берегами Днiпра. Часто на свiтаннi, їдучи полем, сторожа натрапляла на вогнище, у якому пiд сiрим попелом дотлiвав жар, навкруг широким колом були витолоченi трави, валялись обгризенi кiстки. Печенiги були десь близько, за обрiєм. Вони знали, що в полi йде княже вiйсько, але знали i силу його, а тому й тiкали. Пильно дивилась вперед сторожа, обережно слiдом за нею йшли вої.
Попереду всього вiйська йшло чоло, — головний полк, — тисяча гриднiв князя Святослава на чолi з князем Улiбом, воєводою Свенелдом i воєводами вiд полкiв усiх земель. Вони їхали на баских конях, пiд знаменами, у шоломах, з мечами й луками бiля поясiв. А позад них гарцювали на конях i риндi* (*Риндя — зброєносець), що везли про запас кольчуги, бронi.
Ще два полки на чолi з князем чернiгiвським i переяславським їхали по обидвi руки вiд головного полку — щоб одбити удар, якби ворог насмiлився вилетiти десь вiд Днiпра чи вiд червенських городiв, i щоб пiдтримати головний полк, якщо ворог з'явиться просто перед чолом.
Слiдом за цими полками, одiрвавшись на поприще, два або й три, посувались поволi — всi пiшо — вої земель. Вони йшли не скопом, а тисячами, кожна земля на чолi з воєводою своїм, що їхав попереду на конi з малою дружиною.
Багато рiзних полкiв посувались полем. Поруч iз кiлькома тисячами Полянської землi iшла тисяча деревських воїв, у полi йшли новгородцi, радомичi, сiверяни i навiть в'ятичi й чудь заволоцька. Це були бородатi, вусатi люди з довгим волоссям, але було мiж ними багато й молодих, юних. Iшли вони в постолах, черев'ї, а часом i босi, зброя в них була рiзна — у декого мечi, луки, списи, у декого рогатини або ножi за поясами.
А ще далi, за всiма тисячами, i знову пiвколом, яке нiби прикривало вiйсько ззаду, на возах, запряжених кiньми й волами, везли зброю — великi самострiли, пороки, луки, стрiли. Тут же лежали й харчi — борошно, солона веприна, мед, сiль, а за возами вої, часто їхнi жони гнали табуни корiв, телят, овець.
Важким, повiльним кроком, залишаючи по собi хмари iржавої куряви, з гамором одходили вони все далi й далi вiд Києва, крокували в полi з ранку до пiзнього вечора, тiльки на нiч зупинялись. Стан робили здебiльшого на берегах озер i рiк, де привiльне було з водою, деревом. Тодi полк пiдходив до полку, у рiчцi хлюпала вода, над берегами спалахували вогнi, скрiзь лунали голоси, iржали конi. Проте нiхто не забував i про пiдступного ворога — навкруг стану пiвколом ставили й зв'язували вози, малi дружини ходили всю нiч навкруг у полi, кiнна сторожа виїжджала далi, стояла на могилах. Стан швидко затихав, пригасали вогнища. Люди спали, впавши на траву, просто неба, щоб прокинутись задовго до свiтанку, швидко зiбратись i йти далi, все далi вiд Києва, до Дунаю.
5
Разом iз всiма воями, у другiй тисячi, на чолi якої їхав воєвода Гринь, у сотнi Добислава i в десятку, праву руку якого вiв кузнець Мутор, iшов Микула.
Спочатку йому було дуже важко — все згадував рiдну весь, жону, думав, як житиме вона без нього. Навiть у снах бачив — ходить нiби Вiста на одному березi рiки, вiн — на iншому. Вона простягає до нього руки, кличе, а вiн одгукнутись не може. Важко було й через те, що не доводилось йому ходити на брань, жити серед воїв княжих. Батько Ант, дiд Улiб, брати Сварг i Бразд — о, тi бували в походах i на бранях, вмiли тримати зброю, знали, що з нею робити.
А який воїн з Микули? Вiн оглядав сам себе й дивувався — ноги довгi, кривуватi, ступнi як у ведмедя, руки також довгi, не знаєш, де їх подiти, на головi цiла грива, борода й вуси одросли, вицвiли на сонцi.
Знову ж — зброя! У багатьох вона була нова, кольчуги клепанi з тонких пластин, мечi у декого харалужнi. А в Микули — кована, дiдiвська, незручна. Щит i лук у нього бовтались на мотузку за спиною, тул iз стрiлами все сповзав i сповзав з пояса. Навiть Добислав довго дивився на нього, а потiм сказав:
— Ти, Микуло, лук чiпляєш не там, де треба. Ти ж на бранi стрiлятимеш поперед Себе, а не позад. I стрiли в тебе чомусь висять не там. Почепи-бо все на мiсце, будеш воїн справжнiй.
Важко, дуже важко доводилось у першому походi сину старiйшини Анта. Вiн iшов у полi босий, бо постолiв вистачило на один день, а плести новi було нiколи. Але це не турбувало його, — вiн мiг так iти не тiльки до Дунаю, а й через море. Не боявся Микула й дiла: коли зупинялись на нiч, котив вози, зв'язував їх мотузами й ремiнням, копав разом з усiма рiв навкруг стану. Коли вої вечеряли, вiн також був перший, гриз веприну, закушував сухим коржем, запивав водою — одразу й засинав...
Вiдпочивши трохи, Микула прокидався, сiдав i вже не мiг заснути. Чому — цього сам не знав. Якось моторошно, тоскно йому було, вiн чогось нiби не розумiв, чогось не знав. Але чого, чого? Про це сам себе й запитував Микула.
I почалося це недавно, вiд Києва, з того часу, коли проминули вони Перевесище, вийшли в поле на Червенський шлях, де вряди-годи траплялись порожнi гостиницi, а в ярах i на берегах рiк стояли княжi села й простi весi, де жили роб'ї люди, смерди.
Iти тут було безпечно, сюди нiколи не залiтали печенiги. Про що, здавалося, мiг думати й турбуватись Микула? Але вiн iшов важким кроком, лук усе телiпався й телiпався за спиною, тул iз стрiлами все сповзав межи ноги. Вночi Микула не мiг спати.
Через кiлька днiв вони опинились край Полянської землi, над Россю, де стояло ще одне княже село, вої говорили — самої княгинi Ольги. Вої як вої: багато з них пiшло на нiч у село; молодi — погуляти, старi — побесiдувати. Люди в княжому селi були, як i скрiзь, — простi поляни, багато їх прийшло до стану над Россю, й серед темряви ночi то тут, то там можна було бачити, як сидять бiля вогнищ вої в шоломах i темнi, бородатi смерди, княжi люди...
Микула нiкуди не пiшов.