Минув час, коли на чолі Херсонеса стояли протевон* (*Протевон — голова самоврядування.) і стратиг, яких обирали багаті херсоніти, імператор Василь прислав сюди свого стратига, заборонив карбувати в городі свої гроші.
За одним тоді стежила імперія: щоб Херсонес давав їй більше зерна, меду, худоби, щоб звідси текло в Константинополь більше золота й срібла, для чого в Херсонесі сидів комеркіарій* (*Комеркіарій — збірщик податків.), що стежив за збиранням податків і мита; це була настільки важлива для Херсонеса особа, що мала навіть свою печать.
Коли воїнство князя Володимира несподівано з'явилось перед Херсонесом, город, звичайно, затремтів, здригнувся, злякався, боячись, що руси великою силою полізуть на його стіни.
Володимир цього не зробив — з стін города було видно, як лодії руські збираються в затоці Символів, деякі ж стали на укотях напроти північної стіни города — вони відрізували Херсонес од моря, на суходолі ж, на відстані двох-трьох стадій* (*Стадія — грецька міра відстані.) від города, півколом, що тягнулось від затоки Символів на південь, а далі на захід, аж до затоки Парфенія, почав виростати стан князя Володимира — землянки, які вої копали на схилах пагорбів, хижки, складені з брил сірого каменю, намети — для старшини, великий намет, над яким замаяло голубе знамено з трьома перехрещеними списами — знак князя Русі Володимира.
Тепер херсоніти бачили, з якою силою їм доведеться мати справу, — у русів було не менше як двісті лодій, на кожній з яких приїхало тридцять-сорок воїв, — п'ять чи шість тисяч воїв прибуло до Херсонеса з моря, — для города, що мав усього десять тисяч населення, це була велика сила.
Виявилось, що воїнство київського князя прибуло не тільки морем — під вечір першого дня сторожа з стін города побачила, що вдалині, на шляху від Неаполя* (*Неаполь — древній город у Криму.), встали стовпи куряви, — проминув недовгий час, і стало видно множество вершників, що мчали до Херсонеса, — це були вої князя Володимира. Доїхавши до стану, вони спішились, приєднались до воїнства.
Перед заходом сонця, коли стало тихо на суходолі й у морі, наперед воїнства, що прийшло сюди з півночі, виїхали на конях, зупинились напроти головних воріт і затрубили у великі турові роги вої руського князя.
На стінах і в городі стало тихо, затаївши подих, там слухали, ждали, чого трублять у роги вої.
У тиші, що настала по тому, вої, що виявились кликунами руського князя, закричали:
— Київський князь Володимир прибув сюди й став під Херсонесом, бо імператори Василь і Костянтин, з якими він мав любов і дружбу, порушили мир, зло вчинили Русі... Слухайте, херсоніти!
— Слухайте, херсоніти! — волали далі в передвечірній тиші кликуни. — Київський князь прибув сюди, щоб говорити з імператорами ромеїв...
— Слухайте, херсоніти! Князь Володимир пропонує вам не чинити опору, здати Херсонес, за що обіцяє не чіпати ні города, ні людей його...
Закінчивши, кликуни довго непорушне стояли на високому пагорбі, й у світлі згасаючого сонця їхні постаті нагадували кам'яних велетнів. Князь Володимир велів їм ждати відповіді херсонітів, він, як і отець його, діяв справедливо, чесно, — він сказав ворогам, чого прийшов сюди, він оголосив, чого хоче, він упереджав херсонітів від крові й смерті, і в цю передвечірню годину Херсонес ще міг врятуватись.
Але Херсонес цього не зробив. Кликуни князя стояли й ждали. Сонце зайшло, в полі й над морем почали снуватись присмерки, постаті кликунів стали чорними, вгорі над ними висіло темно-синє небо, а в ньому спалахнула блискавкою вечорова зоря.
І раптом у цьому темно-синьому небі почувся шум і свист, один з кликунів закричав і впав з коня, крик почувся й у стані руських воїв.
У відповідь на слово воїна-князя херсоніти почали кидати з стін стріли, балістарії* (*Балістарії — метальні машини.) — гостре каміння.
Так почалась брань князя Володимира з Херсонесом і Візантією.
Воїну, який годину тому був на полі брані, важко розповісти, що саме він бачив і що пережив. Чим більше воїнів, тим різноманітнішими, часто просто неймовірними будуть розповіді їхні. Кожна війна, в які б часи вона не відбувалась, — це дикий, кривавий сон, безумне маячіння, яких ніхто ні переказати, ні описати не може. Будь проклята війна і всі війни разом, благословенні люди, які борються за мир!
Дуже коротко повідає літописець про битву князя Володимира під Херсонесом: "Іде Володимир з вої на Корсунь, град гречеський, і затворишася корсуняне в граді, і ста Володимир об он пол града в лимені, на віддалі від града в стрелище єдине, і боряхуся кріпко з града, Володимир же обстоя град..."
Якби каміння вміло говорити, а кров на пісках не вицвітала на сонці, якби води морські не переїдали й не розчиняли сліз людських, — о, скільки б могло розповісти Руське море, скелясті береги над ним, водами Дніпра обмите широке, безмежне поле!
Це була велика січа. Земля навкруг Херсонеса щедро полилась тоді руською кров'ю, на стінах фортеці, що невпинно розкопуються й виростають нині, як у казці, з-під розритої землі, видно щербини й пробої — це шрами кам'яної твердині над морем; плуг вириває з ріллі людські черепи, шоломи, поламані списи, мечі — це кості руських людей і та зброя, з якою вони полягли в землю.
У перші дні князь Володимир, — так тоді завжди воювали, — думав навально, копієм взяти город. З раннього ранку до пізнього вечора вої його, тягнучи за собою драбини, мотузи з гаками, залишивши стан, підступали до стін города, ще дерлись наверх по горі трупів...
Але взяти херсонеську твердиню було важко: високі кручі, кам'яні стіни її були неприступні. Коли руські вої раз і другий, підтягнувши пороки* (*Пороки — тарани.), пробили протейхизму — першу, тонку, стіну, за нею виявилась ще одна, древня, дуже груба стіна, пробити яку не було вже сили.
А крім того, це руські вої лізли на стіни, це вони, обливаючись кров'ю, били пороками ворота, копієм хотіли взяти город, самі ж ромеї, стоячи за заборолами, посилали вниз тисячі стріл, лили гарячу смолу, засипали очі воїв піском, їхні балісти метали й метали гостре каміння.
Тоді князь Володимир велів робити приспу — вої його вдень, а найбільше ночами копали землю, насипали вал, що починався від затоки Символів і тягнувся до воріт города, підіймаючись все вище й вище: вої по ньому могли б збігти просто на вежу Зенона, звідти розтектись по всій стіні, попали б і в город.
Проте коли цей широкий вал, за який було заплачено великою кров'ю, доходив уже майже до воріт і вежі Зенона, виявилось, що він починає осідати, — вгадавши намір руських воїв, херсоніти, як кроти, зробили підземний хід з города, дорились аж до валу, і в той час як руські вої насипали землю, вони виносили її в город, де й нині ще серед скель височить насипана ними могила.
Час ішов, проминула весна, почались суша й безвітря, вже на скелястих берегах над морем вигоріла й повилась сивиною трава, а вої руські стояли під Херсонесом, не могли його взяти.
— Три літа стоятиму, але не відступлю від Херсонеса, — сказав у гніві князь Володимир.
Князь Володимир не думав стояти в Кліматах три літа — це була війна, що коштувала багато крові, його ждала Русь, він мусив швидше взяти Херсонес, щоб говорити з імператорами Візантії.
Він знав, що в ромеїв тануть і тануть сили. Сам Володимир під стінами города також мав великі втрати. Проте за спиною в нього, хоч це були й Клімати, лежали городи руські Сугдея* (*Сугдея — сучасний Судак.) й Корчев* (*Корчев — Керч.), через Клімати йшла Володимиру підмога з Тмутаракані від сина Мстислава. Одразу за станом починались і тягнулись до далеких гір клери* (*Клери — садиби багатих херсонітів (по 26 — ЗО га).) херсонітів — господарі звідти повтікали, але залишились сотні рабів, — з усіх кінців до воїнства князя Володимира йшли руські люди й раби ромеїв.
І в самому Херсонесі були люди, які ненавиділи ромеїв, ждали нагоди, щоб допомогти або й потрапити до стану князя Володимира.
Була ніч на початку червня. Низько над землею ще звечора повисла важка хмара, що після заходу сонця поповзла, закрила й море. Під шатами цієї ночі спав стан руських воїв, спав Херсонес, за кілька кроків не було нічого видно, в полі й у городі стояла велія тиша.
Та от почувся тихий скрип під стіною Херсонеса напроти затоки Символів, от у чорному отворі, що відкрився в стіні, з'явились постаті, двоє людей стали в полі, слухали, ждали...
Потім вони пішли вперед, просто до стану Володимира, зупинились і підняли руки тільки тоді, коли побачили перед собою руських воїв, що схоплювались з землі.
— Хто ви?
— Ми з города... Хочемо бачити князя.
Списи руських воїв були націлені просто на невідомих — де війна, там зваба, лжа, зрада!
Князь Володимир дивився на людей, яких привели до нього вої з сторожі, що лежала цієї ночі лікоть у лікоть у полі.
Вої одразу вийшли, в наметі лишились князь з кількома воєводами, два невідомі ромеї.
— Хто ви й чому опинились вночі в полі? — запитав князь.
— Я, княже Володимире, — сказав один із них, одягнутий як воїн, — свіон, іменем Жадборн, служив у дружині ярла Фулнера, що йшла з тобою з Новгорода до Києва.
— Кому ж ти служиш нині — Херсонесу? — посміхнувся Володимир.
— Будь проклят Херсонес, ромеї і вся Візантія, — вилаявся Жадборн, — ми служили їм, не шкодували крові, немає моєї дружини, не стало ярла Фулнера, але що я від них маю? Я прийшов і буду служити тобі, княже.
Володимир нічого не відповів свіону, що заради золота зраджував своїм хазяїнам.
— А ти, — звернувся він до іншого втікача, — чого залишив Херсонес і прийшов до мого стану?
Старий чоловік у темній рясі, з довгим волоссям, широкою бородою, вусами, помітно хвилювався, відповів не одразу.
— Я священик, іменем Анастас, — вирвалось нарешті в нього.
— Ти священик?! — щиро здивувався Володимир. — Чого ж ти тоді прийшов сюди, до стану воїв?
— Я болгарський священик, — відповів Анастас, — і саме через це прийшов до тебе... Так, княже, колись я жив у Болгарії, мав свою церкву в Доростолі, служив своєму болгарському патріарху Даміану, бачив там і отця твого князя Святослава... А потім Доростол взяли ромеї, нині престол болгарського патріарха в Охриді, але я не можу йому служити, бо константинопольський патріарх Микола вигнав нас з Болгарії.