А тим часом Мотига з сотнею воїв закладав ворота міхами з землею, і незабаром тут виросла важка і міцна загорожа... Коли уже в сутінках, незважаючи на втрати, половці розтрощили дубові бруси брами, то раптом наткнулися на непробивну земляну стіну. Хан Туглій, що керував наступом, кинувся до Кончака — що робити?
Кончак скрипнув зубами, вилаявся і наказав знімати облогу. І так він згаяв тут скільки днів! А попереду ж нові бої — Переяслав, Київ! Що цей Лубен! Він візьме його на зворотному шляху! Та коли впаде Переяслав, коли схилить голову гордий золотоверхий Київ, цей горішок сам упаде йому до рук! Ой-бой!
Уранці лубенці висипали на вали і з подивом і радістю побачили, як величезне половецьке військо, здіймаючи за собою хмару куряви, швидко покотилося на захід. Важко було повірити цьому, але Кончак зняв облогу, що коштувала йому кількох сотень вояків і чимало даремно згаяних днів.
Кузьмище змахнув з ока сльозу, згріб друга Мотигу у ведмежі обійми і радісно загукав:
— Вистояли, братику! Вистояли, мат-тері його ковінька!
5
Кончак ішов на Русь швидко, а чутка про нього летіла ще швидше. Люди кидали все і тікали в лісові нетрі, в непрохідні болота, в глибокі яруги, ховалися за високими валами найближчих городів та острогів. Переяслав переповнився військовим і невійськовим людом. Смерди, холопи, закупи, ремісники, огнищани, купці брали мечі, списи, луки, щити і ставали на заборола.
Сам Кончак іде! Всі готувалися до зустрічі з жорстоким, безпощадним ворогом.
І все ж поява половців, які в неділю вранці мов чорна хмара посунули з-за Трубежу, була для багатьох, як це часто буває в подібних випадках, і несподіваною, і приголомшливою. Всі — від старого до малого — висипали на вали і вжахнулися: ніколи ще не приходили степовики такою силою!
Розуміючи, що Кончак незабаром обступить весь город так, що з нього й миша не вишмигне, Володимир Глібович поспішив послати гінців до Святослава, Рюрика і до всіх князів: "Се половці у мене — а поможіте мі!" Гінцям відчинили Київські ворота — і найбистріші князівські скакуни вихором понесли їх у різні боки до Дніпра: до Києва, до Трипілля, до Івана [71], Чучина [72], Канова, де, напевно, не сьогодні, то завтра, як повідомляв Святослав, стануть війська для оборони того берега.
А половці все сунули, каламутячи копитами світлі води Трубежу, і поволі охоплювали весь город зі всіх боків.
Володимир Глібович обняв княгиню Забаву, мов хотів захистити від біди, і з гіркотою вигукнув:
— Ну, от, удружив Ігор! Не діждався, щоб сукупно з усіма піти в Поле! І свою силу погубив, і на нас погибель навів!.. Бідна україна Переяславська! І знову ти розплачуєшся, як не раз бувало, за чужі гріхи! І знову проллється невинна кров люду твого! Прокляття!
— А може, і нема Ігоревої вини в цьому? Може, Кончак і без того посунув би на нашу землю? — висловила сумнів княгиня Забава.
— Ні, княгине, зараз в усьому, що скоїлося на нашій землі, князь Ігор винен, — підтримав Володимира Глібовича боярин Шварн. — Це він відкрив ворота половцям на Руську землю!
Надвечір Кончак обложив Переяслав зі всіх сторін, а рано-вранці розпочав сильний обстріл городських заборол звичайними і запалювальними стрілами. Сухе дерево займалося швидко, і в багатьох місцях спалахнули пожежі. їх заливали водою. На валах появилися перші вбиті та поранені.
Особливо сильний натиск вчинили половці на острог, що захищав Київські ворота. В ньому зачинилася хоругва стрільців, і вони були Кончакові як більмо на оці, — не давали змоги наблизитись до найбільш вразливого місця, де він сподівався добитися успіху.
Кончак кинув на нього орди Туглія, колобицьких та терь-тробицьких ханів. Ті пішли на приступ. Спочатку обложені в острозі успішно відбивались, та перед вечором сили їхні підупали.
— Шкода витязів! Треба рятувати! — занепокоївся Володимир Глібович. — Коня мені! Відчиніть ворота! Молодша дружина, за мною!
Івашко підвів йому коня.
Поблискуючи золотим шоломом і золотими стременами, князь вирвався з воріт на чолі невеликої дружини і щодуху помчав до острогу. Туглієва орда не витримала несподіваного удару і сипонула врозтіч. Туглій у штовханині ледве не впав з коня — його підтримав Трат, що випадково був поруч.
— Відчиніть ворота! Виходьте до нас у поле! — гукнув князь обложеним. — Та швидше! Кожна хвилина дорога!
Ворота розчинилися — і з них виїхало сотні дві вершників. Багато хто вів на поводі запасних коней з пораненими.
— Відступаємо до Київських воріт!
Молодша дружина, визволивши приречених на загибель побратимів, повертала коней назад. Але в цей час хан Туглій, оговтавшись від переполоху і холонучи від страху, що цей переляк не залишиться непомічений Кончаком, завернув орду і вдарив на переяславського князя
Так сталося, що в першому ряду нападаючих опинився Трат. Він незграбно скакав на своєму миршавому соловому ноні і, піддаючи собі хоробрості криком, потрясав важким ханським списом. Бідак з бідаків, він добровільно зголосився піти в похід, щоб чим-небудь поживитися в землі урусів. Як пастух ханських табунів та стад, міг і не йти, однак Туглій не заперечив і відразу погодився взяти з собою, навіть зброю порядну дав. Трат був щасливий Не знав він, що цим щастям мав завдячувати ханші Насті, яка давно вже протурчала ханові вуха, щоб десь запроторив Рутиного чоловіка подалі і щоб Рута хоч на якийсь час зітхнула вільніше.
Трат скакав поряд з усіма, кричав, розмахував списом і відчував у животі якийсь неприємний холодок. Він був добрим чабаном і неабияким вершником, але давно вже не ходив у походи і зі страхом думав тільки про те, як би щитом захиститися від уруської стріли і не впасти з коня. Бо хто у такій круговерті падав на землю, той уже не підводився ніколи.
Ось передня лава половців зіткнулася з переяславцями, і Трат зовсім несподівано для себе побачив перед собою багато одягненого вершника — у харалужній кольчузі, золотому шоломі, з легким червоним плащем за плечима, що розвівався, як знамено, і довгим двосічним мечем у міцній руці.
Князь! Уруський князь!
Якщо зараз Трат не злякається і настромить його на списа або візьме в полон, то прославиться на весь Дешт-і-Кипчак і стане багатим чоловіком.
Трат направляє вістря свого довгого важкого списа прямо в груди князеві. А що йому було робити? Праворуч і ліворуч від нього — суцільна лавина воїнів, позаду — ще більше. Куди діватись? Тільки вперед! І хай великий Тенгріхан допоможе йому!
Та в останню мить Трат зажмурив очі, спис похитнувся і, замість того щоб ударити князя в груди, ударив у стегно. Князь голосно скрикнув, але в сідлі утримався. А Трат з неймовірним страхом раптом побачив збоку від себе молодого уруського воїна з високо занесеним мечем — то був Івашко — і ще почув важкий посвист того меча. І тут світ перевернувся в його очах. Обидві його витягнуті наперед руки — ліва, що тримала повід, і права, що тримала списа, — відсічені тим мечем по самі лікті, упали на гриву коневі, а звідти провалилися кудись у безвість.
Це було останнє, що він бачив у своєму житті, — свої відсічені закривавлені руки. Потім він уже відчував якийсь час, як сповзає з сідла, падає в темну яму, де несамовиті кінські копита рвуть його тіло, трощать кістки.
Потім він зник. Зник навіки, втоптаний у чужу землю, багатством якої так хотілося йому поживитися...
Незважаючи на рану, Володимир Глібович бився затято. Не один раз його меч падав на голови ворогів, що, приваблені блиском золотого шолома, оточували його все тісніше і намагалися дістати шаблею чи списом. Поряд з ним бився Івашко, билися ще десятки юних витязів, що мечами, щитами і власними тілами затуляли свого князя від чужинських шабель і списів.
Та сили були нерівні. Все ріділи і ріділи ряди Володимирових охоронців. Другу рану князеві половці нанесли теж списом — у спину, під праву лопатку. Він схитнувся, але в сідлі утримався, лише перекинув меча у ліву руку.
На валах, біля Київських воріт, зчинився крик.
— Наші знемагають!
— Князь поранений!
— Допоможімо їм! Допоможімо! Воєвода Шварн стрімголов скотився з заборола вниз, скочив на коня.
— Дружино, за мною! Виручимо князя! Вперед! Дві тисячі кінних воїв вимчали з Переяслава як вихор і всією своєю залізною силою вдарили на половців, що оточили князя і його невелику дружину. І прорвали кільце. І вихопили Володимира, живого, але зраненого списами половецькими. Третій удар, найсильніший, хтось із нападників наніс йому в груди, і князь упав на руки кмета Івашка.
— Це смерть моя! — прошепотів він, спльовуючи кров'ю. — Ігор доконав мене!
Відступаючи з боєм, дружина допровадила князя в город. Його внесли в княжі палати, поклали на ліжко. Лікарі і знахарі поспішали вже з полотном, зіллям, мазями. Княгиня Забава, стримуючи сльози, цілувала його зблідле обличчя, гладила густого сплутаного чуба [73]. В кутку, стримувані нянями, голосили малі діти.
А він прикликав до себе Шварна і прошепотів, стримуючи стогін, що рвався з грудей, і витираючи криваву піну з уст:
Воєводо, вручаю тобі долю княгині, і дітей моїх, і всього Переяслава... Бийся до останнього, скільки сил твоїх стане, на валах! У поле не виїзди і ворога в город не впускай!.. Князі виручать нас... Повинні виручити, бо ми ж тут і їх захищаємо... На них уся надія наша!..
6
А що ж князь Ігор?
Всі дні після Каяли він був мов сам не свій, мов закам'янілий. Їв, пив, перев'язував рану, розмовляв, але і сам відчував, і всім, хто жив з ним разом, здавалося, що то не він, а якийсь інший, мертвий душею чоловік. Видно, там, на Каялі, йому було завдано рани не тільки в руку, а передовсім у серце, в душу, і якщо рана на руці швидко загоювалася і вже майже не турбувала його, то душевну рану кожного дня, кожної хвилини він усе більше роз'ятрював, розвереджував власним судом — своєю совістю. Він звинувачував себе — і зовсім небезпідставно — в смерті багатьох тисяч своїх співвітчизників, у загибелі всього війська, у тяжких муках воїв, що потрапили в половецьку неволю, у сльозах сіверських дітей, жон, батьків, матерів, а найбільше — у страшному розоренні, спустошенні Руської землі, якого нині, в сю хвилину завдавали їй Кза і Кончак.
Прохання його перед Кончаком про те, щоб привезти з Русі попа, пояснювалося, в першу чергу, тим, що він хотів облегшити душу щиросердою сповіддю.