— Ти що таке патякаєш? Свята Варваро Великомученице, спаси і сохрани...
— Справді! До чого тут ваша Варвара? Оно гляньте! — і, взявши в Бардадима знімок, показав бабі.
Баба спершу довго його розглядала, потім розпитувала, а тоді переможно сказала:
— Правильно! Він! Привид! Канєшно! Нарешті! — І вона радісно захрестилася. Ми здивовано перезирну-лись — чого це вона.
— Нарешті! — повторила баба Мокрина. — Може, хоч тепер ви не будете, іроди, кепкувати й знущатися зі всього святого. Може, хоч тепер повірите в існування сили духовної, безтілесної... Явив-таки видіння отроку Яві! Нарешті! Щасливий ти, синку! Дай Боже, щоб з твоєю допомогою навернули ми на путь праведний, істинний це стадо заблудле. Хай благословить тебе Матір Божа!
Баба Мокрина тричі перехрестила мене, потім раптом схилилася й поцілувала.
Я відсахнувся і, перечепившись об могилу, трохи не впав. Щоки мої горіли. Отаке! Цього ще мені бракувало!
— Ви, бабо, не так зрозуміли. Ніякого стосунку до Бога це не має. Це привид не божественний, а науковий, за законами фізики.
— Атож, атож... це ти, синку, не розумієш, — лагідно усміхнулася баба Мокрина. — Привид — він привид і є. І якщо ви мені Миколая Чудотворця по науці виведете — я обижаться не буду. Мені науковий Миколай Чудотворець теж милий буде...
Хтось із хлопців хихикнув.
Один — нуль! На користь баби Мокрини.
Треба було негайно кінчати дискусію.
Не даючи їй розтулити рота, я швидко промовив:
— Ходімо, хлопці, до діда Салимона. Треба з ним побалакати... Будьте здорові, бабусю, кланяйтесь Варварі Великомучениці!
— Привіт Миколі! — тоненько підгавкнув Антончик Мацієвський (ич, гріх свій спокутує!).
Хлопці зареготали (багато їм треба?). Лагідна усмішка враз зникла з лиця баби Мокрини, натомість з'явився вираз гніву.
— Ох ви ж, гаспиди, іроди, анциболотники трикляті! Богохульці сопливі! Щоб вас чиряки обсіли! Щоб ваші язики до зубів поприростали! Щоб на вас гикавка напала! Щоб...
Під ці нескінченні бабині прокльони ми подалися до діда Салимона.
Але й баба — га? Яка була хороша, тиха й лагідна. А тепер, бач, як лається! Негаразд, бабусю.
Один — один. На нашу користь.
Коли ми вже зайшли у двір до діда Салимона, Карафолька сказав:
— Тільки якщо ти серйозно до діда, то їх нікого нема вдома. Сьогодні о шостій ранку на автобус подалися всі.
У Комишеваху поїхали, на весілля. Дідова сестра онуку заміж оддає. А що ти хотів?
— Та нічого особливого. Просто це ж таки його територія. Може ж, він щось зна. І взагалі...
— Та-а-к! — задумливо протяг Бардадим. — Ну що ж, ходімо! Тут нам робити нічого. Поки що картина туманна, картина неясна. Єдине, що я можу сказати, — за апарат свій я ручаюсь: він зафіксував те, що було. А що то було — це вже я не знаю.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ. "Два кольори мої..." "Геть звідси!" — каже мені Павлуша. Друга атака баби Мокрини
Тепер головне моє завдання полягало в тому, щоб, доки я на коні (ви ж бо знаєте, у житті все буває), про мій всесвітньо-історичний подвиг якнайшвидше дізнався Павлуша. Щоб якнайшвидше він розкаявся у своїй зраді, заплакав, щоб я міг його простити і ми помирилися. Бо, слово честі, мені вже набридло... Але як зробити, щоб він дізнався? І не видно його ніде. Звичайно, хтось із хлопців йому нарешті розкаже. Та коли? Це може бути й завтра, і післязавтра, і за три дні. Не просити ж когось спеціально. І не йти ж самому доповідати.
О! Гребенючка! Треба діяти через неї. Треба, якось ненароком їй усе розказати, а вже вона йому переповість точно. Головне — ненароком. Щоб вона не здогадалася, що спеціально.
Гребенючка жила на довжелезній вулиці Гагаріна, що вела від автобусної зупинки аж до річки.
Попрощавшись з хлопцями, я побіг на ту вулицю. Гребенючку я побачив ще здалеку — вона з сапкою поралася на городі.
Безтурботно помахуючи лозинкою, я пройшов повз її двір, навіть не глянувши на неї, одвернувшись у протилежний бік.
Головне — ненароком. Щоб вона не здогадалася... Минувши кілька хат, я повернувся й пішов назад.
Вона не бачила мене.
Дійшовши до автобусної зупинки, я знову пішов вулицею. Тепер я вже стиха насвистував щось бадьореньке.
Вона не чула. Бо навіть не підвела голови.
Пройшовши кілька хат, я повернув назад. Тепер я насвистував уже голосніше.
Вона, однак, не чула.
Дійшовши до автобусної зупинки, я знову повернув назад.
Головне — ненароком, щоб вона не здога... Я вже вголос співав пісню:
Два кольори мої, два кольори:
Червоний — то любов,
А чорний — то журба-а!
Що — не може людина іти й співати? А як у неї настрій гарний! Дуже просто!
Вона лише вимахувала сапкою — аж миготіло. Мовби то не я співаю, а жаба кумкає.
Коли я увосьме ненароком проходив, співаючи, вулицею, сусідка її, тітка Уляна, вийшла на поріг і з-під руки глянула на мене. І дивилася довго, аж поки я зник з очей.
А Гребенючка навіть не ворухнулася в мій бік. Позакладало їй, чи що? Пгуха тетеря! Це я так цілий день ходитиму.
Я взяв грудку й ненароком кинув у неї. І вцілив по нозі. Вона не випросталася, тільки голову повернула:
— Ти чого?
— Нічого, — спокійно сказав я і ненароком спитав: — А що ти робиш?
— Танцюю! — відповіла вона, продовжуючи сапати.
— А я сьогодні вночі на кладовищі був... — почав я.
— Ну й дурень, — мовила вона і повернулася до мене спідницею.
— Ох ти ж зараза! — ненароком (от уже, слово честі, ненароком) сказав я, схопив грудку і шпурнув у ту спідницю. А що б, ну що б ви зробили, коли б з вас отак збиткувалися?
І тут раптом позаду почув:
— З дівчатами б'єшся? Олександр Македонський! Я рвучко обернувся.
За кілька кроків од мене стояв... Павлуша. Ох ти ж ну!..
— А що ж? А що ж вона обзиває! — вигукнув я.
— А чого ти до мене лізеш? Чого? — вигукнула Гребенючка. — Я тебе кликала? Ходить тут, ходить, підсвистує, співає... "Два кольори мої, два кольори", "Червоний — то любов..." Дев'ять разів пройшов. Чого, питається? Чого?
Отже, бачила! Все бачила, зміюка, а вдавала, ніби не помічає! І ще — "червоний — то любов...". Ти бач, на що натякає!..
Павлуша дивився на мене якимись зовсім білими очима. Він уже, мабуть, думає... Та потрібна вона мені! Та триста лєт!
— Тая ж... Я ж хотів...
— Іди звідси! — глухо сказав Павлуша.
— Я... я можу піти... Так!.. Але ти... ти... — мені забракло слів. — Я, може, сьогодні привида сфотографував.. . От! Уперше в історії... От! А ти... ти можеш малювати кущики і квіточки хоч двісті років.
Я повернувся й пішов вулицею в бік річки.
Я йшов, не помічаючи дороги.
Тисячі кицьок дряпали моє пошматоване серце.
Отакого об лизня піймав я від своєї нещасливої, своєї підступної зрадливої долі. Отак зле насміялася вона з мене. Таку викрутасисту дулю мені зсукала. Ото вже справді — у кого доля, а в мене дуля. Одна буквочка, а скільки в ній глуму, скільки сорому й ганьби.
Ішов же я з тим, щоб ненароком розказати тій клятій Г)зебенючці про свій подвиг, щоб вона переповіла Павлуші, щоб він заплакав, каючись, і щоб ми помирилися.
А що вийшло? Вийшло, що він мені сказав "іди геть", як найлютішому ворогові.
І прірва, що пролягала між нами, стала ще глибшою і страшнішою — так просто не перескочиш. Зриваються з-під ніг величезні валуни і з гуркотом летять у ту прірву. А на дні її реве й нуртує річка сліз моїх невиплаканих (бо не вмію я плакати). А сам же, сам же винен! Було б не кидать тієї грудки їй у спідницю! І Павлуша б тоді нічого, і вона б тоді не сказала, що я до неї лізу, що дев'ять разів пройшов... А він тепер чортбатька-зна-що думає. Думає, мабуть, що я закохався в неї і хочу відбити її у нього. Він же знає, що я люблю Вальку Ма-линовську — ту, що в Києві. Танцюристку, що в балерини готується. На біса ж мені його Гребенючка?! Ну на біса?!
Еге, доводь тепер, коли так вийшло. Які в нього очі були! Дай йому тоді пістолета в руки— убив би, мабуть. А день який!
То цілий тиждень хмарно було, дощик накрапав, забули вже, як те сонце виглядає, не купались ні разу.
А тепер! На небі — ні хмарини. Сонечко усміхається радісно у свої вуса променеві. Теплий вітрець повіває — наче мати ніжно гладить ласкавою рукою.
Про таку погоду дід Салимон завжди каже: "От погода! Ті, що вмерли, каються".
А мені навпаки — вмерти хочеться: такий настрій.
Цікаво — чи плакав би тоді Павлуша? Мабуть, що ні. Звісно, не сміявся б. Був би серйозний для годиться. Губи отак стулював би, як він уміє, коли йому Галина Сидорівна накачку дає. Але не плакав би. Ішов би за труною моєю у парі з Гребенючкою, зиркав би на неї й думав: "Хоч би швидше скінчився той похорон та піти б малювати її портрет".
А я за законами фізики перетворюся на привид і темними негожими ночами витатиму на кладовищі над могилами. О Господи! Як це сумно й нецікаво без кінця-краю витати на кладовищі.
Невже це справді привиди витають тільки на кладовищах? Хоч би на стадіоні під час футболу, то ще півбіди, а на кладовищі... О-о-о... Як це погано! Завжди бачити перед собою хрести й могили! Це жахливо! Можна збожеволіти. Я не хочу бути привидом. Краще просто так умру щоб не було нічого.
— Чого сумуєш, синку? Чого такий невеселий? — почув я раптом лагідний голос і аж здригнувся. Звів голову — назустріч мені йшла баба Мокрина. Тю! Тільки-но: "щоб вас чиряки обсіли", і враз — "синку", голос медом точиться.
— Розумію, розумію тебе, милий, душа твоя збентежена, у сум'ятті. Думки суєтні, мирські поступаються місцем думкам високим, духовним. Про життя і смерть, про суть усього сущого...
Мені стало моторошно — вона ніби читала мої думки.
— Не тривожся, янголе, радіти, а не сумувати треба. Адже саме тобі явилося видіння, тобі сей знак, на тебе перст указующий. Саме тебе обрано. Значить, ти не такий, як усі.
Я насупив брови, — ич, куди веде! Вона одразу помітила це.
— Ну чого вже надувся, як миша на крупу? Думаєш, баба тебе агітує, хоче в монахи записати. Та боронь Боже! Будь собі піонером, грай на барабані, сурми в сурму. Коли ж його на барабані пограти, як не в твої роки... Але... не так воно в житті просто, як здається, як по радіо ото кажуть. Ще дуже багато чого люди й не знають. От бач, ти привида живого сфотографував... І хто його зна, може, хтось колись і науково доведе, що є вища сила, яку ми Богом називаємо. Отож не можна, синку, ще не знаючи нічого, опаплюжувати те, у що люди віками вірили.