Нащо вже молодь, гальорка, яку завше доводилось закликати до порядку, і та була сьогодні якась терпеливіша.
— До речі, — говорила Леся, — декадентство і символізм були породженням філософії регресу, занепаду, автори і проповідники якої галасували про неминуче виродження світу. Нам це не загрожує.
Залом прокотився шелест.
— Так, так, — підкреслила Леся, — історія невпинно рухається. І рухається не назад, а тільки вперед і вперед...
— Це агітація!
— Не заважайте!
Зал шумів. Голоси, думки ділились — двоїлись, троїлись...
Нараз поміж рядів виросла кремезна постать Старицького.
Михайло Петрович — один із засновників і керівників товариства — був чи не найавторитетнішою в ньому людиною. Тому-то, коли він підвівся, гамір затих.
— А на якого ж дідька ми тут збираємось, коли не можна висловити своїх думок? — просто і виразно, під схвальні вигуки молоді запитав Старицький. — Говоріть, Ларисо Петрівно... А кому невисидки, нехай біжить.
— Хтось тут закинув мені агітацію, — вела далі Леся. — А невже ж таки маємо бути сліпими й глухими до всього, що робиться в світі, чим живе люд? У всякі часи, у всіх державах поети були з народом, прорица-ли, мов одержимі. Такий наш фатум, що мусимо, коли е в тому потреба, гукати на майданах, сталити слово, щоб було крицеве, творити пісню — як промінь, що провіщає новий, світлий день.
Гальорка лунко зааплодувала. Заплескали в долоні Читадзе, Михайло Петрович, Лисенко, Квітка, що сидів поруч старого Косача та Людмили Старицької.
— І коли такий уже фатум співців, то нічого його цуратись, нічого, мовби той африканський птах страус, ховати голову в лози. Слова наші, коли вони щирі, мають стати нашими ділами, і судитимуть нас люди по ділах наших. — Леся Українка закінчила, проте не сідала. — Давно я не промовляла в цім залі, — додала по паузі, — а коли вже зібралася з духом, то хочеться і прочитати дещо...
Упала тиша. Леся втопила погляд у плетиво гілок за широким вікном і спроквола почала:
Де тії струни, де голос потужний,
де теє слово крилате,
щоб заспівати про се лихоліття,
щастям і горем багате?
Щоб понесли се приховане в мурах
геть на просторі майдани...
Голос потроху набирав сили:
...щоб переклали на людськую мову пісню, що дзвонять кайдани? Єрусалим мав свого Єремію, що голосив серед поля;
чом же свого Єремії не мав наша зруйнована воля?
Він уже дзвенів, очі зі спокійних, замріяних стали вогнистими.
Полум'ям вічним на жах всім нащадкам Дантове пекло палав...
Вона вдихнула на повні груди і кинула:
...пекло страшніше горить в нашім краю, — чом же в нас Данта немає?
Оплески бризнули, хвилею вдарили в стіни" у двері і попливли над верхів'ями Ботанічного саду, золоченими банями Володимирського собору... Разом з ними, назустріч багровим променям, що ткались на заході, линув тонкий, насталений голос:
Гей, блискавице, громова сестрице, де ти? Розбий злії чари! Хай ми хоч раз заговоримо громом так, як веснянії хмари!
Х
РЯДКИ З ЛИСТІВ
...А здоров'я тим часом, хоч і не здавало зовсім, все ж вимагало зміцнення. Лікарі наполягали продовжити лікування, щоб закріпити набуте... Отже, знову: Sаn-Rеmо, Villа Nаtаlіа.
Любі мої! Учора ввечері приїхала я в Сан Ремо... У Львові пробула тільки один день і дві ночі, зате аж чотири — у Відні. Жила в брата і братової Кобилянсь-кої... Записалась у бібліотеку (будуть сюди посилати книжки), запевнила собі посилку безплатну газети Цайт, куди мене запрошено співробітницею, була у писательки Dеllе Gratie, ну, словом, усе що треба, справила... В середу рано виїхала... В Мілані спинилась, щоб записатись в бібліотеці італьянській... в Генуї переночувала. І отож о 5 годині вечора була тут. Тут літо ще куди не скінчилось, і всі мешканці Villa Nаtаlіа возяться в саду, копають, садять, поливають.
2 листопада 1902 р.
Лілеїнько моя!..
Тут мене прийняли по-рідному... Я таки дуже рада, що маю таке добре пристановисько. Хата у мене торішня (найліпша в домі, надвірних робочих кабінети аж три — над морем, в саду і на найвищім балконі).
...Я зважилась, і вийшло, що на 3 кіло менше важу, ніж до виїзду звідси. Проте, вислухавши мене, лікар сказав, що в легких нема хрипу, тільки ще певна слабість дихання... Зрештою, почуваюся добре і маю енергію, а се найголовніше. До роботи ще навсправжки не бралась...
4 листопада
...Відсилаю Вам, з подякою, позичені книжки, бо вже скористала з них, — саме оце викінчила статтю про Конопніцьку для "Мира божьего"... В яку Ви сумну струну вдарили в своєму "Із дневника"!..
До Ів. Франка, 23 грудня
Дільнику мій дорогий!..
Отримала вчора і я листа від Оксаночки... Я їй зараз написала... Кличу її до себе в гості. Вона, може, й приїде... тільки все ж має ще бути "обсуждение вопро-са", той фатальний період для нервів всієї нашої родини".. Оксана згадує, що... хотіла остатись на перші дні свят в Запрудді ради ялинки для запрудських дітей, але мама (вона ж була в Запрудді) "обідилась за такий замір... "Історія нас учить, що вона нічого не учить!.. Знов ті самі "обіди замість нормального відношення до здоров'я і волі своєї дитини!
Мама писала мені пару разів... Мені прикро, що раз у мами пробилось якесь несправедливо напасливе відношення до Кльоні. Воно, власне, було замітне вже й в останні дні перед моїм виїздом, уже тоді у мами був неприємно холодний вираз в його присутності, одвертання очей, відповіді крізь зуби, накривання себе газетою або книжкою і т. н. "симптоми", либонь, добре знайомі тобі. Се вже, я бачу, починається "ревность материнська", але все одно, може, тій ревності буде далі ще більше поживи, а свого відношення до Кльоні я не зміню, хіба що в напрямі ще більшої прихильності...
Чи пише тобі Кльоня?.. Справи його в Тифлісі пішли дуже неважно, і йому знов приходиться дуже задумуватись про той "хліб насущний"...
29 грудня
...Якось я читаю в "Ділі" про депутацію черновецьких русинів... до о. Воробкевича з нагоди дарування йому цісарського ордена. Може, воно на австрійські звичаї інакше виходить, але нам, українцям з Роси, то дуже чудно і навіть прикро здається... бо в скільки-небудь ліберальній пресі у нас навіть не споминають про всякі офіціальні "поступки" писателів, та правда, що у нас порядні писателі не дуже-то й отримують ордени. Та, здається мені, і австрійським українцям нема чого так уже тішитись, аж до урочистого святкування, коли те правительство, що, властиве, за ніщо їх має, кине якийсь там орденчик "з ласки на потіху..."
До О. Кобилянської" 30 грудня
Тепер про Ваше "Із дневника"... Я скажу просто:
далеко не кожний Ваш вірш одізваеся так мені десь аж в глибині серця, як оці картки "Із дневника"... Се, власне, "відгук", тож не дивуйтесь, коли в ньому бракуватиме об'єктивності, бо я не стільки думаю, скільки почуваю те, що маю казати... Давно колись, ще в Коло-дяжному. Ви розповідали мені план одної драми... потім елементи з нього я пізнала в "Кам'яній душі" і щиро призналась Вам, що від плану я більшого сподівалась. Ви сказали, що дійсно мусите "скрутити голову" планові через незалежні від Вас причини... Мені було жаль того плану із "скрученою головою"... Ще раз, теж давно... Ви казали, що маєте писати якийсь роман, що він Вам дуже на душі лежить; теми не сказали. Пізніше я спитала, що з Вашим романом. Ви сказали щось безнадійне... І часто я думала про ті "скручені голови"... І я не одну "голову скрутила"... А тільки як я оце прочитала крик і скарги Ваших "дітей", то й мої обізвалися — тим самим тоном!..
І ще знаєте що? Ваші діти не загинули, бо ось вони вже вголос обізвались, — певне, не тим голосом, якого Ви для них бажали, не співом соловейків, але людським голосом, людською тугою, і, хто знає, може, спів соловейків не так проникав би у серце, як сей стогін утоплених дітей Ваших.
До їв. Франка, 13 січня
...Хто дає одсіч Єфремову за когось і ще за когось і за прапор модернізму (так, як хтось розуміє модернізм)... Єфремов зачепив мене як критика і як публіциста" то мені мовчати не випадає.
До Кобилянської, 24 січня
Люба мамочко! .............
. . . . . . Оце ж я, як бачиш, таки одгризнулась
на Єфремова, не стерпіло серце, та таки й не випадало терпіти... Я хочу, щоб моя відповідь одбивала своїм спокійним, навіть "рицарським" тоном від тої дикої бурсаччини... Хто сказав Єфремову, що натуралізм був індиферентним "к вопросам общественно-политической жизни"?.. Хто сказав Єфремову, що літературні школи то "вопросы домашнего свойства", а не інтернаціональні?.. Де він бачив "планомерность в чередовании направлений" — хіба люди ставили собі планом: оце у нас романтизм, а потім буде натуралізм, а потім новоромантизм і т. п. ...Кобринська і Кобилянська "выступили на литературное поприще" далеко не "в последние годы" і навіть не в "последнее десятилетие". Як не було натуралізму — а Нечуй, а Франко? Сумбур його доказів і нападів на мене я, сподіваюсь, уже доказала.
27 січня
...А що, чи ти не допиталась чого у фірми Малих про
переклади?
Сестрі Ділі, 10 лютого
Фірма Малих. Лариса Петрівна чула про неї у Берліні, Відні, у Львові, бачила її продукцію — маленькі книжечки Маркса, Горького, Лафарга, Мірбо... Чимало розповідала про видавництво Ліля. Заснувала його молода соціал-демократка Марія Малих. Ліля добре знала Марію Олександрівну, невгамовну, енергійну жінку, часто гостила у неї дома — її сестра" Катя, теж була слухачкою медичних курсів. Ще кілька років тому, — власне, тоді, як Леся востаннє лікувалася в Берліні, — Малих шукала своєї дороги. Доля закинула її до Швейцарії, звела з російською революційною еміграцією. Там і зародилась в Малих ідея організувати в Росії легальне видавництво дешевої соціал-демокра-тичної літератури.
Отже, через сестру Леся вважала себе, хоч і заочно, а таки знайомою Марії Олександрівни. Щоправда, обидві про те не розповсюджувалися—"фірма" теж була "піднадзорна", за діяльністю, зв'язками її видавця стежили не менш, ніж за Лесиними.
Тепер, з далекого Сан-Ремо, Лариса Петрівна турбувалася про долю "Ткачів". Не повезло їй з цією драмою: Ганкевич промаринував більше року — довелося забрати, зробити (який раз!) російський переклад і відіслати Малих. Книга ж потрібна до зарізу! Та й Франко дав згоду на переклад кількох оповідань.
Треба писати, треба й пропагувати, "прорицати".