Проіснував університет до 1920 року, а потім його перетворено в інститут народної освіти. 1933 року знову засновано університет.
Яворницький і Рейнгард були членами Всеукраїнського комітету охорони пам'яток старовини. Багато пам'яток вони взяли на облік і зберегли від руйнації. Часто їм доводилося виїздити в далекі села оглядати пам'ятки і просити людей, щоб зберігали надбання предків.
Один учитель з Кам'янського (нині Дніпродзержинськ) написав Яворницькому листа, де повідомляв, що місцеві селяни знайшли кістки мамонта й топлять ними свої печі.
— Що ж будемо робити? — спитав Рейнгард Дмитра Івановича.
— Як — що? Негайно треба виїхати!
Сіли на поїзд і через годину були вже на місці. Зайшли до вчителя, а потім пішли до ями, де викопано рештки мамонта. Частину кісток і справді вже спалено, але більшість лишилась ціла. Того ж дня знахідку відправили до музею.
Час від часу музей поповнювався новими експонатами. Але вільного місця в залах уже не було. Дмитро Іванович вирішив тимчасово, поки добудують нове музейне приміщення, передати всі експонати екологічного відділу біологічному факультету державного університету.
— Усе це багатство, Леоніде Володимировичу, я можу
Довірити тільки вам, деканові біологічного факультету. Певен, що ви збережете ці експонати.
— Спасибі, Дмитре Івановичу, за довір'я. Ми з цих експонатів відкриємо при факультеті спеціальний музей. Усе буде збережене.
Дмитро Іванович узяв під руку свого друга:
— Майте ж на увазі, Леоніде Володимировичу, передаю тимчасово. Я вірю, що прийде час і ви це повернете в нове приміщення музею.
На жаль, сподіванки Дмитра Івановича об'єднати історичний музей з екологічним не здійснилися.
Згодом у музеї відкрили два нові відділи: "Промислові тварини" й "Мічурінський куток". Музей збагатився на фауну Антарктики — тут появився кістяк когатки, череп кашалота, чучела бобра, білого ведмедя, зебри, а також буревісника й пінгвіна.
— Дмитро Іванович,— сказав професор Рейнгард,— пішов од нас тепер на вічний спокій, але його ідея — якомога ширше показати людям усі скарби нашого краю — не вмерла. Ми не тільки зберегли те, що він зібрав, а й поповнили екологічний музей новими цінними експонатами.
"ЇХАВ КОЗАК ЗА ДУНАЙ"
Серпневого сонячного дня до будинку Яворницького підійшло двоє літніх людей з ціпками в руках. Один з них в окулярах і капелюсі — народний артист УРСР А. П. Хорошун, другий, з голеною головою, трохи шкутильгав на одну ногу,— кларнетист М. М. Саблін. Їх здивувало, що двері до будинку, поріг якого понад двадцять років ніхто не переступав, були відчинені. "Що сталося?" — подумали вони й зайшли всередину. Назустріч вийшов високий, сухорлявий завгосп музею.
— Що тут у вас робиться? — поцікавилися гості.
— Впорядковуємо будинок Яворницького, який тепер стане філіалом музею: поновлюємо робочий кабінет ученого, ремонтуємо всі кімнати, дах, мезонін. Усе буде так, як за життя Дмитра Івановича.
— А як тут картини Струнникова — чи цілі?
— Їх треба трохи реставрувати, бо гітлерівці подзьобали. Приходьте в травні на відкриття,— ласкаво запросив завгосп.
Саме в цей час я йшов у парк Шевченка і, випадково зустрівшись з двома знайомими, які оце стояли на ґанку, поцікавився, що вони там пильно розглядають.
— Чому ви тут ходите? — спитав я їх.
— Як чому? Ми ж давні приятелі Дмитра Івановича! Зібралися в парк, аж бачимо — двері відчинені, от і завітали сюди.
До парку ми попрямували всі разом. Знайшли лаву, присіли під гіллястою акацією, і зразу ж почалися спогади.
— Тисяча дев'ятсот двадцять четвертого року,— сказав Антон Панасович,— я їздив у Запоріжжя, де грав тоді наш театр. Якось зайшов я до реквізиторської і там, у мотлосі, натрапив на одну грубу й дуже стару книгу. Це було євангеліє XVI віку, написане рукою. Я щось там заплатив за нього й привіз у Дніпропетровськ. Зайшов до музею, щоб показати Дмитрові Івановичу, але мені сказали, що він зараз удома. Пішов просто додому. Подзвонив. За якусь хвилину вийшов Дмитро Іванович.
"А-а-а, козарлюга Хорошун прийшов. Здоровенькі були". "Здрастуйте, Дмитре Івановичу".
"Мабуть, щось принесли, Антоне Панасовичу? — спитав господар, коли вгледів пакунок у моїх руках.— Симо! — звернувся він до своєї дружини.— Ти б нам наливочки приготувала та яблучок свіженьких на стіл поклала. Гість же прийшов!"
Хорошун розпакував книгу й показав Яворницькому. Той узяв її, надів окуляри, перегорнув кілька сторінок і зразу ж поніс у другу кімнату, де лежали музейні експона ти у вітринах. Згодом повернувся звідти вже без книги.
— Ну що, Дмитре Івановичу, як моя книга? Де вона?
— Та там... Навіщо вона вам? Нехай побуде в мене. Хорошун усміхнувся, мовляв, все зрозуміло: рідкісна книга сподобалась Яворницькому і попала в надійні руки. 11 він не помилився: євангеліє залишилося в музеї назавжди.
Пригадався мені ще й такий випадок. Одного разу до і Дмитра Івановича приїхав з Полтавщини його знайомий лікар-хірург Олекса Сидорович Будай. Гість привіз з собою рідкісну книжку "История Русов" (1846).
— Подивіться, Дмитре Івановичу, на цю книжку! — похвалився гість.
Дмитро Іванович схопив її, глянув на титульний лист і сховав за спину, наче боячись, щоб у нього не забрали її назад.
— Я подивлюся на неї, а ви навідуйтесь...
Кілька разів Будай навідувався до Яворницького, але розмова про книжку ніяк не клеїлась. Тоді Будай обережно спитав:
— А як там поживає моя книжечка?
— Нічого собі, живе. Вам її, Олексо Сидоровичу, більше вже не бачити.
— Чому?
— Ваша книжка збагатила нашу музейну бібліотеку. Така штука нам дуже потрібна.
— Я так і думав, що вже більше не побачу її. Тоді, може, я зроблю на ній дарчий напис для музею? Давайте напишу.
Дмитро Іванович насторожився, глянув на Будая і сказав:
— Ось вам, Олексо Сидоровичу, папір — пишіть, а ми перенесемо його в книжку...
Ця рідкісна книжка й досі зберігається в бібліотеці музею. На ній позначено інвентарний номер, але без дарчого напису...
Слухаючи Хорошуна, кларнетист Саблін і собі встряв у нашу розмову. Йому теж було що сказати.
Микола Михайлович Саблін до Великої Вітчизняної війни працював у симфонічному оркестрі Дніпропетровського радіокомітету. Одного разу він виконував на кларнеті соло під акомпанемент рояля. Дмитро Іванович почув по радіо, що варіацію "їхав козак за Дунай" з опери Гулака-Артемовського "Запорожець за Дунаєм" виконує соліст Саблін.
Професорові подобалося це виконання. Він добре запам'ятав прізвище кларнетиста і незабаром пішов у радіокомітет і попросив:
— Покажіть мені отого Шаблю, що вчора по радіо грав на кларнеті "їхав козак за Дунай"!
— На жаль, його зараз тут нема.
— А де ж він? Де його можна знайти?
— Шукайте в парку Шевченка. Там він працює солістом у духовому оркестрі.
Дмитро Іванович дуже любив класичну музику Чайковського, Шопена, Гуно, але особливо захоплювався творами українських класиків — Гулака-Артемовського, Лисенка, Леонтовича, Стеценка, Ревуцького. Твори цих композиторів він майже щовечора слухав у парку Шевченка, навпроти свого будинку.
І ось одного вечора Дмитро Іванович зайшов до парку, сів на лавці відпочити, коли це оголошують початок концерту. "Зараз артист Саблін виконає соло з концерту композитора Божарда".
Дмитро Іванович підвівся й попрямував до естради. Під час антракту підійшов до групи музикантів і спитав:
— А де той Шабля, який щойно грав на кларнеті?
— Десь тут.
— Покажіть мені його, будь ласка.
Кларнетиста швидко розшукали й шепнули: "Там хтось поважний тебе чекає!" Саблін кинув недокурену цигарку, підійшов до незнайомого дідуся в капелюсі й відрекомендувався:
— Я Саблін. Ви мене шукаєте?
— Так. Саме вас шукаю. Нарешті таки спіймав. Моє прізвище Яворницький.
Саблін був дуже радий познайомитися з відомим ученим. Він пишався, що саме ним зацікавився професор-історик.
— Мені хотілося з вами погомоніти. Ви зараз вільні?
— Хвилин через сорок закінчиться концерт, і я до ваших послуг.
— Добре, почекаю.
Саблін нетерпляче дивився на годинника. Як тільки капельмейстер оголосив: "Концерт закінчено!" — він зразу ж кинувся до Яворницького. За старою звичкою Дмитро Іванович почав своє знайомство з традиційного питання:
— Скажіть, відкіля ви родом?
— Я народився у Мандриківці.
— Гм, цікаво. А чи знаєте ви, чому це селище зветься Мандриківкою?
— Ні, не знаю. Буду вдячний, коли поясните.
— Саме тут, на березі Дніпра, ще тисяча сімсот сімдесят дев'ятого року перший оселився запорозький осавул Андрій Мандрика. Отож, голубе, від його прізвища й пішла назва — Мандриківка.
Саблін з великим інтересом вислухав розповідь, як другий запорожець — полковий осавул Лазар Глоба — заснував у Катеринославі, за допомогою запорожців Микити Коржа та Гната Каплуна, чудесний міський сад. Цей сад займав площу вісімдесят сім тисяч п'ятсот квадратних сажнів і був один із кращих на півдні України. Після смерті Глоби сад перейшов до казни. Могила Глоби стоїть у парку ім. Чкалова.
Далі Дмитро Іванович поцікавився:
— А ваше прізвище часом не перекручене?
— Як вам сказати, мій батько колись писався Шабля, а як попав у солдати, став Саблін. Отак воно і залишилося.
— Я теж так думаю і, як бачите, не помилився, коли вас уперше назвав Шаблею.
Дмитро Іванович похвалив Сабліна за його вміле виконання соло на кларнеті, яке вже не вперше слухав по радіо і в парку.
— Миколо Михайловичу, до вас прохання: зберіть увесь колектив духового оркестру та приходьте до мене додому в гості. Я живу ось навпроти парку.
Музикант був трохи здивований таким несподіваним запрошенням, та ще й не одного чоловіка, а всіх двадцяти п'яти учасників оркестру.
В призначений час вони прийшли. Дмитро Іванович гостинно прийняв їх і розсадив на веранді. На столі з'явилися соковиті груші та яблука з власного садка.
— Пригощайтеся, друзі, будьте як у себе дома,— запрошував господар.
Гостям у будинку Яворницького одразу впали в очі .розмальовані стіни у приймальній кімнаті. Саблін перший підійшов до одної картини й спитав:
— Скажіть, Дмитре Івановичу, що це за вусатий дід сидить біля воза?
— То чумак. Він їде в Крим по сіль. У дорозі втомився, випріг волів і пустив їх пастись, а сам вирішив трохи підкріпитися...
Музиканти зачаровано слухали оповідача, поки той не скінчив попросив їх:
— Ну, хлопці, може, що-небудь заграєте?
— Коли маєте бажання, будь ласка.