Знайшлися сухарі, вуджене м'ясо і сало. До сухарів між козаками великих охотників не було, зате салом ніхто не гордував. Припікали його на вугликах і їли зі смаком.
— Ото дурні москалі! — жартували. — Мали сало і горілку і хотілося їм вмирати.
— Не поможе й сало, коли тепла мало, — говорив Мручко, — а щоб тепла не втратити, то треба або сильно любити, або здорово бити, а горілку тільки в міру пити. Я готовий був здорово биться, ти, Сидоре, свою Одарку кріпко любив, а москалі випили понад міру, і тому ми ще жиємо, а вони хай з Богом спочивають!
Сказавши це, Мручко відшпунтував друге барильце, котре оден із його козаків двигав на плечах у скриньчині з приказом поводитися вважно, бо "це муніція"!
— Гадаєте, хлопці, що я голіруч вас на ворога провадив? Не знаєте хіба старого Мручка. Мручко по-шляхетськи вибирається в гостину. Дасть Бог "вікторію" так треба випити "на віват!", — а як погром, так хай вороги за душі наші вип'ють, — і обділив удруге свій відділ горілкою, і то не простою, а з кмінком, яку від Векли в Гірках на прощання дістав. А таку пам'ять мав старий сотник, що нікому двічі михайлика не подав, а як котрий і простягав руку, так тільки сорому даром набрався. — Нахаба! Гадає, що він оден на світі. Пусти такого до горілки, то він на смерть зап'ється. Тебе б, чоловіче божий, в царській кунсткамері у спирт покласти; там тобі був би рай!
Козаки докидали і від себе. Біля огнищ робилося весело.
— Ми тут жартуємо, а ворог, може, де й підкрадається до нас! — зірвався нараз Мручко.
Але Сидір заспокоїв його. Він з розмов московських старшин знав, що на дві-три милі кругом нігде якоїсь більшої царської військової частини не було. Хіба під'їзди звичайні. А тії в таку лють як зашиються де, так на світ і носа не покажуть.
— А хай би й були! — махнув рукою Мручко.
— В нас тепер і збруї багато, і муніції вдовіль, не боїмося.
Та ще таку славну допомогу добули, — і моргнув вусом на Одарку.
— Може, і в мене за двох слабих сила, — усміхнулася Од арка.
— Знаємо вашу силу, знаємо, — притакував Мручко.
— Ох, не одного сильного вона побідила! І незчувся, коли сили збувся, і не лиш сили, але й ума... Гей, гей, були й ми колись молодими, — і зітхнув, аж огонь затріщав голосніше. — Багатство, силу, славу втратиш і знову добудеш, а тільки молодості — ні. Минула, й ого! Пиши пропало. Сидір з Одарки очей не зводив.
— Не зимно тобі? — питався.
— Гарно, що і в раю краще не буде. Погадати, у Лебедин ішли, а до своїх попали.
— Ніхто не знає, що його чекає, — відповів Мручко і штовхнув Сидора в бік: — Не дивися так на неї, бо ще навречеш дівку.
— Як на небесну з'яву дивлюся, сам своїм очам не вірю, чи вона це, питаюся, чи, може, привид який? І весь цей ліс, табор, заморожені москалі і живі козаки біля огнищ, все воно ніби сон якийсь сниться.
— Всіляко в світі буває, мої ви. Часом життя вигадливіше від казки. Багато ви, мабуть, перебули.
— Ох батьку ти наш!
— Цікавий послухати, та не пора тепер. Розігрілися люди, відпочили, гайда назад! А то ще справді чорт москаля навіє;— і казав хлопцям збиратися в дорогу.
Нерадо кидали "теплу левадку", як вже її за той короткий час вспіли назвати. Страшно робилося на сам спомин, який там мороз у чистому полі, гризкий, як найлютіша собака.
Але потішалися гадкою, що все-таки з лісу, з-поміж трупів до живих людей вертають, все-таки десь їх до хат запросять, бо люди вже повстають, і радо всякий послухає про їх нічну пригоду. І йти буде куди легше, раз, що лишній тягар на сани покладуть, а друге, що город лежить трохи нижче від лісу. Птахами пролетять.
— Готові? — питався Мручко, стаючи серед галяви лісової.
— Зайвого не беріть! — приказував,
— Погасити огні. Небіжчикам вони не потрібні!
Сидір пару добрих коней припряг до своїх саней. Обтулив Одарку, так що й ворухнутися не могла, і взяв віжки у руки. Біля його примістився оден з відтертих москалів, інших поклали на санях і поприкривали кожухами.
Мручко десяток за десятком пускав уперед.
Сам з останнім назаду прилишився.
Глянув на купу замерзлих москалів, зняв шапку й перехрестився:
— Вічний вам упокій! — сказав. — Спочивайте до весни!..
І двигнувся з місця.
XV
Попали на лісову доріжку і доволі скоро посувалися вперед.
Ніхто не наглив ані людей, ні коней. Одні і другі втікали від смерті до життя.
Коні порскали весело, люди казали їм "здоров".
Козаки по черзі вскакували до саней, на котрих було місце, і волочили ногами по снігу. Пригадували собі, як колись хлопчиками в батьків своїх любили їздити на санях.
Возом то хіба на сіні або на снопах гарно, а саньми як-будь; і перевернутися не страшно. Тільки "шур", і лежиш у снігу, як у перині.
Проїхавшися, зіскакували, а на їх місце вскакували другі
Поворот був куди кращий від походу. І не такий довгий. Відома дорога все від невідомої коротша.
Виїхали з лісу, і мов молочне море розстелилося перед ними. Горбки, придолинки, балки — все одно в тім морі потопало. Лиш іноді якесь самотнє дерево або хрест на роздоріжжю, мов щогли з розбитого корабля, торчали.
Ясно було, іскристо. Видно, які де звірі походили. Перехрещувалися заячі, лисячі і вовчі сліди.
І звірі одні на других засідаються, і в звіриному царстві війна.
Нігде нема спокою на світі.
— Якийсь козак розказував, як вовки з медведем воювали. Цілу ніч тривала битва.
— І хто поборов?
— Вовки. Вони рухливіші і голодніші. Медвідь голод проспить, він аж на стрітення берліг розкидає, а вовки ні. Їм треба їсти. Голод відваги додає. Медвідь сильний, але вовк рухливіший. А в бою рухливість велика річ. Давид Голіята побив.
— Голіята? — і козаки стали сміятися з цього слова і товариша, від котрого його почули, Голіятом прозвали. Вже він так і Голіятом помре.
— А ось і наш табор! — промовив котрийсь, і всі голови в той бік повернулися.
Далеко, може, ще миля перед ними, в чистому мерехтливому повітрі, ніби зорі густі на снігах розсипані, козацькі огні горіли. А ще дальше, на виднокрузі, жовтувата смужечка відтинала небо від землі, знак, що за яку годину зачне світати.
Це той час, коли чоловік звичайно найгірше хоче спати, а ще в такий мороз, як нині. Пригадав це собі Мручко, сів на окульбаченого коня і поскакав вперед. Заглядав до кождих саней і кождого відділу питався:
— Чи є ви всі?
— Всі, всі! — відповідали йому бадьоро.
— Вважайте, щоб мені котрий не вснув та не замерз, а то такого, їй-Богу, поб'ю!
Козаки сміялися, і Мручко був також рад собою.
Тільки йому з голови ті замерзлі москалі не сходили. Коли би він їх був побив, так це друга річ. В бою, та ще з доброї руки і згинути не жаль, але так на морозі задеревіти, як дуб, — гидко і страшно!
Зітхав і мовив молитву. Була це молитва о славну смерть, якої від покійного свого діда навчився, а якої в жаднім молитвеннику не знайдеш. Мовив її, розглядаючися кругом. Як старий насуплений орел на кручі, сидів на коні і очима панував над цілим простором.
Нараз зупинив коня. Гонів кількоро перед ним посувалася якась валка. Побачили його і звернули з дороги. Але не назад, аг тільки вбік направо.
"Далеко не заїдуть, — погадав собі Мручко, — там стрімкий яр, а за яром байрак бездоріжний, густий, що саньми не проберешся. Завернуть. Другої дороги нема".
І справді. Не тривало довго, як валка зупинилася. Біля Мручка стояли вже його козаки, ті, що з піших завдяки москалям кіннотчиками стали, і ті, що їхали на санях. Сидір з Одаркою теж.
Мручко рушив назустріч невідомій валці.
Наперед сказати можна було, що це або шведи, або наші, бо звідкіля б тут москалі взялися?
"Чи не король це Карло? — погадав собі Мручко. — Бо він любить такі нічні прогульки, повні несподіваних і небезпечних пригод".
Але як під'їхали ближче і показалися сани, так Мручко рішив, що ні. Король Карло на санях не їздить, лиш на своїм Аяксі лицарських пригод шукає.
Так, значиться, це наші, і тільки наші. Але хто такий і куди його Бог провадить?
Під'їхали ще трохи, і Мручко побачив людей десятків два на конях, а за ними великі панські сани з будою і з двома віконцями в тій буді. За саньми знов невеличкий відділ і ще якісь сани, навантажені і шкурою прикриті.
— Прощане! — шепнув до себе Мручко, і така його злість взяла, що мало з шаблею не кинувся на тую буду.
То він зі своїми людьми недосипляє ночей, як божевільний, кидає собою на всі боки, ран не боїться, життя не щадить, а вони, бач, вигідно до царя на прощу чимчикують.
— Ах чорти б... — не втерпів і закляв по-козацьки. Кипіло в нім... — А то куди? — зверещав, стаючи серед дороги. Валка захиталася, стала.
— Куди? — повторив Мручко.
Замість відповіді бренькнули шаблі і кламцнули курки. Мручкові люди, побачивши здалеку, що їх сотник у якусь нову пригоду попав, прискорювали ходи і поспівали йому в допомогу. З усіх боків окружували валку.
Перевага була по стороні Мручка. Але він не скористав з того. Навпаки, свідомість тієї переваги ніби зимною водою облила його.
— Ховай шаблі! — гукнув. — Не марнуй куль! Крові братньої не будем проливати!
Старшина, що провадив валку, підскочив конем до Мручка.
— Дайте дорогу, пане сотнику. Бачите, генеральних старшин веземо.
— Генеральних старшин? А то ж куди? Їм місце в генеральній раді.
— Не нашої голови діло питатися куди. Приказ, і годі.
Мручко зніяковів. Дійсно, прикази дається на те, щоб їх сповнити. Військо, яке не сповнює приказів своїх старшин, це не військо, а збіговище зазброєних людей, не оборона краю, а його небезпека. Мручко розумів це краще, ніж хто другий. Слухав своїх зверхників і вимагав послуху від підвладних. А отеє зрушив головну й найсильнішу підвалину військового устрою, допустився того, що вважав найбільшим нашим лихом.
Старий чоловік поступив, як нерозважний хлопець. Лихий був на себе.
— Але ж бо такий момент, такий момент! — виправдував себе перед власною совістю. — Ворог у сили росте, а наші з табору втікають. Як же ж їх не спиняти, хоч би й ціною послуху військового?
— Товаришу! — озвався. — Я тебе не вирую. Але невже ж ти знаєш, куди вони їдуть, отсі твої старшини?
Козак видивився на Мручка.
— Куди ж би, — спитав, — як не до полків?
— До царя! — гукнув йому у відповідь Мручко, аж там-той разом з конем підскочив. — До царя! — повторив. — Щоб жебрати ласки в нього, докладати на своїх, видавати наші тайни і зраджувати наші слабі місця.
Тепер тамтой зніяковів і піднесену шаблю спустив.
— До царя, сотнику, то я не піду, — відповів по хвилині вагання.