Ходім швидше у хату!
Ого, яка важна особа Тарас, що його навіть шукають!
Коли увійшов до хати — його стріло загальне: "О-о-о! Нарешті!.."
Тарас переконався, що він таки справді персона поважна, хоч іще не знав, до якої чинності він придатний.
Щось там його повчали дівчата, перебиваючи одна одну, але Тарас мало зрозумів, чого, власне, від нього хотять. Дали йому палку в руки й поставили біля Катрі. І Микита тут же стоїть, та ще й до дівчат сміється. Чи не парубок!..
Гляне Тарас на Катрю — а вона теж сидить по-чудному: чолом похилилася на стіл, а голова накрита хусткою. Уся голова. Дівчата розливним, імлистим мотивом затягають:
Ой імла, імла,
По полю лягла,
А наша Катруся К столу прилягла.
Кирик вносить коровай і ставить на стіл. Глянув на Тараса й на Микиту, витріщив очі, розставив руки.
— Свят, свят!.. Що це воно на нашому місці сидить?
А Микита — та завзято так:
— Що ми? Ми люди тутешні, а от ви звідки тут узялися?
Аж тепер зрозумів Тарас що йому робити — те що й Микита. Та й собі:
— Ага, ага! Ми тутешні, тутешні. А ви звідки? З Зеленої, може, Діброви?
Кирик пресерйозно відповідає:
— Ми? Ми з Бильців. Є такий город Бильці, а в ньому дурні людці — отакії ж, як ви. Тріскою цибулю косять, а вилами борщ носять. І ще є там город Вонгарь, а в ньому новий винбарь. А у тому винбарі віл печений і часник товчений. Строми ніж — одріж і їж.
— Ми на ваші слова не вповаємо (це Микита). Показуйте прашпорт!
— Який там їм прашпорт! Бийте їх, хлопці! — кричать бояри й наступають на братів. Микита й Тарас обороняються палками. Тарасові це подобається, він аж регочеться. Дівчата співають:
Ой наступає Литва,
Буде тут битва!
Братіку та голубчику,
Січи, рубай — сестри не дай!
— Годі! — кричить Кирик. — Бачу, що не подужаємо. Давайте торгуваться....
А Микита розійшовся, розчервонівся. Кричить:
— Який там торг! Ми не хочемо торгуваться! Ви прашпорт нам покажіть...
— Еге ж!.. Прашпорт! — Підкрикує, аж визкотить, Тарас.
Кирик чухається. Потім витягає з кишені засмальцьований шматок паперу, б’є по ньому боком долоні й починає читати:
— Як жив я із дідом, а батька ще й на світі не було, то ми з дідом хазяйнували. І були в нас два коти, як орли. То ми, було, запряжемо їх, припічок і комин зоремо, насіємо гречки. Як уродить! Так кожна гречка, як овечка! Поскладаємо ми з дідом скирти на камені, самі сидимо та тільки посмішковуємось. Коли дивимося — мишеня біжить. А наші коти, як позадирали хвости, — позбивали к нечистій матері наші скирти! Та ще не куди, а прямо в помийницю. Давай ми з дідом витягати. Три дні снопи тягали та на припічку сушили, кожухом прикрили. Як завелися, брат ти мой миші! З’їли кожух начисто! Зажурився мій дід, а я таки його не бросаю, вп’ять же на путь наставляю: "Не журіться, кажу, дідусю! Будемо городиною заніматися, а хлібопашеством годі". Ото ж ми узяли та й насіяли кабаків. І вродили у нас кабаки — як вулики! Що одним будуть дві сім’ї довольні. Пішов дід кабаки рубати. Та поти рубав-рубав, поки й сам у кабак попав...
Дивиться Тарас — а батько з матір’ю підкрадаються до Кирика. А потім як схоплять його ззаду!..
— Ага, попався! Що ти тут за баламутство читаєш? Хіба такі прашпорти бувають? Хіба такі? В’яжи його, жінко, сякого-такого! Що там на нього дивиться!
Мати перев’язують Кирика й піддружного рушниками. Кирик лагідним голосом звертається до неї:
— Матусю! Що воно ото у вас сидить за столом? — і показує на Катрю.
— Е-е!... То у нас таке, що хтозна й яке.
— Оте накрите?
— Та воно ж. Воно у нас дорого стоїть.
А батько піддає:
— Воно у нас поїло й солому й полову!
А Микита й собі туди ж. Та смілий такий став, чортів Микита.
— Качани варили та годували!
Кирик співчутливо киває головою.
— Ну скажи ти на милость! Та хоч би подивиться, що воно там таке...
Підняв краєчок хустки й зразу ж попустив.
— О-ов! Це, брат ти мой, таке, що будемо купувати. А скільки ж ви за нього правите?
— Сто червінців! — викрикує Микита.
Еге-ж, сто червінців, підказує батько. А лице червоне — і від безперестанного схвильовання, і від возлияній цілоденних. Пересікла лице широка задоволена усмішка.
— Ой лишечко, як^же й дорого! Це за — сто й купить можна. Нате вам від моєї щедрості! Й кидає з невичерпальної скарбниці отих своїх засмальцьованих шагів.
— Це мало! — каже Микита.
— Це мало, — стверджує батько й кілька разів киває головою. Якби можна —ще б ширше розтяг рота в усмішку.
— Мало, мало! — визкотить Тарас. Знає, що ніхто його не осіче й не смикне за сорочку. Дівчата співають:
Ой шурине, не лякайся,
За сестрою поставляйся.
Не продавай сестри за гріш, за чотири,
Бо гроші є — тут нема,
А сестриця родима...
За столом, як калина,
Весь рід звеселила.
Кирик торгується.
— Мало? А скільки ж вам треба? Ну, нате ще... Всі?
— Ні, не всі! — каже Микита.
Авжеж, не всі, — додає батько Григорій і вже регочеться. Він, мабуть, найщасливіша людина на всім весіллі.
Дівчата співають, як до серця дівчини прокрадається тривога. Піддається під сумнів стійкість брата.
Ой братіку, ти, зрадниченьку!
Сів же ти коло мене Та, либонь же, ти. братіку,
Та, либонь же, ти, рідненький,
Чи не зрадиш ти мене?
Кирик Дотягає а кишені пляшку.
— А оце не піде?
Дивиться Тарас — а Микита й собі тягне пляшку з кишені.
— Нам того не нужно, у нас своє єсть!
— Ану, яке у вас? Може, то буряковий квас?
Люди сміються, бо у Микити в пляшці справді квас буряковий.
Кирик наливає Микиті чарку горілки, той випиває по-парубоцькому. Кирик кидає ще кілька своїх знаменитих шагів на тарілку.
— Ну, дай же, Боже, вам ці гроші пропити, а нам що нужно на віз положити. А тепер — хлопці! Ану, бийте оцих шуринців! Дрючками!..
Бояри наступають. Микита шурхнув під стіл. Тарас, не знаючи, що його роля скінчилася, розмахує ще палкою, вирячівши очі. Та вже Микита сіпнув його з-під стола за ногу й засичав: "Лізь с-сюди!.." Тарас і собі під стіл.
Не у правді братік кохався,
Що за сестрицю ніби змагався:
Да побачив чарку на тарільці —Пропив сестрицю на горільці.
Кирик, крехчучи, мов старий, лізе на лаву, за ним Антін. Тричі пройшли вони, нахиляючися під сволоками, доокола столу.
Потім Антін зліз і підійшов до Катрі. Вона, мовби від великого страху, ухопилася за стіл обома руками. В хаті стало тихо.
Антін відірвав руки дівчини від стола, зняв хустку і... зупинився. Якось скоренько, ніби навіть тривожно, проспівали дівчата:
Ой у саду соловейко не щебетав —Антінко Катрусі не цілував.
І знов тихо у хаті... Повільно, ніжним рухом похилився Антін і поцілував Катрю наче аж побожним поцілунком.
По хаті наче зітхання якесь пролинуло, а дівчатка швиденько й весело відзначили:
Ой у саду соловейко прощебетав —Антінко Катрусю поцілував...
Світилка засвітила свічу на мечі й сіла поруч з молодими. Почалося розсаджування за столом.
XIV
Свашки розкладають подарунки. Присутні заглядають — усім же цікаво. По хаті йдуть шепти.
Подарунки не були такі вже багаті, але не були і вбогі, отже, сказати було нічого. Так щоб уголос. Ну, а по куточках мало чого не говориться.
Перший дар — батькові. На тарілці калач, а зверх нього шапка. Кирик підіймає високо над головою тарілку й возпташає:
— Єсть у цім дому нашої пані молодої тато роджений. Просить пан молодий і пані молода, сват і сваха, і я просю на оцей чесний подарунок. А прошу!..
Батько Григорій вийшов на середину хати, все з отою своєю усмішкою, що ні на хвилину не сходила у нього з лиця. Поклонився на всі боки і взяв дар, приговорюючи:
— Спасибі сватові й свасі, молодому, і вам, дружбо, за ваш подарунок і за послугу...
Старша свашка вже подає Кирикові другий таріль. На ньому чоботи традиційний весільний подарунок матері молодої.
Катерина вийшла, поклонилася, узяла чоботи.... Музика тихо і якось поважно почала грати пісню "Чоботи". В цій пісні і меланхолія, і веселість, і жарт, і смуток переплелися так само нерозривно, як вони переплітаються в душах оцих усіх людей.
Катерина мусить танцювати й приспівувати. Але сльози течуть у неї по лиці, й не може вона ні танцювати, ні приспівувати. Ледве звела голосом нарешті:
-... Оце ж тії чоботи... що зять дав. Зять за ції чоботи... дочку взяв... Чоботи, чоботи... ви мої.... Вколупали серденька... ви мені...
А далі не могла. Стала посеред хати, попустивши руки... Така бідна, така хвора... така втомлена.... За чоботи віддала дочку!..
Баби підгукують.
— Катеринко! Кумо, та що ти! Топчи вороги під ноги! Ото тонкосльоза яка!.. Чи ти ховаєш дочку, чи що? Ти ж заміж її видаєш!..
Весела, бадьора Семениха підскочила до Катерини й, притопуючи, повела її в танець. Баби заляпали в долоні й заспівали самі:
А за цю вражую шкапину узяв мою рідную дитину...
Мотив був ніби веселий, але в нім повно тоски. У словах ніби намагання збайдужитися, не подати вигляду, та з кожного рядка, з кожного звуку віє сумом. Пісня жартує і в той же час плаче:
На річку йшла — чоботи скрипали...
А з річки йшла — чоботи хлипали...
Цебто що, на додаток, зять і одурив іще — дав поганий товар.
Катерину посадили на лаві, бо вона справді якось онемощіла. Батько Грицько, нічого не бачачи у своїй безконечній радості, тяг жінку в танець.
— Ходім, стара! От там — дурниці!.. Це ж такс діло... Ходім!..
Але його відтягли. Дружечки виспівували першу скорботу матері:
Тепер же мені, сусідочки мої,
Лихая та годинонька,
Що піде й од мене, полине й од мене Моя люба та дитинонька.
Тепер моя хата проти свята Та не буде прибрата;
Уже ж мої сіни та проти неділі
Та неметені будуть,
Уже ж мої лавки та тисовиї Та немитиї будуть.
Катерині б оце сидіти, відпочивати та плакати, але нема часу. Роздача подарунків з боку молодого скінчилася, тепер треба виносити подарунки від молодої.
Її дари які? Рушники та хустки вишивані. Аж ось коли зрозумів Тарас, чому, скільки він пам’ятає Катрю, — рідко пригадує її собі без вишивання в руках. Часом, як іще був малим, хочеться бавитись:
— Та кинь, Катре!.. Давай бігати.
— Е-е! Що ти там розумієш....
От тепер і зрозумів — аж он, ба, коли! А вона, бач, давно розуміла. І як воно все так, чіпляється одне за одне... Якось воно все приладжене, зарані пристосоване...
При роздачі дарів співають свашки. Та так же гарненько:
То ж ваша Катруся Та прядка була,
То ж ваша Катруся Раненько вставала,
Що раненько вставала,
На подарочки напряла,
На тихому Дунаєчку білила,
На крутому бережечку стелила,
А всю нашу родиночку обдарила.
А там уже готовиться новий обряд.