Це було наївно, звичайно, але вказувало на настрої шляхти.
Ржевуський аж ахнув, діставши таке. Але відписав у спокійному тоні:
"Я говорив про це з великим канцлером (тоді ним був Залуський), а канцлер із королем, та його милість король не дозволив. Насамперед, право забороняє взагалі це робити (конституція 1717 року, з доповненням у 1732 році). А потім нам самим люди потрібні, бо кругом неспокій у Європі. Але добре, що пан не пішов на таку авантюру сам, а спочатку доповів дворові" і так далі.
Те, що було невигідно дворові, брали собі за добре республіканці й оживили свою діяльність. А тут іще приємні новини.
Швеція, побачивши безрозсудність війни з Росією, почала оглядатися за союзником. Очі звернулися — куди? Та знов же до тої ж Польщі, котра, мов неогороджена садиба, давала можливість хазяйнувати в ній кому хочеться. Швеція направляє двох полковників, Бона й Штейнфліхта, аби вони порозумілися з республіканцями й старалися втягти їх у війну з Росією.
Франція з одного боку, а Швеція — з другого: їж ось, коли настав момент. І пан гетьман коронний знов повірив…
IX
Знову стягаються війська в призначені пункти, знову, не знати вже котрий раз, закликається шляхту до конфедерації. Випущено відозву до громадян, де, між іншим, писалося:
"Зважмо, чи була коли Польща в такій загрозі від сусідів, як тепер. А хто тому причиною?
Скаже хто — зачекаймо сейму. Відповідь коротка: не сейм, і не два, і не десять мине, як уже й минуло. Бо нашими сеймами не ми володіємо, а неприятелі наші. І тому саме тепер, коли вороги наші затруднені власними клопотами, настала хвиля для рятунку отчизни.
Скажуть: конфедерації ніколи не давали доброго скутку. А я скажу — навпаки: завжди вони були збавленням, як тишовецька — за Яна–Казиміра, як сандомирська — за минулого Августа II. Бо конфедерація — то єднання сердець, намірів і розумів, яке єдине може завести лад і порядок домовий.
Чи можна назвати розумним того, хто бачить, як горить сусід, а не хоче йому допомогти, хоч наражається на те, що й сам згорить! Так воно й виходить, як Давид каже: має очі — а не бачить, має вуха — а не чує, має руки — а не робить, має ноги — а не ходить, має серце — а не відчуває.
Якби на нас, боронь Боже, тепер хто напав — не знаю, чи й знайшлося б у нас десять тисяч солдатів, які знають службу і можуть дати опір ворогові. Якби кому подобалося відібрати шматок Польщі — ми не могли би тому спротивитися".
І в такім дусі все. Було малопереконуюче, але все ж дехто з республіканців почав дуже агітувати. За Петра Сапегу, стольника литовського, то король писав примасові аж із Дрездена.
Двір, очевидно, теж не дрімав. Насамперед на проект конференції канцелярія Малаховського випустила свою контрвідозву, автором якої був, мабуть, Лубенський — тодішній писар великий коронний. Там можна було читати таке:
"Не конфедерація дасть нам порядок. Конфедерація може тільки підняти домову незгоду, порушити вольність і дати зайві надії заграничним ворогам. Нема чого покликатися на тишовецьку конфедерацію, бо тоді шведи зідрали з нас кунтуші, Москва — жупани, Брандерберг — шапку, Раковиці — чоботи, козаки — штани, отже, тишовецька конфедерація ухопилася за сорочку і врятувала край. Так само й сандомирська, бо тоді в краю були шведи. А тепер що за причина до конфедерації? Може, вона допомагає збільшити військо? Зрівноважити податки? Ні! Навпаки, свавільні купи під іменем конфедератів знищують всякий порядок.
Про яке там "єднання сердець" говорити, коли ті серця роз'ятрені між фаміліями і повні незгод. Хто ж їх з'єднає? Чи не вождь конфедерації?
А про вольність як говорити, коли під час конфедерації пан селом, ксьондз костьолом, господар майном, хлоп бидлом — словом, ніхто нічим не володіє.
Отже, хто конфедерацію радить, той замішання прагне. І коли то робиться на фундаменті шведських облігацій, то се видима погибель краю, бо створяться границі сусіднім військам. Зрадник отчизни той, хто входить в лігу з одвічним ворогом Польщі — шведом. Нещасливий перед Богом той, хто прагне війни під час покою".
Як бачимо, контрманіфест був трохи влучніший в аргументах. І чи завдяки цьому, чи просто занадто часто закликав пан гетьман до конфедерації, і кожен раз із того нічого не виходило, а тільки шляхта щось не дуже горнулася до закликів республіканців.
Але й це не було головне. А головне було те, що Франція швидко охолола до своїх воєнних планів і не захотіла компрометуватися, а шведських полковників просто було арештовано, та на тому й кінець.
Зрештою Потоцький і сам побачив, що підіймати разом із Швецією війну проти Росії тільки для того, щоби Пруссія легше могла заволодіти новою провінцією Польщі, недоречно. Охолов до конфедерації — і знов вона зійшла на ніщо, як і всі попередні рази.
Кепський був політик із пана Потоцького. Як поганий шахіст, він бачив тільки даний хід противника і не володів секретом прозрівати наступні. Остання невдача навіть пригнобила його, наповнила душу розчаруванням, гнівом на всіх і вся, бо, очевидно, всі були винні, окрім нього.
І от у таку хвилину важкого душевного стану, коли він сидів у Тернополі (бо то ж збирав військо під російську границю), з'явилися знову делегати з Покуття. І знов у першім імпеті пан гетьман велить їх гнати в шию, але секретар каже, що вони привезли якусь постанову галицького сеймика.
— Постанова? Яка постанова?
Пану гетьманові подумалося, що то, може, постанова приступити до конфедерації.
— Я не знаю, вони тільки сказали, що привезли постанову.
— Прошу ознайомитися і мені доповісти.
Секретар ознайомлюється й доповідає. Постанова — звільнити добра гетьмана від податків на п'ять літ. Гетьман усміхається. Він міг би без особливого ущербу п'ять літ платити всі податки за всіх шляхтичів, що підписали постанову. Але треба цінити добру інтенцію й треба підтримувати прихильність тамошньої шляхти до пана гетьмана. Не вдалася конфедерація сьогодні — удасться завтра. Не вдасться завтра — удасться позавтра, а таки ж наша буде зверху.
X
Гетьман допускає панів послів до себе, садовить, вислуховує.
— То Пшелуський тільки п'ятьох піймав — і панове подарували мені податки на п'ять літ. По рокові за опришка…
Сміється.
— То як я винищу вам усіх опришків, то ви звільните мене тоді на більше? Хотів би я, аби у вас опришків було побільше, ха–ха–ха…
Цікавиться ближче, що то, властиво, за опришки, що то за гуцули, й пишеться паном покутським і підгірським, але в горах ніколи не бував і тамошнього люду не знає.
— То, ясновельможний пане, лотри. Там усі опришки. Хіба би ми не могли власними силами винищити яких два–три десятка гультяїв? Ясно, що могли би. Але в тім–то й річ, що боротися приходиться не з двома–трьома десятками, а з усіма гуцулами. Вони, сі десятки, невловимі й незнищенні, бо разом із ними борються тисячі ніби мирного люду. Знищиш десяток — на його місце виростає два. Знаєте, ясновельможний пане, як є ото, вірять наші хлопці в нерозмінний таляр, інклюз, як вони називають. Скільки ти на нього не купуй, а він все таляр — отак і з нашими опришками.
— О… То се цілком інша річ. Тепер я бачу, що не в самому Довбуші діло і що коріння опришківства лежить далеко глибше. А я звик рубати зло з корінням. Тому от що я скажу вам, панове. Їдьте ви собі додому і скажіть своїм братам шляхті, що я дуже вдячний їм, що вони так гойно обдарували мене грошима, але ще був би більше вдячний, якби вони обдарували мене своїм довір'ям.
— Пане гетьмане! Кров наша…
Потоцький припинив вилив крові лагідним рухом руки.
— Я знаю, я знаю, але се одиниці. Загал же часом має свою думку. Із слів панів я виводжу, що злість і зухвалість того хлопа Довбущука росте від того, що він із опришками своїми по різних селах має свої охорони і притулення. В цьому корінь зла.
Пан гетьман коронний підкреслював свої слова енергійними рухами, але при малій його фігурці вони не виглядали імпонуюче.
— Правда, брати шляхта не мають, здається, причин думати, що я взагалі забуваю про їх безпеченство. По мірі моїх сил я безперервно стараюся підтримувати порядок в краю Покутськім. Преціж власним моїм коштом консервую людей як піших, так і кінних надвірних. От Пшелуського вислав…
— Пане гетьмане. Ми без міри…
І знову лагідний зупиняючий жест.
— Все це так, але я бачу, що того всього мало. Тому, щоби показати не словом, а ділом мою прихильність до братів шляхти, я видам універсал до всіх поміщиків, посесорів, державців, що мають свої добра на Покутті й Підгір'ї, рівно ж до комісарів, економів, губернаторів, адміністраторів і підста–ростів. Так. Але щонайголовніше — в тім же і до всіх громад і поспільства–о…
Так–от я поручу всім своїм і чужим громадам, щоби вони всякими способами старалися отого Довбущука і всіх опришків, що з ним ґрасують, шлякувати, забирати й відсилати до Станіслава. А коли б яка посесія чи громада охоронила або передала яку живність, або перестерегла Довбущука про прихід наших військ, то така громада зістане знищеною. Без усякої дискреції…
Пан Потоцький пристукнув долонею по столу.
— А щоби це все тим успішніше прийшло до справедливої цілості, й екзекуція, що утримує безпеченство публічне в краю, щоб не була порушеною — прошу слухати: я сам своєю особою вирушу в край Покутський до Станіслава…
Він ізрік ті слова підкреслено й дивився, який ефект вони зроблять.
Ефект дійсно був сильний: обидва шляхтичі схилилися в глибокім уклоні та так і застигли.
Сам гетьман… Своєю особою… Та на саму вість про те, хто приходить до Станіслава, там десь на Чорногорі всі опришки повинні скінчити самогубством, бо все одно ж виходу немає.
З тим почуттям і їхали наші додому. І тільки коли здавали реляцію зі свого посольства, то знайшлися скептики, які сміли говорити:
— А що з того, що сам гетьман приїде на чолі хоч би й двотисячного війська. Що, він сам піде у Чорногору, чи що?
— Сам не піде, та військо пішле.
— А навіщо ж дві тисячі народу на двадцять душ опришків. Що вони, ці дві тисячі, там, у горах, будуть робити? Ти, пане, там не був, то й не знаєш. А я бував у тих краях і знаю, що там із двадцятьма душами можна чорта самого не боятися, не то гетьмана.
— То що ж, пане, радиш? Признати всесильність Довбуша й занехаяти всякі спроби його поскромити?
— Чому? Я того не сказав.