Говорив сам з собою. *
— Запитання: чи має сьогодні значення маленький внутрішній світ людини в океані електроніки й кібернетики? Відповідь: має і завжди матиме. Коли навіть наше суспільство відмовиться від підтримки й збагачення внутрішнього життя кожного, то ми збагатимо його самі. Так. Музика? Типово не те. Нам потрібна не музика, а істина. Хоч, на превеликий жаль, так звана істина не завжди корисна. Наприклад, яка користь у тій істині, що в мого батька кривий ніс? Або істина, яка належить до розряду сумних: щороку епідемія грипу. Питається: як любити ближнього свого, коли в нього віруси? Зараз я хочу продемонструвати вам плоди рук своїх. Немає нічого досконалішого за людську руку, сказав я академіку Карналю. Але ж це рука мавпи, відповів мені академік, забуваючи про те, що ця рука його годує. А ось і так звані плоди.
Він нарешті знайшов потрібну касету, поставив її на магнітофон, відійшов убік, склав на грудях руки, тоді підбіг до про-гравача, наставив пластинку, з програвача залунала тиха музика, з магнітофона — несподівані голоси Совинського ї Людмили. Спершу ніхто нічого не міг збагнути, навіть сама Людмила, вже не кажучи про Івана. Юрій торжествував. Показував рукою на магнітофон, мовляв: слухайте, насолоджуйтеся, подивіться, на що буває здатен простий побутовий електронник! Тільки Кучмієнко, який з такою наполегливістю добивався записування всіх розмов академіка Карналя на роботі й не раз хвалився цим навіть .удома, здається, починав розуміти, що воно й до чого, але теж не рухався з місця, прислухався до викрадених голосів Людмили й Совинського, викрадених підступно, таємно, злочинно і тепер кинутих сюди для сміху чи для знущання.
Голос Людмили. Але хіба ми не говорили відверто? Голос Івана. Є відвертість остаточна.
Голос Людмили (крізь сміх). Ви вже думаєте про справи остаточні? Може, про смерть?
Голос Івана. Навпаки. Мені здається, що я ще зовсім не жив. Щодень враження таке, ніби життя тільки повинне розпочатися. І все залежить від вас.
Голос Людмили. Від мене?
Людмила нарешті скинула з себе заціпеніння, рішуче підійшла до магнітофона і вимкнула його. Юрій спокійно ввімкнув.
— Що це означає? — спитала холодно Людмила.
Юрій не відходив від магнітофона, затуляв його від Людмили.
— Це, як кажуть дипломати, преамбула.
— Але все-таки ти можеш пояснити? — наступала на нього Людмила.
Голос Людмили з магнітофона теж спитав: "Ви могли б пояснити?"
Людмила знову прорвалася до магнітофона й вимкнула його.
— Піди відчини, хтось дзвонить.
Юрій впустив сусіда. Той забігав поглядом довкола, зіщулено націлився на стіл.
— Здається, я прийшов саме вчасно.
— Ти створений твоїми батьками саме для того, щоб з'являтися недоречно,— невдоволено зауважив Юрій.
— Але в зоопарку потонув слон.
— А китобійна флотилія "Слава" не потонула в Атлаити-< ці? Хоч ти й "замечательный", але так звану норму вже ВИПИВ.
— Хто ж встановлює норму? — поцікавився сусід.
— Той, хто наливає. Бери чарку, випивай і гайда звідси. Людмила стала на захист сусіда.
— Чому ти його проганяєш? Хай чоловік сяде, посидить з нами, закусить. Він нічого не їв.
Але Юрій уперся.
— Ні, сідати він не буде. Стоячи, не дивлячись і до дна. Як там кажуть у Придніпровську.
— До чого тут Придніпровськ? — здивувався сусід.
— А до того, що там живе ось цей товариш Совинський, а товариш Совинський — робітничий клас. Дійшло?
— Я теж робітничий клас,— засміявся сусід.— Он і товариш Кучмієнко підтвердить.
Кучмієнко зовсім не мав бажання виступати в ролі свідка. Він нахмурився, навіть мовби відвернувся від танцюриста. До чого вже дійшло! Якийсь мало не низькопробний п'янюга посилається на його авторитет.
— Юрію, ти б припинив усю цю комедію! — суворо прикрив нув він.
— А яка комедія? Ось мій друг Іван стверджує, що людина, аби не попасти в залежність від створених нею самою машин, повинна стати самоціллю й самоцінністю.
— Го-го,— зареготав сусід, який встиг тим часом вихилити чарку.— А як же тоді мої танці? Я живу не ради себе, а ради танців.
— А ходити вмієш? — спитав несподівано Юрій.
— Ну?
— То йди ти знаєш куди!
Він виштовхав сусіда, замкнув за ним двері, знов пішов до магнітофона. Людмила спробувала його не підпустити, Кучмієнко прийшов їй на допомогу.
— Ця гра стає непристойною, Юрію.
— А я не граю,— п'яно заявив Юрій.— Я починаю боротися. Жити й померти в боротьбі — це зміст життя цілих поколінь і навіть цивілізацій.
— З ким же ти борешся? — спитав Совинський.— 3 нами, чи що?
— З так званими умовами життя! Я хочу їх подолати! Він знову ввімкнув магнітофон, ніхто не здогадався зняти
касети й сховати або просто викинути за вікно. Знов було те саме.
Голос Івана. Людмило, я повинен нарешті... Не можу більше мовчати...
Голос Людмили. Але ж я сказала... Ми ніколи не мовчали...
Голос Івана. Я не про те... Все це були просто розмови... Без особливого значення... Але тепер я повинен вам сказати...
Голос Людмили. Повинен? Так урочисто? Людмила втратила будь-яку надію вплинути на Юрія, тепер вона зверталася до Кучмієнка, він повинен зарадити.
— Ви чуєте? Що це таке?
— Побутова електроніка,— спокійно пояснив Юрій.
— Ні, це підлість! — вигукнула Людмила.— Підлість і ганьба!
— Так звана, ти забула додати. А голоси лунали далі.
Голос Людмили. Я боюся урочистого тону. Голос Івана. Ви просто не хочете мене слухати.
— А що, коли я почну роздягатися? — несподівано спитала не знати й кого Анастасія, але її чи то не почули, чи просто не повірили. Бо над усім тут панували оті голоси давно вмерлі, колишні, колись украдені, а тепер...
Голос Людмили. Але ж я слухаю.
Голос Івана. Я давно повинен був сказати... але... не вмів... але сьогодні так... я хотів би сказати тільки тобі, але при всіх (лунає дивний звук, підозріло схожий на схлипу* вання).
Анастасія мовчки почала роздягатися. На це ніхто не звер-і нув уваги. В кімнаті було задушливо, можна розстебнути гїлу.чку. Але Анастасія не просто розстібала блузку, вона скида-л;і її з себе, скидала демонстративно, з викликом, і ніхто цього не помічав.
Голос Людмили. Що з вами?
Голос Івана. Я люблю вас.
— Ти припиниш це? — кинулася Людмила на Юрія.
— Тепер це втратило будь-який практичний інтерес,— спокійно відповів той з кривою посмішкою.
Голос Людмили. Не треба говорити про це. Іване, ми друзі...
Голос Івана. Я здогадувався... І ще скажу: ніколи я не полюблю більше нікого...
— А як же Анастасія з гарними ногами? — поспитав Юрій і тільки тут помітив, що Анастасія, знявши з себе блузку, вже знімає й спідницю.— Ну, чорт! По-моєму, так званий стриптиз! Я припиняю спектакль! Все!
Він вимкнув магнітофон, швидко зняв касету, спробував заховати її, але Людмила видерла її з рук, не знала, що з нею робити, Кучмієнко прийшов їй на допомогу.
— Я знищу цю гидоту. Ганьба, Юрію, просто ганьба. Іван подав Анастасії блузку, затуляв її, поки вона одягнеться, з болем сказав:
— Що ж ви? Як ви могли?
— А він міг? Він міг роздягати ваші душі? Творці прогресу! А про звичайне людське благородство забули! Найскладніші машини не можуть позбавити людство порядності й благородства, інакше, інакше...
Юрій зазирнув за Іванову спину, так ніби боявся пропустити бодай одне слово Анастасії.
— Чорти його бери, у вас це здорово вийшло! Ти привів Анастасію, щоб подивитися на вираз наших облич? Тепер вона влаштувала маленьке роздягання, щоб ще раз помилуватися виразами наших облич... Щоб припинити це задоволення, я краще піду!
Кучмієнко заступив йому дорогу.
— Куди? Нікуди ти не підеш! Чуєш? Ти повинен дати нам відповідь!
Юрій легко відштовхнув його, вискочив у коридор, загримів на сходовій клітці. Кучмієнко безпорадно розвів руками.
— Ненормальний! Не інакше, йому зроблено якесь щеплення! Просто обурливо, до чого розпустився. Але я з ним ще поговорю. Я цього так не облишу. Людочко, заспокойся. Все владнається. Він ще проситиме в тебе пробачення. На колінах! Не інакше, як тільки на колінах!
Людмила, прихилившись до стіни, тихо плакала. Анастасія підійшла до неї, погладила по щоці. Іван тупцювався з винуватим виглядом.
— Заспокойся, Лтодмилко,— попросив він несміливо,— по-дурному все якось воно вийшло.
— Я нічого не знала.
— Хіба я тебе звинувачую?
— Він влаштував це електронне підслухування потай. Сьогодні вперше прокрутив..? Два роки ховав...
Запанувала та загальна розгубленість, яка виникає тоді, коли всі почуваються винними. Кожен ждав докорів, кожен був спровинений уже тим, що став свідком сцени, принизливої й, сказати прямо, ганебної. Кучмієнко мав би ждати докорів од Людмили, бо це ж його син щойно показав себе так негідно. Він з острахом очікував, що пригадаються йому й оті записування Кариалевих розмов на роботі, і загадкові параметри, вплив яких сягає не знати як далеко, може, навіть і до квартири академіка, і,, може, то саме з ними колись сконтак-тувався Юрій і влаштував підслухування розмови між Людмилою й Совинським. Людмила була винна перед Іваном, і не тому, що вибрала між Юрієм і ним саме Юрія, а тому, що не зуміла захистити його честь, а разом і свою власну від чужих і, виходить, брудних рук. У свою чергу Людмила могла б звинуватити Совинського в тому, що він скаламутив її тихе й, мабуть, щасливе життя, невідомо звідки з'явившись і відразу обрушивши на Юрія звинувачення мало не державних масштабів, це не могло не роздратувати загалом лагідного Юрія, стався спалах, в ньому прокинулося давнє, те, з чим вона, Людмила, так успішно боролася ось уже впродовж двох років, він пригадав про цю прокляту касету, про яку, може, й забув давно, і ось така неприємність. Найгірше було Анастасії. Випаде ково опинилася тут, випадкова для всіх людина, випадково стала свідком такого, про що люди ніколи не хочуть повідомляти сторонніх, тепер вона вже була теж мовби спровинена і водночас безсила будь-чим зарадити і неспроможна позбутися тягаря небажаного свідка. Вона просто не могла уявити, що ж тепер буде, як повестися їм усім, а найперше їй самій? Мовчки піти звідси, не заважаючи цим нещасним людям? Не годиться. Втішати Людмилу? Хто просить? Щось говорити? А що? Накинутися на Кучмієнка? Хто вона така і яке їй діло? Доконати Совинського, заявивши, що вона не хоче більше з ним знатися після всього, що тут чула? Але ж він і так нещасний! Щоправ-< да, він не був до кінця щирий з нею.