Брате, я благаю тебе помилувати їх і збиратися в дорогу. Негайно!..
Через годину кіннотники Шагіна—Герая, що їх аж хитало на потомлених конях, а також піші воїни Акрама—баші, яким було зле від голоду і недавнього страху смерті, вирушили разом з братами Гераями на Бахчисарай. Крім них було ще півтисячі чоловік з двірцевої охорони та особисті охоронці хана Магомета. Звісна річ, везли також гарем, везли всю челядь. Везли ще тюремників та катів — один з них навіть не встиг зняти з себе ритуального вбрання: сьогодні він мав відрубати руду голову високого злочинця Акрама—баші, який не виявив героїзму при обороні від невірних якоїсь там фортеці. О Аллаху, тих фортець у хана так багато — на Ор—Капу тільки сімнадцять!.. А все одно трудно оборонитися від недолі!..
В останній мент Шагін—Герай післав кількох вояків на Карадаг — до розбійника Амета—Киримли. Записка, яку йому мали передати, гласила: "Розбійнику Амете! Рятуй мене і мого брата! Кантемір іде разом з турками на Бахчисарай! Удар по ньому з тилу. Шагін—Герай".
Ех, якби ж ото в розбійника Амета—Киримли та була не сотня—дві хлопців у ватазі, а хоча б разів у десять! Що можуть вдіяти вони проти величезних сил Кантеміра?
І все ж — хай навіть ця невелика сила, і то — поміч…
Згадав тепер Шагін—Герай, як колись він збирався ізнищити розбійницьке гніздо на Карадазі, та все було якось ніколи, та все було якось ніяк. Думав: ось доведу війну з турецьким засиллям у Криму до кінця — тоді візьмуся й за Амета—Киримли. Жорстокий був Шагін—Герай з непокірливцями, а особливо жорстокий був з тими мурзами, які молилися на Османську імперію. Не жалував їх, нищив, як нещодавно у Московії цар Іван Грозний нищив бояр. Правда, Іван нищив їх і за діло й без діла, навіть сина власного вбив ні за що, але це для Шагіна — річ звичайна. Хіба не прирікають на смерть своїх синів османські султани? І серця в них за своїми дітьми не болять. Кантемір, мерзотний Кантемір, хоче встановити в Криму османські закони та звичаї, хоче, щоб Кримське ханство, яке зараз виривається з—під турецької залежності, стало звичайним бейлербейством.[31] Не хоче цього Шагін—Герай, не тому що сам не такий жорстокий, як османські правителі, — він такий же в жорстокості, як і вони, — а тому, що розуміє: якщо Крим не вирветься на шлях самостійності, то це буде смерть ханству. Ну, чому не розуміє цього Кантемір, чому не розуміє цього Джанібек? Адже Кримові та його народові жити й після них! А вони про це не думають!..
Дорогою до Бахчисарая Шагін—Герай подумки благав Аллаха, аби той дав сили ханові й калзі врятуватися, заховатися за мурами нової столиці, втриматися хоч кілька днів, — а там прийде поміч з півночі, прийде поміч від Дорошенка.
Згадувалися слова гетьмана, мовлені при зустрічі в степу. Дорошенко — здоровенний, замислений, густобровий, чорнявий із світлими очима богатир — говорив непоспішно, але вагомо:
— Нам, людям, кажуть, не дано збагнути те, що замишляють боги на небесах. Але якщо добре подумати та порівняти те, що було зрозуміти… Я думаю ось про що. Якби ми, козаки і взагалі вся людність України, об’єднали свої зусилля з вами, татарами, і спільно вирвалися з неволі — ви з неволі османської, ми з неволі католицької! Ніхто нашого народу не перенесе ні на північ, ні на захід, ні на схід — жити йому тут вічно. Так і вашого Криму не перетягнеш ні на Босфор, ні на Кандію, ні в Новий Світ. Жити вам тут — під боком у нас. А коли так — то навіщо нам воювати? Дружити треба. У вас своя мова, свої звичаї, віра своя. А у нас — усе не таке, як у вас. А жити треба! Бо всі ми люди. Від ваших жінок гарні козаки народжуються. А від наших жінок у вас красиві татарчуки виходять. Щороку воюємо і щороку родичаємося. То ліпше — родичатися, Шагіне…
Шагін—Герай думав те ж саме. І проникливий Дорошенко бачив, що Шагін не викаже його ні Конецпольсь—кому, ні Сигізмундові. Немає такої потреби, немає такої причини.
І зараз Шагін—Герай знав, що Дорошенко негайно прийде йому на допомогу. Треба тільки протриматися бодай кілька днів!
Ох, які ж важкі вони виявилися, ці кілька днів!
Щодня оборонці Бахчисарая відбивали по кілька штурмів військ Кантеміра. Шагін—Герай, залишивши свого безвільного брата Магомета в палаці, дні й ночі проводив на мурах міста, вислуховував донесення розвідників, радився з Акрамом—баші щодо тих чи інших деталей оборони. Військо Акрама—баші виявилося дуже доречним. Кантемірівці не мали досвіду штурму фортець — вони були сильними у степу, на відкритому полі бою. Акрам же добре вишколив свій тисячний гарнізон в Іс—лам—Кермені — і тепер цей вишкіл дуже й дуже придався при обороні Бахчисарая.
Шагін—Герай рахував дні, навіть години, поглядаючи на північ, звідки мала прийти — в цьому він був твердо переконаний — підмога. А підмога була конче необхідна. Зараз під мурами Бахчисарая зібралося Кантеміро—вого війська удвадцятеро більше, ніж було в Шагіна—Герая. Ночами під Бахчисараєм розливалося море вогнів — і оборонцям аж страшно було дивитися вниз. До Кантеміра сходилися ті мурзи, які раніше дотримувалися невтручання, — тепер вони бачили, що Кантемір ось—ось переможе, й поспішали йому на допомогу, щоб потім, після взяття Бахчисарая, поживитися й собі від здобутого пирога. Палали вогні під мурами, дим підіймався вгору й доносив у Бахчисарай пахощі смаженого м’яса.
А вранці, після намазу, орди Кантеміра йшли на приступ. І вже якось, на п’ятий день, коли оборонці смертельно потомилися від невщухаючого наступу ворога, кантемірівцям удалося здолати мури. Але й тут сталося чудо, яке, мабуть, востаннє врятувало Шагіна.
Раптом у тилу Кантемірових військ почалося замішання. Якісь вершники, стріляючи та рубаючи шаблями направо й наліво, пробивалися до брами Бахчисарая. Наскок цих вершників був такий несподіваний, що ті сеймени й яничари, яким удалося вибратися на мури, застигли від подиву й розгубленості. Це, між іншим, коштувало їм життя. Бо воїни Акрама—баші негайно поскидали ворогів з мурів, поперекидали їхні штурмові драбини, обвішані цілими гронами вояків. І знову мури Бахчисарая стали неприступними, і знову відхлинув вал тих, хто штурмував нову столицю Кримського ханства…
Зверху Шагін—Герай дивився на тих сміливців, що намагалися прорватися до брами. Хто вони? їх зовсім небагато — душ із двісті! Але як завзято прорубуються вони крізь лави яничарів, сейменів, сипахів до брами!
— Їм треба допомогти! — сказав Акрам—баші. Акрам був уже не рудий — він посивів у темниці, коли
чекав смерті від Магомета—Герая. Вчасна поява Шагіна врятувала йому життя, але пам’ять про несправедливість хана ятрила серце. І Акрам тепер з більшим розумінням ставився до тих, хто потребував допомоги…
— Кому допомогти? — обернувся Шагін—Герай. — їм? — він кивнув головою вниз, де одчайдушно рубалися сміливі вершники.
— Так, їм! — відповідав Акрам—баші. — Вони нас щойно врятували!
— Але як ми їм допоможемо?
— Відкриємо браму й вийдемо на допомогу. Вдаримо по сейменах ізвідси! — сказав Акрам—баші.
— А якщо сеймени на наших плечах увірвуться в Бахчисарай? Ми не можемо ризикувати собою заради тих двохсот чи ста п’ятдесяти.
— Вони щойно врятували нас! Ми не можемо платити чорною невдячністю тим, хто прийшов нам на допомогу!
Шагін—Герай з досадою поглянув на Акрама, якого він нещодавно врятував од страти. Тепер, дивись, цей врятований вояка хоче рятувати й інших! Але ж є питання доцільності! Відкриваючи браму тим нещасним, які увірвалися в ряди Кантемірового війська, Шагін ризикує Бахчисараєм і ханством! Ні, тільки не це!
— Ні, — промовив Шагін—Герай. — Я не можу ризикувати Бахчисараєм і всім ханством!
Лице Акрама—баші налилося кров’ю. Він схопився за шаблю…
Оті хоробрі воїни, що врятували Бахчисарай у п’ятий день облоги й штурму, були розбійниками, що їх привів сюди з Карадагу ешкийя Амет—Киримли.
Розбійницький ватажок, побачивши довкола Бахчисарая таку силу—силенну війська, не розгубився. Він, знаючи, що серед Кантемірової орди вештається чимало різного прийшлого люду, наказав хлопцям зі своєї ватаги розсипатися серед шатрів, вивідати що тільки можливо. Хлопці й доповіли, що п’ятий день може стати вирішальним для долі Бахчисарая. На цю днину намічався генеральний штурм міста, в якому засіли ненависний Кантемірові хан і ще ненависніший калга.
Хоробрий ешкийя знав, чим він ризикує. Якщо навіть вдасться у вирішальний момент ударити кантемірівцям у спину й зірвати штурм, то це не гарантує порятунку Бахчисарая, але це майже гарантує загибель усієї ватаги. Бо розлючені кантемірівці накинуться на розбійників і розірвуть їх живцем. Що таке двісті розбійників, навіть найхоробріших, супроти у сто крат із гаком більшого війська Кантеміра й тих мурз, які приєдналися до нього?! Єдиний порятунок — це якщо Шагін—Герай, який покликав розбійників на допомогу, відкриє міську браму…
Амет—Киримли знав, що великі державці Криму (та й хіба тільки Криму?!) часто не люблять дотримувати своїх обіцянок, посилаючись на вищі інтереси держави та її політики. Він розумів, що для Шагіна життя якихось двохсот розбійників не варте нічого, — і все ж сподівався, що калга не забуде, що він сам запросив хоробрих хлопців з Карадагу рятувати життя хана Магомета й його молодшого брата Шагіна.
Момент для удару по кантемірівцях та їхніх союзниках розбійницький отаман вибрав найкращий. Якраз тоді, коли в одному місці сеймени з яничарами вже вибралися на мур і стали порядкувати там, а в трьох інших місцях воїни Кантеміра вже ось—ось мали ступити на вершини мурів, — от саме тоді з розбійницьким свистом і гиком смільчаки з Карадагу налетіли на штурмові порядки атакуючих. І почалася січа! Під шаблями розбійників лягла не одна сотня добірних воїнів мурзи Кантеміра та султана Амурата, перш ніж хтось із командирів збагнув, що коїться щось не те. Зверху, з мурів Бахчисарая, все це було видно, як на долоні, саме це й додало сміливості та відваги оборонцям, а атакуючі ще не могли збагнути, що сталося! Але що сталася якась незбагненна річ, вони відчули!
І тільки аж потім, коли штурм зірвався, коли з мурів полетіли тіла тих, хто уже побував і встиг зрадіти довгоочікуваній перемозі, — тільки аж тоді збагнули кантемірівці, що в їхні лави затесався ворог! І, не чекаючи команди, облишивши мури, кинулися тисячні юрми розлючених вояків Кантеміра на ненависну жменьку розбійників.
Але сліпа лють дуже багатьох людей — не підмога в битві.