Святослав з'явився лише на короткий час, а по його смерті Свенельд іще дужче розперезався — тільки Претича якось оминув, бо вбивство Святославового воєводи могло викликати загальну смуту.
А коли в Києві сіли Володимир та Доброчни, повернувши владу своїм уцілілим князям та боярам, Претичеві минув шістдесятий рік.
Учора ж йому пішов шістдесят четвертий. Дивне людське життя, думав Претич, зачепивши повід за луку сідла. Допоки сидиш у безчинстві та сподіваннях, і воно мовби стоїть, а тепер літа завихрились і замелькали, як листя в листопад. За останні три роки він не мав коли вгору глянути, а сьогодні несподівано відчув, що плечі йому притисла старість.
Претич узяв повід з луки й спонукав коня. Попереду ввдиівся виярок з чагарями — це могли бути витоки Оки, за якими починалися переділи вятичів.
Вятичі не мали городів, сиділи по весях, а в ратну пору збігалися за частоколи городищ, і це утруднювало Претича. Якщо Местиша Варяжко й справді десь тут, думав, ідучи, Претич, то він наврядчи замкнеться зі своїми людьми. Для Претича взяти таке городище було раз плюнути. Местиша мав чатувати серед лісів та боліт, як це роблять вятицькі чи дреговицькі воєводи, отже, треба було пильнувати болота й ліси.
Але був ще вятицький князь Судка, про якого Претич також мало що знав.
Весі в цих місцях траплялися дуже рідко, й двоє тутешніх селюків, які викликалися доброхіть бути провідниками, називали кожну весь, розташовану на берегах Оки та притоки Зуші, але не знали поблизу жодного городища чи городка, придатного для оборони. Однак Местиша Варяжко та Судка мала бути неподалік — це стверджували й провідники-вятичі. А Претич вірив селюкам, які тільки через те виказували свого князя, що князь Судка злягавсь із Свенельдовим сином та збіговиськом варязьких розбишак, надумавши відложитись од Києва.
Й це припущення підтвердилось того-таки дня.
Перед обідом воєвода сторожової сотні малий боярин Чурило Пленкович, колишній перемислянський купець доповів головному воєводі, що за Окою вештається чимало якихось людей. Претич наказав вислати кількох піших вивідників, і коли ті за годину повернулися назад, стало ясно, що то коромольний Вятицький полк.
— Це сказав і один селюк з отої весі, що по цей бік Оки, — доповідав здоровезний богатир Чурило Пленкович.
— А Местиша Варяжко там?
— Не схоже. В князя Судки сама піша рать, а Местишині мають бути верхи.
Претич запитав:
— Скільки в князя вятицького?
— Тисячі півтори чи дві, — одказав колишній богатир князя Мешка.
— Одне діло — півтори, — розсердився Претич, — зовсім інше — дві!
У Претича була тисячна дружина й стільки ж воїв. Такою витятою двох тисяч не застережеш, думав головний воєвода, а якщо цей Судка між мечем і щитом обрав меч, то не піде на жодні перемови; а він же знає, на що йде. Коли б у Судки було не більше півтори тисячі, Претич ризикнув би вдарити просто через Оку — нагнати на Судку страху, збити перші в'ятицькі ряди, а там уже дай боже щастя. Але він не міг ризикувати двома тисячами проти двох, навіть якщо в Судки немає коней. Чурило Пленкович зрозумів думки воєводи й потупив зір:
— На поєдинку значно легше битися...
Претич більше не докоряв. Зізнання молодого боярина його остудило, він гукнув челядина й знову сів у сідло.
— Рать піде через Оку першою. Так і скажи Янові Усмошевцю.
У тій витязі Яна Усмошевця було наставлено ратним воєводою, хоча Ян довго впирався й не хотів брати воєводської булави.
— А як вятичі добре насядуть, я пущу дружину льодом он за того острівця. Так і перекажеш Янові.
Чурило Пленкович зострожив коня. За півгодини рать ступила на кригу, Судка помітив її й почав стрункими лавами спускатися з пагорка до Оки. Тепер уже можна було полічити всі його сотні. Разом з княжою верховою сотнею двадцять один полк. Але всі вої були в личаках і зоружені переважно куцими рожнами, лише в декого висіли при боці односічні мечі, як у дреговичів і кривичів, — це головному воєводі було добре видно з-за дерев острівця, куди він швидко перевів дружину.
Тепер Претич молив ратного бога про те, щоб Судка звів свої сотні до берега, перш ніж Ян Усмошвець перейде через Оку. Річка була вузенька й звивиста, але виметений вітром лід синьо блищав, даючи взутим у чоботи київським воям неабияку перевагу.
Лави вятичів нестримно сунули вниз, ратний бог полян прислухався до молитви Претича, й перші київські та вятицькі сотні зіткнулися ще на льоду.
Ян Усмошвець одразу збагнув свою перевагу. В київських ратників були двогострі довгі мечі — кожен майже такий удовжки, як вятицький рожен. Кияни намагались поскіпати вятичам ратища, а коли в такий спосіб знеоружені Судчині вої бралися за мечі, доводилось одступати перед киянами, бо в цих оружжя було довше й гостре з обох сторін.
До того ж вятичі не могли добре стояти в ковзких личаках на кризі. Взуті в ковані чоботи кияни поперли вперед, зламавши ряди перших сотень, і дійшли аж до підніжжя горба. Але вятвчів було вдвічі більше, вони отямилися й почали оточувати киян. Рать Яна Усмошевця відступила знову на кригу, від берега до берега зайнявши всю нешироку Оку. З обох боків падали забиті й підбиті, але Претич і досі сидів на острівці. Він вичікував рівноваги.
Кияни ратились так само кожен проти двох, але вятичі сунули вперед дедалі повільніше, погано тримаючись на слизькому льоду. Нарешті обидва супротивні полки спинилися. Вятичі не могли зайти киянам з тилу й ратилися стіною проти стіни, Ян же Усмошвець успішно їх стримував, бо вятичі стояли один за одним у два ряди, заважаючи один одному. Але потім крила поволі розвернулися на неширокій річці й стали вздовж. У князя Судки з'явилася можливість обійти киян вільними воями з тилу. Досі супротивники билися мечем проти меча, й хоч на місце вбитого вятича ставав новий воїн, а кияни не мали ким затуляти дірок, зате вони ратились добрими мечами й були взуті в чоботи, тому й далі стримували натиск вятицьких лав. Однак тепер Судка міг вийти їм у тил і цим позбавити всілякої переваги.
Претич так і не збагнув; чи Ян Усмошвець умисне розвернув крила полку вздовж річки, чи так вирішив ратний бог, але Вятицький полк опинився тилом до київської дружини, що принишкла в лісі за острівцем.
Далі вже не було потреби вичікувати: Ян Усмошвець виконав наказ. Тепер Претич мусив скористатися з доброї нагоди. В лісі за островом озвався бойовий ріг, знуджені коні сотня по сотні ринули на кригу, підкуті на всі чотири ноги. З лав київської раті почулись переможні крики, задні лави з'юрмлених вятичів змішалися й посунули на несподіваних ворогів, але який опір могли вони вчинити на слизькому льоду верховій і добре навченій дружині, вже загартованій у походах проти ляхів та степової орди.
Вся вятицька рать опинилася між двох мечів на голій підступній кризі. Одні ще ратилися з воями Яна Усмошевця, інші намагалися встояти під напором київської дружини, але всі дедалі тісніше з'юрмлювались у ворушкий крикливий клубок, у якому кожен заважав кожному, не маючи змоги навіть замахнутися рожном або мечем.
Під ногами вже валялось багато трупів, поранені судомилися й волали до товаришів, і коли Претичеві здалося, що достатньо покарав вятицького ватажка, ріжок пронизливо заграв до відходу.
Лави дуже поволі розчепилися й розійшлись, але супротивники й далі загрозливо кричали й домахували оружжям. Вятичі юрмилися на кризі між двох київських полків — пішого й комонного...
МІСЯЦЯ СІЧНЯ
В П'ЯТИЙ ДЕНЬ
Лише сьогодні Претич запитав князя Судку:
— То де ж подівся Свенельдів синок?
Судка був кремезний рудобородий чолов'яга, зовні років на тридцять п'ять або тридцять сім, а в очах йому застигла така пригнічена покора, що годі було подумати про вятицького князя щось лихе. Виказувала його тільки нещира усмішка. Він сказав:
— Пошов Местиша Варяжко к радимичам.
— Це він сказав тобі сам?
Вятицький князь розвів руками.
— А синові твоєму котрий рік? — несподівано запитав Претич.
Судка зблід. Нещира усмішка нарешті зійшла з його обличчя, й тепер воно було просто по-батьківському схвильоване й сумне. В цих Судчиних почуттях Претич не сумнівався. Він різко нагадав:
— То скільки ж синові?
— П'ятнадцятий год, — відповів Судка. — Мал синок...
Очі його дивилися благальне й щиро, але Претич тепер не міг вірити усміхам та очам, навіть найщирішим.
— Сина твого Ходоту заберу, — проказав він голосом, що не знає вагань. — Житиме в Києві.
Судка схопився й сягнув рукою до меча, якого не було в піхвах. Це здавалося надто нарочитим і смішним. Претич зверхньо посміхнувся до бородатого князя:
— Сядь і помовч. Якщо не хочеш, щоб я забрав до Києва й тебе, віддай сина добром і волею. Ти ще молодий муж, довго житимеш — аж поки стане мужем твій син. Тоді ми його пустимо. Це моє останнє слово. Якщо ж не хочеш — досаджу в твоє місце іншого князька.
Претич уже давно помітив, що Судку переконали ці рішучі слова. Судка ще дужче зблід і перестав нещиро посміхатись.
— Але то ще не все, — сказав Претич, вирішивши добити вятицького вождя. — Якщо знову злигаєшся з Местишею Варяжком — тоді вже ні на кого не нарікай.
Вертатися додому Претич вирішив землями радимичів понад Сожем і Дніпром. Якщо Местиша справді вдався до радимицького князя, то звідти він не міг нікуди втекти: попереду в нього була Деревня земля й Сівер. Хоч Местиша Варяжко був син чернегівської княжни, але чернегівці тепер перші видали б свого князя.
МІСЯЦЯ БЕРЕЗІЛЯ
В ДВАДЕСЯТЬ ДРУГИЙ ДЕНЬ
Доброчин прибув до Новагорода пізнього вечора, власне, вже вночі, коли на брамах та валах застувала нічна сторожа, а в посадських присілках озивались найневсипущіші півні. Світлий князь квапився прибути сюди саме сьогодні — на свято весни, покладаючи на цей день особливі надії.
В Києві все було гаразд, він спокійно покинув стольний город на Володимира й Претича, хоча вятицького князя Судку головний воєвода усмирив, а Местишу Варяжка так і не зміг зловити. Доброчин і досі пам'ятав, як він тоді розізлився, кинув у княжій Думі до обох воєвод:
— Коли ви такі вайлуваті, що не можете здогнати в волі зграю вовків, піду сам цього чи того літа! А ви сидіть під подолом своїх жінок...
А потім пошкодував за те кинуте зопалу слово. Хіба можна винуватити ловця, який не впіймав вовка в чистому полі? Але Доброчин подбав про те, щоб на вовка кругом порозставляли пастки.