Уже й прилипло до мене те мерзенне прізвисько. Так що ми завтра робимо?
— Будемо траву косити.
— Тьху на тебе!
— Чого ти тьхукаєш? Правду кажу.
— В тебе допитаєшся тої правди.
— Так допитуйся в когось іншого, — відповів з серцем. — Бачиш, скільки добра загинуло, коли в нас такий сутуж на сіно, — широко показав рукою. — Іще стільки загине: крізь цю траву туго і рідко буде пробиватись памолодь, замиршавить луг і не вкосиш її — старе бадилля зразу косу затупить... А зараз у нас як худобі підстелюють?
— Погано. Бо соломи малувате, — почав здогадуватися Варивон. І раптом просіяв: — Це справді здорово, Дмитре. І підстілка буде, і гною більше буде, і худобі розкіш. Розумна твоя мисль. Колгоспна! Скільки раніш вода виходила з берегів, замулювала і нівечила луги, а от, значить, догадка така лише тепер прийшла. І це неспроста. Ширше люди думати почали. І твій розум поширшав... Ото зрадіє Кушнір. Аж підстрибне, коли розповімо йому про це.
— Зрадіє, — погодився Дмитро.
— Тільки треба завтра раненько-раненько прийти косити, — оглянувся навкруги Варивон, і голос його потихшав. — Щоб хтось не попередив нас.
— Чого? Хай косять, — здивовано поглянув на товариша. — Ти, бачу, з ширшого на вузьке наче хочеш скочити?
— Нічого я не хочу, — нетерпляче відмахнувся Варивон, одначе очі його повужчали, в них замерехтіли хитруваті тіні.
— Вистачить косовиці на всіх. Чого занепокоївся?
— Діло не в тому, що вистачить. Тут головне: ми перші ділом, значить, крутнули. Почин, ініціатива, — це щось таки важить! За це і почесть найбільша і чарка перша. А там хай собі косять на здоров'я. Ми, значить, Дмитре, завтра зі своїми бригадами виходимо першими. Ти знаєш, які у нас проворні — зразу можуть нас обігнати. Оце поки ми тут ходимо, підгляне якась ланкова і зразу догадається про наші плани. Народ пішов непосидячий. То, бувало, тітку взимку і за ноги з печі не стягнеш, а тепер вона тобі в завірюху по колбудах товчеться, по селі товчеться, на всякі наради роз'їжджає. І то її вже на конях не вези, а саму машину подавай. Насівся якось на свою Василину, щоб більше хати трималася, а вона, значить, мені:
"Що ж ти думаєш, чоловіче мудрий, весна починається в травні? У грудні, у грудні вона білим сніжком починається. А ще й бригадир!" І така почалася самокритика, що я тихенько за шапку — і ходу з хати. Хіба ж бабу переважиш, а ще коли вона щось путяще вигадає?
— А вона добре сказала: весна у грудні білим сніжком починається, — усміхнувся Дмитро. — Так я зразу й подумав: затримай цей сніжок, а він тобі простелиться, зацвіте гречкою вліті. Знаєш, як гречка цвіте? Ніжно, ніжно, так, як сонце сходить. Кипить уся в рожевому суцвітті і в бджолі і дзвоном дзвенить — до самого обрію.
— Про що б ти міг подумати? Гречка тобі й у сні ввижається... А про траву твоя догадка — усе віддай і мало. Оце тільки дивуюсь, як Григорій Шевчик не попередив тебе? Він рідко що проґавить, — і насмішкувато покосився на Дмитра.
Той зразу ж нахмурився, а Варивон ще більше розвеселявся.
— Так, кажеш, дзвоном дзвенить поле? А от жінка Прокопа Денисенка теж язиком, як дзвоном, дзвенить: сказився Горицвіт. Заставляє більші зерна гречки вибирати. Начебто неоднакові млинці з дрібної чи великої гречки. Видно, вислужитися перед начальством хоче і дурно пусто гробить наші трудодні. Теж мені агроном знайшовся. Тільки портфеля не носить.
— Я їй, куркульському пищику, попоношу. Завтра ж нажену з роботи, — ще більше розсердився Дмитро. — Я їй вислужуся, дурепі ледащій... Оце такі, як вона та її Прокіп, тільки й міряють усе млинцями, пампушками, своїм черевом ненаситним. На роботу лише в оказії виходять. А коли треба зайвий раз спину зігнути, то вже очі, немов гадючки, бігають. А чого ж, город собі захопили, як лан. Чоловічок на таких посадах крутиться, щоб тільки потягнути щось із колективного добра. Ще доберуся до нього, припильную цього хрещеника Крамового.
— І чого б я хвилювався через дурне слово ледачої жінки. Їй і досі сниться земля свого батенька та свекра. Ти ж сам бачив, які у них очі. Аж дивиться гидко: одна, значить, злість і порожнеча. Це я десь, Дмитре, читав, що очі — дзеркало людини. Певне щось воно на це й схоже. От придивляюсь я до своїх земляків, і прямо на виду міняються люди. То тобі такий непомітний чоловічок був, а це й в похідці, і в очах впевненість бачиш, силу, думку чуєш. Що не говори: чоловік не злиднем — господарем стає. Чи так я кажу?
— Вірно, Варивоне. Я й не думав, що ти так додивляєшся до всього, — промовив із здивованням.
— Жаль: ти навіть до свого друга, значить, не додивився, — удавано зітхнув і похитав головою.
Короткий зимовий день прихиляв свої вінця до малинового надвечір'я. Сонце вже зсередини просвічувало насичені памороззю сади; на фоні широкого вікна проміння розкішні округлі крони дерев піднімалися над рівниною, наче срібні герби.
"Герби нашої праці" — схвильовано подумав Дмитро, надовго запам'ятовуючи цей ніжний і водночас величний образ.
— Про траву треба, Варивоне, івчанським і любарським колгоспникам сказати: хай косять на підстілку. Може, заскочимо до них? — промовив Дмитро, готуючись їхати в село.
— Можна. Тільки раніше івчанців повідомимо, — пожвавішав Варивон. — Заодно подивимось, що тепер поробляють наші сусіди, якими новинами думають землю звеселити... Ну прямо нема ніяких сил угнатись за ними. Як уже не стараєшся, як голову не крутиш, а вони, гляди, чимсь і обскачуть тебе. До чого ж нелегке змагання з ними.
— Нелегке, говориш?
— Ще й пита. Начеб сам не знає. Я вже й надію загубив, що їхній перехідний прапор перенесу в свій колгосп. Він прямо і у них як пам'ятник вилитий стоїть.
— Уже спасибі івчанцям за те, що підтягнули нас, треба, щоб і ми їх чимсь порадували. На твоє просо надіюся, Варивоне.
— І я на нього сильні думки покладаю, хоча всередині аж тремчу, — признавсь Варивон. — Навіть у снах такий різнобій почав увижатись, що Василина посеред ночі будить: охаю, значить, з досади або сміюся з радощів... Добре, коли, знать, просо як золота хмара сниться. А як присниться хмара над просом — серце зайченям тремтить... Ще зима кругом, а сни бачиш тільки весняні і літні. Перше ж ще літо на полі, а тебе холодні зимові сни мучать... Отаке-то. Ну, Дмитре, на старт. Раз, два, три! Пішли!
Пізнім смерком, нашвидку повечерявши, Варивон миттю переодягнувся і наказав Василині:
— Стара, ти зайдеш до Горицвітів — разом на виставу пі-І'дете, а я мотнуся до своїх хлопців. Діло є. Важливе.
Поспішаючи шляхом, він побачив перед себе невисокого, стрункого Леоніда Сергієнка, сина Полікарпа. Леонід був найкращим їздовим і незмінним учасником усіх вистав. Бригадир Наздогнав парубка.
— Товаришу Отелло, чи не до своєї Дездемони на третій швидкості поспішаєте?
— Привіт, Варивоне Івановичу. Назвав би вас Бульбою або Фальстафом, так ви ж розсердитеся, — весело поздоровався Леонід зі своїм бригадиром, гордовито метнувши русявим пухнастим чубом, що вже перевився памороззю.
— Звісно, розсерджусь і найгірші коні всучу тобі. На тебе, товаришу Отелло, покладається велике завдання, — змовницьким голосом почав Варивон. — Сьогодні я був на Бузі — задумав риби наловити...
— Багато спіймали?
— Пудів два, може й гак ще невеликий буде, — не моргнувши оком, немилосердно перебільшив Варивон. — І от, значить, ідея прийшла мені в голову: скосити на підстілку траву. Так завтра, хоч кров з носа, наша ударна бригада вдосвіта повинна бути на лузі біля фоси. Значить, щоб ніхто не попередив нас, щоб ми першими були, бо я вже, каюсь, похвалився декому. Досадно буде, коли деякі проворні перехоплять нашу ініціативу.
— Ініціативу у нас перехоплять? Та ніколи в світі такого не буде! — В невеликих різких очах Леоніда загорівся упертий блиск. — Я зараз так своїх комсомолят, своїх годків настрою, що ранком і копиці, як із пушки, стоятимуть. Наші хлопці не дадуть себе обскакати... Це добре ви придумали, Варивоне Івановичу. Тепер ми, як у пісні співається, постелем коням сіна по самі коліна. Побіжу зараз.
— Біжи, Леоніде. Тільки, значить, найбільш надійним об'яви. А таким, що на язик довгі, ані слова. І, гляди, за свою любов не зачепися.
— За яку там любов? — нетерпляче відмахнувся рукою. — Нема в мене...
— Може й нема, — неначеб погодився. — Це як повертався із річки, Надійку Кушнір бачив. Саме їхала зі станції.
— Надійка! — аж скрикнув хлопець.
— Вона ж така тобі дівчина, прямо хоч портрета малюй. А ти чогось наче занепокоївся? — і, усміхнувшись, додав: — Ходімо, Леоніде, разом обійдемо свою бригаду.
— Ой, ні, я сам. Варивоне Івановичу, а ви правду кажете?
— Щоб разом піти? — сказав так, начебто не зрозумів Леоніда.
— Та ні. Справді Надія приїхала?
— Приїхала. Певне вже тебе чекає і дочекатись не може. Біжи, Леоніде.
Під чобітьми Сергієнка заскрипів переливчастий промерзлий сніг. Хлопець легко полетів у чарівну голубінь співучого вечора.
"Таким і я колись метким був", — Варивон любовно стежив за пругкою постаттю парубка.
Все молоде, завзяте, веселе глибоко радувало Варивона. В ньому він бачив не тільки недавній відгук своєї молодості, а й нову добру силу, своїх вірних товаришів і стрімкий ріст своєї Батьківщини.
— Коли б скинути із моїх плечей десяток років, — часто хвалився Василині, — ти б побачила перед собою не того наймита, що у Варчуків та Даньків натщесерце до метеликів у очах махав косою. Студента, командира чи артиста побачила б.
— Ти й зараз лучче всякого артиста. Ну, а "бульбу" напевне і в театрі так не затанцюють, як ти зі своїми артистками, — сміялась дружина. — Тільки, прошу тебе, не грай у "Суєті" — всіх позаморював реготом. Та ще як додаси своє...
— Співавторство, значить.
— Теж мені співавторство. То замість "в гурті" — "в бригаді" скаже...
— І ніхто на свого бригадира не обидився, тільки ти одна така причепа... Де мої очі були, коли на тобі женився? Ніяк не второпаю... А правда ж — "бульба" здорово у нас виходить?
— Вже й тебе успіли Бульбою прозвати...
За крутим вигибом стало темніше; тут тіні падали прямо на шлях, і вітрець роздмухував у їхніх нерівних вічках тремтливі блідосині вогники.
Ось на невеликому, напнутому як лук, місткові, що з'єднував обочину шляху з високим насипом, з'явилася струнка дівоча постать.