Вiтрила на лодiях лежали згорнутi, доводилось пливти тiльки на веслах, гнати важкi лодiї було дедалi труднiше, днi стояли гарячi, смалкi, задуха не зменшувалась навiть ночами.
Швидко спадала й вода. Бiля Києва, Роднi й ще якийсь час лодiї, коли навiть на них не гребли, несло за течiєю, вони пливли нiби в широкому морi. А далi води одшумiли, стали в берегах, на кручах засихали вже збитi повiнню заплави. Усi турбувались: як буде в порогах, пощастить їх пролетiти на веслах чи, може, доведеться виймати волоки?
Недалеко вiд самих порогiв, де на берегах громадились кам'янi скелi i де камiння вже рябiло по всьому плесу, лодiї зупинились. Старi вої, що не раз пливли цим шляхом ще з Iгорем, залишили лодiї, пройшли плавнями до першого порога, надвечiр повернулись назад, та з невеселими вiстями.
У порогах, розповiли вони, ще було багато води, першi три пороги можна пролетiти на веслах, на веслах пощастить, напевне, пройти й три пороги на пониззi. Але у головний порiг — Неясить — на веслах вони не наважувались рушати.
Усю нiч лодiї стояли в плавнях бiля берега. Завидна вої наварили їжу й повечеряли, щоб вночi не запалювати вогнiв, а на скелях i далi в полi поставили сторожу. Тут, над порогами, блукали з своїми улусами печенiги, треба було стерегтися. Нiч минула спокiйно, нiхто й нiщо не потривожило стомлених дорогою воїв. Тiльки запалилась на сходi денниця, всi прокинулись. На лодiях ставили новi керма — дубовi, гребцi готували весла, чимало воїв стали з довгими жердинами на упругах, щоб, на випадок потреби, вiдштовхуватись вiд камiння. Тодi ж на лодiях почали пiдiймати й укотi.
Не всi лодiї рушали в пороги разом. Одривались вiд берега по однiй, кожна випливала на плесо, шукала виру — i летiла вперед... Гребцi навiть не брали весел, хечiя була така швидка, що досить було керма — i лодiя слухняно завертала мiж гострим камiнням. Коли ж одна зникала на обрiї, рушала iнша...
Перший порiг, який однi вої називали Будилом, iншi — "Не спи!", а переляканi гречини за ними — "Ессупь!", ледь було видно пiд водою. З обох берегiв тут у Днiпро врiзувались двi камiннi забори, далi вiд берегiв вони зникали пiд водою, а на самому плесi над заборою широким потоком линула вода: там ледь-ледь рябiла хвиля. Одна за однiєю, мов випущенi з лукiв стрiли, пролiтали лодiї цей порiг, виходили на чистоводдя.
Але вдалинi у цей час заявився острiв — там знову був порiг, Днiпро в цьому мiсцi дуже вузький, тiльки один прохiд був на плесi, мiж двома скелями, i треба мати добре око, мiцну руку, щоб лодiя пролетiла, не черкнувшись камiння мiж скелями.
Проте i цей порiг лодiї одна за одною проходили щасливо. А попереду вже шумiв Будило. Це був тихий, спокiйний порiг. Будилом його прозвали, бо за ним зовсiм близько гула страшна Неясить.
Уже здалеку було видно, як кипить, вирує вода в Неяситi. Зрадливе пасмо камiння там одразу ж пiд водою перетинало Днiпро вiд берега до берега. Подекуди камiння, як гострi iкла, витикалось iз води. Спадаючи, вируючи на цьому камiннi й мiж скелями, вода в Днiпрi шумiла так, що луна котилась далеко берегами.
Вої з страхом дивились на цей порiг. Вони були певнi, що тут, пiд водою, живуть страхiтливi водяники, що це вони виткнули з-пiд води свої гострi iкла, що вони вiчно неяситнi — жадають людської жертви, присмоктуються, ловлять мацьками лодiї, якi рушають у порiг, перевертають їх, жеруть людей. Боротись з Неяситтю? О, це було не пiд силу людинi.
Лодiї зупинились вище Неяситi, вої виймали з них приготовленi ще з Києва волоки — деревляні котки. Волокти лодiї доводилось по низькому берегу, а тут, у ярах i лiсах, завжди чатували печенiги. Тому частина воїв клала котки, витягала лодiї на бербг i волочила їх вподовж всього порога, а ще бiльше воїв з списами й луками напоготовi йшли в яри й лiси над берегом, щоб одбивати, якщо буде надоба, печенiгiв.
Волоком треба було пройти шiсть тисяч крокiв. Вої князя Святослава знали, що коштує кожен з цих крокiв. Вони переносили до самого кiнця порога вантажi на плечах, але лодiї однаково були важкi, посувались на котках повiльно, вгорi висiло смалке сонце, гарячий пiсок обпiкав ноги, всi обливались потом.
З самого ранку до пiзнього вечора волочили по пiску лодiї, навiть нiч не зупинила роботи. Ранок другого дня застав їх на кручах проти скель Неяситi. Але вже зовсiм близько була тиха вода, i незабаром, коли сонце пiдвелося високо в небi, лодiї одна за однiєю стали спускатись на воду. Неясить була позаду.
I вже їх не лякали три пороги за Неяситтю — Вiльний, Вручий i останнiй — на стрижнi; пiсля перших порогiв i Неяситi лодiї проходили їх впевнено, швидко.
Ще деякий час Днiпро линув мiж двох високих кам'яних берегiв, що нагадували вузькi ворота. А там вої опустили у воду весла, могли й спочити на широкому плесi, далi за яким посеред Днiпра височiли скелi й зеленiли лiси на островi Григорiя* (* Острiв Григорiя — сучасна Хортиця).
Здалеку було видно на рiжку острова велику площину, де стояв старий крислатий дуб. Пiд ним гостi й вої, що збирались рушати в пороги, а також i тi, що щасливо їх проминули, завжди приносили жертву.
Жертву — хорта i пiвня, як це водилось по покону, — складав Святослав, бо в походi вiн був князем i жерцем. Вiн стояв перед високим дубом, на якому трiпотiло молоде листя, а мiж гiллям висiли зотлiлi полотнища, заiржавленi, пощербленi мечi, пробитi шоломи i списи-жертви багатьох людей i язикiв, що минали цей священний острiв.
Тепер перед дубом на островi поклав меч і щит Святослав. Вiн дякував богам за те, що вони допомогли воям його пройти пороги, вiн просив i надалi допомагати їм...
Позад нього стояли вої. Коли князь Святослав склав жертву й землю пiд дубом змочила кров хорта i пiвня, вої стали на колiна, з уст їх зiрвалась молитва — давня молитва пращурiв:
Боги, допоможiть нам i помилуйте,
Боги, даруйте нам перемогу на бранi й мир на землi,
За це славимо i молимось вам, боги!
Князь Святослав стояв проти дуба, за яким спускалось велике, багряне, схоже на жорно сонце, i думав про те, чи доведеться йому i всiм їм ще раз стояти тут i складати вдячну жертву?!
З
За островом Григорiя Днiпро робився широким, повноводим. Тут береги його не перетинали високi гори, не обривались над плесом кручi, не врiзувались у воду й жовтi коси. Понад Днiпром з обох бокiв зеленими мурами тяглись плавнi — хистка болотяна низина, де росла трава, в якiй вiльно мiг сховатись кiнь, де сплiтались у непроникну сiтку корчуватi дуби, липи, вiльшина, верби й лози.
Тiльки ген далi обабiч Днiпра шумiли пiсками кучугури, увiнчанi купками сосен. Сосни цi, неймовiрно високi, з голими стовбурами i шапками гiлля нагорi, нагадували дозорцiв, що, як владнi хазяїни, довгi вiки стояли й стоять над Днiпром, дивляться й запам'ятовують, що робиться в далекому полi й тут, на Днiпрi.
З лодiї князя Святослава було видно, як подекуди вiд берегiв Днiпра в глибину плавнiв тiкають вузькi рукави; за ними голубiють тихi затоки, там вiд них вiдходять новi рукави. Куди вони тiкають, хто там є, де їм кiнець — нiхто не знав. Княжi вої нiде не зупинялись, лодiї їх поспiшали на пiвдень.
I ось нарештi Днiпро ще раз зiмкнувся мiж двох високих берегiв, нiби хтось пробував загородити тут йому шлях. Лодiї якийсь час пливли мiж горами, а тодi перед очима воїв вiдкрилась така безмежна широчiнь, такий неосяжний голубий простiр, що захопило дух. "Море", — подумали молодi вої.
Але це ще було не море, а тiльки гирло Днiпра — Бiлобережжя, останнiй мiсток мiж Днiпром i Руським морем, Бiлi береги, до яких рвалися заморськi гостi i де люди з Русi перед далекими походами востаннє прощались з рiдною землею.
Влiтку цi береги не бували порожнiми. Праворуч вiд Днiпра, до самого Iстра, тягнулись землi уличiв i тиверцiв. Вони виїжджали сюди i торгували тут, на Бiлобережжi, з заморськими гiстьми. Лiворуч вiд Днiпра недалеко були й Клiмати, де жили греки-херсонiти — хитрi, меткi, спритнi люди, що завжди тут перехоплювали гостей i вмiли краще, нiж уличi й тиверцi, торгувати.
I зараз, тiльки лодiї князя Святослава з'явились на плесi, вони на швидких конях прилетiли з поля й стали на берегах. Проте коли херсонiти дiзнались, що на лодiях iдуть не купцi руськi, а вої, то одразу пiдтягли попруги у коней, сiли в сiдла й тiльки пил звiвся за ними в полi.
Князь Святослав стежив, що ж робитиме Калокiр, побачивши своїх землякiв, i був певен, що вiн, зустрiвши їх на Бiлих берегах, поцiкавиться тим, що робиться в Клiматах, перекаже щось батьку в Херсонес.
Але Калокiр десь сховався й не виходив з лодiї, поки на берегах були херсонiти. Йому, здавалось, було навiть прикро, що тут з'явились його земляки. Тiльки тодi, коли херсонiти сiли на коней i з гиком полетiли в поле, Калокiр вийшов на берег, щоб розiм'яти костi.
"Важко жити людинi, яка не має нi роду свого, нi рiдної землi", — подумав Святослав.
I коли Калокiр пiдiйшов до князя, без толковинiв запропонував йому походити на косах, бо вiн, мовляв, має щось сказати, князь Святослав не схотiв iти з василiком. Вiн сказав Калокiру, що має багато дiла з воями, а говоритиме з василiком вже в Болгарiї.
Калокiр довго пiсля цього стояв сам на слiпучо-бiлiй косi, схожий у своєму темному одязi на високу жердину, i все дивився й дивився на безбережне море, на хмари, що виникали на обрiї, на хвилi.
Надвечiр усi лодiї зiбрались на Бiлих берегах. Ще завидна вони переїхали до острова Елферiя* (*Острiв Елферiя — сучасна Березань), щоб там безпечно налити повнi бочки прiсної води, оглянути перед далекою дорогою щогли, реї, вiтрила.
Наступного дня дуже рано, тiльки денниця запалилась у небi, на лодiях пiдняли укотi, поставили вiтрила. Пiд свiжим вранiшнiм вiтром, нiби чайки, що розправляють крила, лодiї одривались одна по однiй вiд Бiлих берегiв, виходили ключами у безмежне Руське море.
Свiжий вiтер зi сходу не вщух за нiч. На тлi темно-синього неба, на якому ще палахкотiли зорi, вималювались обриси щогл i вiтрил. По морю далеко лунав тривожний переклик людських голосiв, в уключинах рипiли весла.
Зробивши широке пiвколо, лодiї розгорнулись по чотири-п'ять у ряд i, то пiдiймаючись на високiй хвилi, то разом з нею поринаючи вниз, подались на захiд.
У цю передсвiтанкову годину море, нiби стомившись вiд безугавної шаленої ночi, було роздратоване, зле.