Постоявши під дубом, він пройшов до ріжка острова, де височіла насипана множеством рук могила, — тут, як сказали Володимиру, отець його Святослав темної ночі рубався з печенігами, тут він помер, вої ж віддали останню погребову почесть — спалили в лодії його тіло.
Знявши шоломи й низько схиливши голови, стояли князь Володимир з сином Мстиславом і воєводами перед могилою, на якій зеленіла трава, всіма барвами грали квіти. Усі вони мовчали, тихо було навкруг, тільки жайворони десь високо вгорі розливали бесконечну й трохи смутну пісню.
— Буде так! — сказав князь Володимир, стоячи над могилою свого батька. — Ми йдемо супроти Візантії на справедливу січу, помститись за тих, що загинули від рук ромеїв, утвердити новий закон і нове життя. Ти, воєводо Вовчий Хвіст, веди вершників полем до Хозарської переправи, там рушай у Клімати й підступай зі сходу до города Херсонеса, ми, воєводи, їдемо Дніпром, а далі й Руським морем, щоб налетіти на Херсонес з півночі й заходу.
Проте це було ще не все, що замислив князь Володимир. Стоячи на високих кручах Хортиці, він дивиться на Дніпро, лівий берег, туди ж дивиться й дружина.
Перед їхніми очима стелиться безмежне поле, по ньому в'ється гостинець — шлях суходолом до Сурожського моря й на Дон, а обабіч гостинця, скільки не глянь, могили й могили.
Так було всюди, де вони проходили, — над полуденними її шляхами, де руські люди бились з множеством орд і всякою навалою, з давніх-давен височіли, пізніше притерлись, а часом були вже й розорані могили предків наших, що поклали голови за Русь.
Дивлячись на ці могили, князь Володимир думав про минувшину, сучасність свою і майбутнє, що в його уяві було чимсь єдиним, бо майбутнє завжди перетворюється в сучасність, сучасність неминуче й дуже швидко, як людський вік, стає минулим, і тільки минувшина вічна — мертва, але завжди жива, вона стоїть на сторожі швидкоплинного світу...
— Рідна земля! — каже князь Володимир. — Будемо берегти її скрізь і всюди.
Він кладе руку на плече сина Мстислава.
— Ми йдемо, — продовжує Володимир, — на Херсонес і ще не знаємо, що нас там жде. Вірю, візьмемо город, будемо звідти говорити з імператорами. Проте, сидячи в Херсонесі, хочу почувати себе твердо, міцно. Ти їдь суходолом до Тмутаракані, сину мій Мстиславе, — то Руська земля, доки там сидимо — греки в Кліматах зав'язані, як у мішку. Буть тобі, сину Мстиславе, князем Тмутаракані, стережи звідти військо моє в Кліматах, буде потреба — покличу, іди в поміч.
— Спасибі, отче! — подякував новий князь Тмутаракані Мстислав. — Сидячи в Тмутаракані, стерегтиму тебе, військо, всю Русь.
Він виймає з піхов меч. Цілує холодне лезо, на якому грає проміння.
Князь Володимир обняв сина й теплими очима подивився на його юне обличчя, на якому пробивались темні вусики, пушок на підборідді. От і прийшов час розлучитись із одним з синів — чи ж доведеться йому ще бачити його?
Того ж дня князь Мстислав з дружиною помчав на схід, до Сурожського моря.
Увесь день вої оглядали лодії, забивали конопаттю щілини в днищах, готували вітрила, снасті, укоті.
Раннього вечора, тільки стемніло, лягли спати — починалась остання ніч, коли можна було на дозвіллі відпочити перед далеким і важким походом — Дніпром до Олеш'я й далі морем.
Ніч була тиха, тепла. Звечора небо затягли хмари, перед самим заходом сонця над Дніпром просіявся дощик, але він так само, як народився, швидко й вщух, хмари розвіялись, темна гряда їх висіла тільки над пониззям.
На лодіях тут-там чулись розмови, десь народилась у темряві, покотилась над плесом тужна пісня, понад берегом і вище, на кручах, згасали вогнища, в полі на конях, вище ж і нижче від стану на насадах стала на чоті сторожа.
І раптом у тиші пролунав один голос, до якого приєднався другий, третій:
— Дивіться, дивіться на небо!
Усі дивились на пониззя, де раніше висіла, а тепер уже розійшлася громада хмар, — там, у небі, починаючись широким хвостом від Волосіні і простягаючись гострим списом майже до обрію, сріблясто переливалась дивна зоря* (*Комета 989 року.) .
Втім, це була не зоря — високо в небі серед інших зір, затьмарюючи їх, висіла зоря-хмарина, вона світилась, сяяла таким блиском, що враз окреслились Дніпро, темні лодії на воді, береги й кручі, люди, що стояли там і дивились на небо.
Ці люди — і прості вої, і вся старшина — були вкрай схвильовані й стурбовані, бо ніколи до цього такого не бачили, — на лодіях, скрізь по березі, на кручі, де біля шатра стояв з старшою дружиною князь Володимир, у ці хвилини всі мовчали, але кожен думав, що віщує Русі й усім людям це знаменіє, проти кого спрямований спис, який висить у небі?
— Небо благословляє нас, — промовив, звертаючись до старшини, князь Володимир. — Зоря вказує на Херсонес. Ми переможемо!
І вже скрізь на березі ворушились, гомоніли, говорили збудженими, бадьорими голосами вої:
— Зоря вказує на Херсонес! Нашій раті буде удача... Далекі, забуті предки, які вони були безпорадні й безсилі, коли бачили перед собою таємничі зорі, ставали свідками народження й загибелі далеких світів, плину дивних, небачених світил! Щастя в тому, що вони, хоч і не знали, й не розуміли одвічних сил світу, а також і неба, світил, дуже твердо стояли на тій землі, де їм доля судила жити, вони берегли її й були добрими господарями цієї землі.
Ще через тиждень лодії князя Володимира дійшли до гирла Дніпра, підняли тут вітрила й, обминувши довгу косу, що стрілою виходила в море, полетіли на південь, до Кліматів.
Їм щастило. Над морем у цей час стояла добра година, удень повівав легкий вітер з півночі, вночі він завертав зі сходу — від розпеченої сонцем землі Кліматів — або й зовсім стихав, і тоді вої брали в руки весла.
Воям допомагало, здавалося, саме небо — уночі на небі увесь час, коли вони їхали Дніпром, а далі і в морі, високо над ними висіла зоря-хмарина, яку вперше побачили нижче порогів, вона сяяла в небі, освітлювала їм шлях...
Вони пливли в широкому, безбережному морі, раз і другий зустріли кілька хеландій херсонітів, на світанні третього дня побачили далеко на обрії вузеньку смужку землі — то, либонь, був мис Парфенія в Кліматах. Князь Володимир велів одразу ж завернути далі в море — за цим мисом була Керкентида* (*Керкентида — сучасна Євпаторія.), що захищала Херсонес з півночі, там завжди стояли кораблі ромеїв. І лодії незабаром опинились у чистому морі, тепер вони пливли просто до берегів Херсонеса.
Наступної ночі вої побачили на далекому сході вогні — там у кількох місцях високо в небо сягали, освітлюючи знизу хмари, вогняні стовпи. Це був знак, що вої-вершники пробились через Хозарську переправу, посуваються в Кліматах, заходять зі сходу до Херсонеса.
На світанні повіяв з моря й туго нап'яв вітрила на лодіях свіжий вітер, і тоді ж вої князя Володимира побачили Херсонес — жовті стіни його, вежі, позолочені бані церков, що височіли над самим морем, у затоці Символів на схід від города видно було щогли багатьох ромейських кораблів.
Князь Володимир знав, що в давні часи вихід із затоки Символів перетинався на ніч залізними цепами, нині цепи ці лежали на дні затоки, тому він велить сотні лодій залишитись у морі, а сам з другою сотнею летить на високій хвилі прямо до затоки Символів.
Це був зухвалий, сміливий наскок; у тихій затоці на хеландіях усі спали, коли лодії руські налетіли, стали поряд з хеландіями, а з них почали вискакувати з мечами в руках вої, вже пізно було щось робити й оборонятись, ромеям лишалось тільки кричати, волати.
Крик з затоки долинув до города. Уже розвиднілось, сторожа на стіні побачила безліч ворожих лодій у морі, немало лодій стояло і в затоці Символів, а руські вої з мечами й списами в руках уже поспішали до стін Херсонеса.
Але взяти навальне город не пощастило — на стіни його висипала й почала метати стріли сторожа, перед воями, що встигли добігти до воріт праворуч від вежі Зенона, впала з величезним грюкотом і тріском катаракта* (*Катаракта — залізні грати.) — город Херсонес замкнувся.
Як на той час, город Херсонес вважався міцною, майже неприступною фортецею. Він займав невелику площу — двоє поприщ вздовж, набагато менше впоперек, стояв між двома затоками на мисі, що виходив далеко в море, навкруг города в різні часи з великих брил тесаного каменю побудовано було дві стіни — головна й передня, що називалась протейхизмою, на рогах стіни височіли вежі, з них одна біля самих воріт города — вежа Зенона. Усі ворота, що виходили до затоки Символів, до моря, й на заході до некрополя* (*Некрополь — город мертвих, кладовище.), були зроблені з дуба, оббиті міддю й залізом, позад них почеплені були ще й катаракти.
Жити в цьому городі його мешканцям було тіснувато, поділені на квадрати рівними вузькими вулицями, будинки тут ліпились, як клітинки в вощині, один до одного, західна й південна частина города, де містились у хижах, землянках і просто неба ремісники, рибалки, вантажники, нагадували мурашник.
Тільки в північній частині города, що виходила до моря, жити було просто й дозвільне — там стояли впритул один до одного великі двоповерхові будинки багатіїв, містились терми, гімнасії* (*Терми — бані, гімнасії — будинки для фізичних вправ.), стояли великі храми, а на високій скелі над морем базиліка — довга відкрита будівля, дах якої підпирали колони, підлоги вкривали чудові мусії, скрізь милували зір мармурові статуї, які стояли також і обабіч сходів, що вели до моря.
Город-фортеця, це так, але фортецею був і кожен дім багатого херсоніта, вікна їх виходили не на вулицю, а в двір, у дворах були льохи, де стояли піфоси* (*Піфоси — високі глиняні глеки.) з вином, діжки з солоною рибою, в кутку двору, під землею, звичайно містилась і цистерна, в якій херсоніт збирав дощову воду.
Цистерн не мало убоге населення города, але з давніх часів у Херсонесі існував водогін — на схід від города під землею були цистерни, де збиралась вода з річищ, джерел і просто дощова, звідти, також під землею, вода текла кам'яними трубами до города, а там і в усі будинки.
У давні часи, коли Херсонес був городом грецьким, тут кипіло життя. Воздвигались храми й чудові будівлі, скрізь стояли пам'ятники й мармурові дошки з написами, що славили подвиги херсонітів, — коли ж тут стали володарями візантійці-ромеї, вони поламали храми, повергли в прах пам'ятники, мармуровими дошками з написами вимощували підлоги в своїх будинках, — вони грабували Клімати, крали їх багатства, вигідно торгували з Руссю, а Керкентиду й Херсонес зробили своїми торговищами.
Особливо підупав Херсонес за імператора Василя, що боявся не тільки малоазіатських фем, але й Кліматів.