Серед них є цікаві люди. Взяти хоча б Костюріних чи Гаврилових. Живуть по-різному, хто як може, а він, Віташевський, перебивається на хлібах приватного вчителя та ще малює, цікавиться також якутською етнографією. Але його цікавість мало чого варта, от Зубрилов — то ентузіаст, прямо-таки фанатик.
— Уявіть собі, заснував тут краєзнавчий музей. Скільки віддав сил, скільки поклав праці, подолав різних перешкод, а таки домігся свого.
За розповіддю свого добровільного рятівника й незчулися, як підійшли до будинку, де ледь поблимувало світло.
— Тут живе мати одного козака, який цієї осені переїхав з родиною в улус. Вам буде зручно в неї.
Господиня справді сподобалась всім, а надто жінкам, які зразу прилинули до неї, наче до рідної неньки. Вислухавши рекомендації Віташевського, вона аж руками сплеснула.
— Спасибі, Миколо Олексійовичу, що не забули про мене й привели. Де ж би це вони, сердешні, тулилися в такий скіпень? Залишайтеся й живіть, скільки вам треба, а про гроші й не говоріть. Ніякої плати не хочу. Ви, дівчата, будете спати в моїй кімнаті, а хлопці тут. У ній зараз холодно, бо ж не палю, але цьому можна зарадити. І тапчан внесемо. Та роздягайтеся, сідайте, ось я вам зараз стільці внесу.
— Не турбуйтеся, Василино Марківно, — мовив Віташевський. — їм ніколи сидіти, треба ще речі принести.
— То ви, хлопці, збігайте, а ми з дівчатами тим часом нагріємо вам кімнату і про вечерю подумаємо.
Віташевський також зголосився підтримати хлопчачу компанію. Довго умовляли, що легко обійдуться без його допомоги. Згодився лише тоді, коли пообіцяли завтра побачити Монастирівку, а потім буде видно.
Пожитків у них, здавалося, ніяких і нема, а все-таки довелося тричі обертати туди-сюди.
Повернувшись, хлопці не впізнали своєї кімнати. Тепер вона дихала теплом, привітно посміхалася. На столі парували миски й високий мідний чайник, а попід стінами красувалися дбайливо застелені три тапчани.
Вечеряли не поспішаючи. Скидалися на веселу дружню родину, де Грабовський, завдяки його окладистій бороді й вусам, сходив за старшого сина. Лад усьому давала Улановська, з якої не зводив захоплених очей Краніхфельд, мабуть, дивуючись її хазяйновитості й моторності. Василина Марківна, поволеньки сьорбаючи чай, розпитувала своїх несподіваних пожильців, кожного зосібна, звідки вони родом, чи є батьки й матері, як потрапили в якутську неволю. Уважно слухаючи, тихо зітхала, часто витирала ріжком фартуха вологі очі.
— А що ж вас, матусю, загнало сюди? — запитав Грабовський, коли Софія Новаковська скінчила розповідь про свої тяжкі митарства, про її чоловіка й восьмирічного сина Сергійка, якому випало дитинство без материнської ласки.
— Ет, бодай того не знати й не згадувати, — скрушно хитнула сивою головою стара. — Кубанці ми з діда-прадіда. Жили колись, хвалити бога, з достатком. Та треба ж було лучитися лихові невсипущому. Мій чоловік поліг на війні проти бусурмана, а я зосталася з своїм малим Климком, таким, як оце зараз ваш, Софіє, синок. Хазяйнувала якось сама. Коли ж Клим вигулявся на парубка — забаг у козаки. Як не відмовляла його, таки не послухав — пішов. Спродала я все та й потяглась за ним П'ять років служив у Черкаську. Потім їх полк, після якоїсь там заворушки, розігнали, козаків кого куди, а мій Клим аж тут опинився. Згодом до нього приїхала невістка з дітьми, а за ними і я. А хіба ж угодиш цьому гемонському начальству? Не догодив Клим, і погнали, мов пса, в улус... Повернутися в рідні краї, далебі, вже нема надії, тут, у цих снігах, доведеться й звікувати Ех, горе наше, горе, як господнє наслання.
— За що вашого Клима прогнали звідси? — поцікавився Микола Ожигов.
— Та хай на їхній голові окошиться, — знічев’я махнула стара рукою і більше нічого не сказала. Видно, їй важко було говорити, а може, й не хотіла звіряти родинну таємницю. Ніхто й не зважився більше допитуватись.
Обляглися уже далеко за північ. Ожигов і Краніхфельд трохи погомоніли й поснули. А Грабовський не міг: ні втома, ні смачна страва, ні хатнє тепло — ніщо не могло навіяти сну. Лежав не вкриваючись, з розплющеними очима і задоволено дихав давно забутим і таким милим домашнім затишком. Думки пливуть, рожеві й легкі, немовби павутиння над нивами.
От пропливає ще зовсім свіжа картина розлуки в губернській тюрмі з Улановською, Ожиговим і Краніхфельдом. Усе те було тяжким, повним розпуки й гіркоти, а зараз видається таким райдужним, аж ніби казковим. Тоді Віктор клявся знайти Евеліну. І таки знайшов. Сталося це того самого дня й без карколомних романтичних пригод, якими так щедро напхано романи про молодих закоханих, котрим доводиться розлучатись проти волі.
Коли партія, з якою мав вирушати Грабовський, уже вишикувалась біля тюремної брами, до неї прилучили ще зо два десятки арештантів, в тому числі й Краніхфельда. Обігнувши місто, вона підвечір вступила в дворище Олександрівського централу, де сиділи переважно ті, хто знав свій вирок і чекав відправки на місце. Там Віктор і зустрівся з Евеліною.
Так знову зібралися докупи всі балаганці, крім Володимира Івановича.
Там, у централі, просиділи понад півроку — до глибокої осені. Згадало начальство про них лише тоді, як настала санна дорога, їхати було важко, особливо для Грабовського з його кволим здоров'ям та невідступними болями в серці. Мандрували понад три місяці. Скажені морози, шалені віхоли-вітри, бездоріжжя, благенька одежа, нікудишнє харчування...
І якщо він доїхав сюди, не поліг на страдній путі, то цим завдячує перш за все своїм товаришам, їм і лише їм та своїй волі до життя. Скільки виявили дружньої уваги й турботи, піклуючись про його здоров'я! І не одні хлопці, а й Улановська та Новаковська на етапних станціях дбали, як могли, щоб виділити йому кращий шматок хліба, миску гарячої страви чи склянку міцного чаю; і ведмежу шкуру, яку придбали дорогою, також віддали на чоловічі сани — Павла загорнути.
Хоч як опинався старший конвоїр, а вони таки змусили його заїхати в Киренськ, показати недужого лікареві й дістати потрібну мікстуру. Трохи полегшало.
Грабовський був дуже здивований і вражений, несподівано стрівши в Киренську харків'янина Сергія Балабуху, з яким розлучився понад п'ять років тому — в ізюмській тюрмі: тоді Балабуху погнали в Східний Сибір, і він, виявилося, потрапив до Киренська. Сергіїв строк вийшов ще минулою весною, але влітку чоловік не міг вибратися звідси — також чекав санної погоди. Не встигли набалакатися — старший конвоїр квапив. Передав Балабухою поклін на Україну...
Думка знову повертається до балаганців. Добрі в нього товариші, з такими легко жити, й боротися, і навіть померти. Оберігають його, мов дитину. Коли зможе віддячити їм? Та чи й заслуговує він того? Кажуть: ти співець, маєш голос, усім нам потрібний, а найбільше — народові. Співець... Народові...
Ех, друзі, друзі мої незрадливі! А який я, власне, співець? Які струни розворушив у серцях знедолених, що повідав їм, чому доброму навчив їх? Що створив для них? Поеми "Текінка" й "Бурятка", сотні півтори віршів та перекладів, кілька дріб'язків прозою, які ще не побачили світу і невідомо коли й побачать. Хіба все це варте вже того, щоб натягувати на себе мантію бояна? Ех, бояни, бояни. "Поэтом можешь ты не быть, но гражданином быть обязан". Вірно сказав славетний співець землі російської. Бути громадянином, жити болями й муками працюючої громади — ото і плуг, і молот, і арфа кожного з нас. Узявшись за перо, мусиш пам'ятати це.
Плуг, молот. Чи ж зможеш ти з твоїм здоров'ям орудувати ними? Хоча б так, як орудують інші? Зможеш? Та й чи знайдеш у собі сили зректися пера? І загалом, чи на ту дорогу ступаєш? Затуманені байраки, колючі терни, дощі і спека, іноді роздоріжжя...
А Микола Ожигов, якось прочитавши в Олександрівському централі "Текінку" й уривок з перекладу "Шільйонського в'язня", сказав: "Ти, Павле, не Байрон і не Шевченко. Словом, поки що не справжній поет. Але можеш і повинен стати справжнім. В тобі є божа іскра. Отож роздмухуй її..." Можеш... Мусиш... Миколо, друже мій душевний, друже щирий. Невже тепер розлучать нас з тобою? Це важко й уявити собі.
А де ж то Ромасик зараз? Що поробляє і як почуває себе? Чи вже вивели його з Павлодара, чи не карається в тюрмі? Писав, сподівається етапу на Іркутськ, отже, скорого побачення з усіма балаганцями. Та минуло відтоді майже два місяці, але нема ні його самого, ні хоча б листа. Або знову встругнув якусь штуку, як ото в Тюмені , і заробив карцерний режим з забороною листуватися, або ж десь мандрує. Куди попровадять Михайла, яку дірку знайдуть для нього? Невже ніколи не доведеться зустрітися з ним? А треба, дуже треба. При зустрічі можна буде розповісти, чому і як саме прилучили його до балаганців і судили заочно, чому він, як і вони, отримав спершу чотири роки каторги, а потім поселення в Східному Сибіру. Він же, мабуть, і не відає того, що тут невільно прислужився йому його друг Павло. Все це має з'ясуватися. Ой Михаиле, Михайлику...
3
Після сніданку хлопці взялися за роботу на подвір'ї. Ожигов величезним колуном рубав дрова, що їх Краніхфельд носив до повітки, а Грабовський, замашно орудуючи лопатою, прокладав у глибокому снігу тунель від будинку до хвіртки. Василина Марківна, що допомогла жінкам розвісити випрану білизну, не могла намилуватися дружною роботою своїх квартирантів. Особливо подобалась їй вправність Миколи.
— Бачу, ви, паруб'ята мої хороші, занудилися по ділу, — говорила, визбируючи тріски. — То добре, бо ж праця — вона всьому голова. Хто вмиває руки від неї, той, хай йому... Зате в обід ми почастуємо вас варениками й тутешнім киселиком. Біжіть-но, Соню, подивіться, що в нашій печі діється, чи не вичахла. Ви, Ліно, полізьте на горище і наберіть там, у діжі, що біля коминка, ягід, а я зараз принесу від сусідки сиру. Перепочиньте Павле, трохи та не докопуйтесь до самої землі, бо тут стільки понадувало, що й до весни не розчистите.
— Так, так, Василино Марківно, учіть молодих, аби знали, — донеслося від воріт. — Знаного за плечима не носити.
Грабовський побачив у хвіртці Віташевського.
— А ви вже, значить, хазяйнуєте, — продовжував той. — Ну, як воно тут, хлопці й дівчата? Не дуже ремствуєте на мене за квартиру?
— Та що ви, Миколо Олексійовичу, ми з Василиною Марківною наче… — почав було Краніхфельд, але гість перебив його.
— То й добре, коли задоволені.