Був дуже вдячний "доброму Іраклію" і, щасливий, попрощавшись із нечисленними своїми справжніми друзями, 2 серпня просто рибальським човном відплив від негостинних скелястих берегів своєї семилітньої "незамкнутої тюрми" просто до Астрахані.
На четвертий день, тобто 5 серпня 1857 року, рибальський човен щасливо прибув до Астрахані, і з човна вийшов поет-засланець – неголений, у старій шапці, в білому солдатському кітелі, в стоптаних солдатських чоботах, у туркменському верблюжому "чапані" на плечах, з великою напівпустою торбою в руках і з кількадесятьма карбованцями в кишені.
Ішов вулицями великого портового міста, цікаво придивляючись до цієї південно-східної "Венеції", що, не зважаючи на певну мальовничість, виглядала, як "величезна безладна сіра купа сміття", увінчана "зубчастими білими стінами Кремлю і струнким, пишним, з п’ятьма банями собором московської архітектури XVII століття". Шукав, де б пообідати і знайти нічліг, і не знайшов ні того, ні другого, – у ресторані йому не могли дати "навіть звичайної юшки". Обурювався, що така несподіванка зустріла його саме в Астрахані, "в місті, що половину величезного російського царства годує осетриною". На щастя, знав адресу новопетровського плац-ад’ютанта Бурцева, що перебував тоді в Астрахані, й знайшов у нього і обід, і притулок.
Уже в день приїзду довідався, що пароплав до Нижнього відпливає не раніше, як за два тижні. Мимохіть довелося йому зробитися "оглядачем цього брудного міста", цього, як казав, "негостинного улуса".
Проходячи раз головною вулицею коло одного будинку, звернув увагу на пишного швейцара й побачив напис: "Дом Сапожникова". Був це дім небожа того інженера Сапожникова, маляра-аматора, що виплачував йому колись стипендії як скарбник Т-ва заохочення митців. У домі його пізнав ще в 1842 році його небожа, хлопчика Сашу, що був тепер "діамантовою зіркою астраханського обрію й безплатним астраханським метрдотелем", але власне ці "пишні вади" старого знайомого спинили поета. По кількох днях довелося йому покинути помешкання Бурцева, що саме тоді мав оженитися. Найняв собі комірчину за 20 копійок на добу, ходив по Астрахані, придивлявся до життя калмиків, оглядав докладно, як досвідчений археолог, місцеву старовину, переглядав у бібліотеці журнали, серед яких були й нові, що про їх існування й не знав.
15 серпня українець лікар Муравський, довідавшись про перебування Шевченка в Астрахані, розніс цю вістку по місті. Перший прийшов до Шевченка Ів. Клопотовський, колишній студент Київського Університету, що знав поета ще з Києва. Колишніх студентів-киян була тут ціла численна група, і українців, і поляків, і вони взяли поета в веселий полон. Один із них, Тимош Зброжек, 15 серпня розповів про перебування Шевченка в Астрахані Сапожникову, і 16 серпня поет відновив своє давнє знайомство з астраханським мільйонером, якого знав іще "пустуном-школярем у дитячій курточці". Серед зустрінутих тут земляків-киян, що переважно скінчили університет у кінці 1840-их рр., живою була традиція Кирило-Мефодіївського братства, і всі вони були палкими прихильниками Шевченкової музи. Ще рік тому російський повістяр Олексій Писемський, що відвідав Новопетровський форт, писав нашому поетові з Астрахані:
"Бачив я на одній вечірці щось із 20 Ваших земляків, що, читаючи Ваші вірші, плакали з захоплення й вимовляли Ваше ім’я з побожністю. Я сам письменник, а іншої слави та популярности, як ця заочна пошана, не бажав би; і хай усе це буде Вам потіхою в Вашому безрадісному житті".
Тепер це товариство земляків мало щастя висловити свою пошану самому поетові. Велика була його радість: тріумфом зустріли його ці освічені молоді педагоги й лікарі, і він, утішений, по тижневому бенкетуванні з ними, писав у щоденнику: "Дякую вам, благородні, безкорисливі друзі мої! Ви обдарували мене такою радістю, таким повним щастям, яке я ледве вміщаю в своєму вдячному серці. І пам’ять про ці найщасливіші дні я вписую не до прозаїчного журналу свого, – я занесу її до скарбниці свого серця".
Матеріальні труднощі, що їх він мав, теж несподівано були розв’язані. Сапожников збирався їхати до Нижнього Новгорода й замовив для себе й своєї родини цілий пароплав "Князь Пожарский". Він запропонував Шевченкові окрему безплатну каюту. Втішений поет повернув до каси пароплавного товариства квиток, за який заплатив був 5 карбованців, щоб його "віддали дурно першому-ліпшому бідакові". Капітан пароплава Кішкін пустив на причеплену до пароплава баржу аж п’ятьох бідаків. Приємні несподіванки зустрічали тепер поета на кожному кроці, – і цей Кішкін, як виявилося, був давній знайомий, іще з петербурзьких часів. Усе складалося якнайкраще.
23 серпня пароплав відплив до Нижнього Новгорода.
Подорож по Волзі
Шевченко любувався тепер живою, соковитою природою, любувався досхочу. "Ночі місячні, тихі, чарівно поетичні ночі!" – писав у щоденнику. "Волга, як безкрає дзеркало, затягнута прозорим туманом, м’яко відбиває в собі чарівну, бліду красуню-ніч і сонний крутий берег, обставлений групами темних дерев. Солодкий спокій навіває ця розкішна декорація. І вся ця краса, вся ця зрима німа гармонія наповнюється задушевними звуками скрипки". Три ночі грав йому "визволений раб-чудотворець", відпущений дідичем на волю "кріпак-Паґаніні" Олексій Панов, буфетчик на "Князі Пожарському". Поетові здавалося, що з його убогої, дешевенької скрипки "вилітають зітхання зневаженої кріпацької душі і зливаються в один протяглий, понурий, глибокий стогін мільйонів кріпацьких душ". Під звуки скрипки "визволеного раба" і під стукіт машини пароплава думав про революцію, що колись знесе панування одних людей над другими. З-під пера його спливали пророчі імпровізації:
"Великий Фултоне і великий Ватте! Ваша молода дитина, що росте не днями, а годинами, незабаром пожере канчуки, престоли й корони, а дипломатами й дідичами тільки закусить, пограється, як школяр цукерком. Те, що почали у Франції енциклопедисти, те довершить по всій нашій планеті ваша колосальна геніальна дитина. Моє пророцтво безсумнівне".
Дружня уважливість господарів пароплава, їх родичів, свояків і цілого оточення його зворушувала – "з надмірного захоплення" не знав, "що з собою робити", "бігав сюди й туди по чардаку, немов школяр, що вирвався із школи". Записуючи це в своєму журналі, зауважував: "Аж тепер тільки зрозумів я огидний вплив десятилітнього приниження. Аж тепер тільки я вповні відчуваю, як глибоко в мені засіла казарма з усією її принизливою буденщиною". Швидкий, несподіваний контраст між недавнім солдатським життям і теперішнім простим людським поводженням нового оточення здавався йому "чимсь надприродним, неймовірним".
Багато читав, вів розмови з супутниками, слухав оповідання про зв’язані з ім’ям Разіна урочища, повз які пропливали, про самого цього, як казав, "волзького барона", "нічного злодюжку", що був пострахом "великих грабіжників" – московського царя й перського шаха.
31 серпня пароплав прибув до Саратова. Напередодні Шевченко випадково довідався про те, що в Саратові, куди був засланий Костомаров, ще й тепер живе його мати Тетяна Петрівна. "Добра бабуся, – записував по цілоденній гостині в неї, – пізнала мене з голосу, але, глянувши на мене, завагалась щодо свого здогаду". Переконавшись, що це Шевченко, старенька "радісним поцілунком і щирими сльозами" привітала поета, як сина. Костомаров був у Стокгольмі. Старенька показала лист від сина з 30 травня. Згадавши "фатальне 30 травня 1847 року", і дорогий її гість, і вона сама "як діти заридали". Шевченко залишив їй на пам’ять присвячені її синові вірші, написані 19 травня в петербурзькому казематі, коли був вражений її пригнобленим виглядом, як вона йшла з тюрми "з хреста неначе знята", "чорніша чорної землі".
Другого дня поета зустріла нова приємна несподіванка: його вітала "незнайома землячка й поклонниця" пані Марія Солонина, з доручення якої й "саратовської братії" з’явився до нього на пароплав якийсь пан Чекмарьов.
Сходив Шевченко з пароплава й у Самарі, хотів побувати й у Симбірську, щоб оглянути Ставассерів пам’ятник Карамзінові, що його студентом бачив іще в глині, але перешкодила погода.
На "Пожарському" відбувалися часто веселі бенкети то з приводу чиїхсь іменин, то з приводу якихось роковин. Шевченко завжди в таких випадках був гостем мільйонерів, але поза господарями мав іще веселе товариство капітана Кішкіна, в каюті якого їхав. Відбувалися на пароплаві й літературні ранки, на яких декламували заборонені цензурою, іноді революційні поезії. Поет тішився ними, переписував їх до свого щоденника.
13-14 вересня відвідував Казань. Довідувався про засланих до Казані братчиків Посяду й Андрузького, але про них ніхто вже не пам’ятав. Оглянув пам’ятники місцевої архітектури. Уже й раніше зрисовував, де можна було, краєвиди й види міст, повз які плив пароплав. Зробив і в Казані два шкіци. Робив портрети з своїх супутників. Знову відбувалися літературні вечори й урочисті обіди. 20 вересня Шевченко прибув до Нижнього Новгорода. Подорож тяглася мало не місяць, але, як бачимо, не була нудна, У Нижньому його зустріла прикра несподіванка: за кілька годин по приїзді до міста він довідався, що його шукає поліція, а на другий день уже знав, що йому треба їхати до Оренбурґу.
В Нижньому Новгороді
Іще перед приїздом Шевченка до Нижнього прийшов до тутешньої поліції лист коменданта Ускова про те, щоб вона наказала Шевченкові повернутися до Оренбурґу. Усков писав, що в висланому до штабу корпусу військовим міністерством папері було сказано, що амністованому Шевченкові заборонено жити в Москві й у Петербурзі і що він має жити в Оренбурзі "аж до часу остаточного звільнення на батьківщину". Довідався про це Усков 23 серпня – по від’їзді Шевченка – і тепер спішив виправити свою помилку, що загрожувала йому чималими службовими неприємностями [Командир батальйону не переказав змісту амністійного акту в своему листі до капітана Косарева, коли вперше писав до Новопетровського; коли ж Шевченко не прибув до Уральську разом з іншими амністованими товаришами, то тоді вже з Уральську написали Косареву, чому Шевченка не можна було пускати до Петербургу].
Формально він не мав ніяких підстав зміняти наказ командира батальйону про висилку Шевченка до Уральську, але піддався просьбам поета й звільнив його від 1000 верст зайвої дороги.