Гася сама толком не знала, що то за збори, але там мають бути літератори. А то було не просто собі щоденні сходини, а установчі збори Місцевого комітету письменників. Цей комітет був лише відгалуженням Спілки поліграфістів, тим що продукція письменників мала відношення до друку. Письменники мусять належати до якоїсь профспілки, от їх і притулено до поліграфістів. Мета була далекосяжніша, ніж простим оком було видно звичайній людині. А вже найменше розуміла те я.
Головою цих зборів і організаційного комітету був Антоненко-Давидович. От у перерві він до мене підходить і питає, чому це я досі не подала заяви про вступ до МК письменників. А можна? Хіба мене приймуть? — здивовано питаю, сама ж думаю: "Що я таке написала?"
— Подайте!
Я була неймовірно улещена такою увагою до мене, бо це ж було рівнозначно визнанню мене письменницею. І від кого? Від самого майстра слова Антоненка-Давидовича! Ото відтоді МК письменників став для мене центром, де точилося організоване життя письменницького колективу, куди я мала право входити не як інтруз, а як повноправний член. Бо в редакції Пролетар-ської правди, Життя й революції чи до Держвидаву заходила я боязко, з почуттям, що я тут — чуже тіло. Зайшла, сказала своє — і виходь! Звичайно, я там наштовхувалась на яку пару знайомих облич — але й відразу відчувала на собі їх зарозумілу пиху. — "І чого воно отут плутається, оце ніщо? Плужанка! Це наше, талантів, діло і ми її не впустимо між себе". — Я почувала себе скрізь зайвою.
Але в Місцевкомі письменників — тут зовсім інакше. Хай собі пиндючаться, а я буду так само звисока на них дивитися. Я тут такий самий член і можу бути тут, скільки захочу, — спостерігати, дивитися, сидіти мовчазно й тихо, як і завжди в громаді. Розглядатиму оцих задавак.
І все це дякуючи тому фактові, що головою був Антоненко-Давидович, а не якийсь шкідник, з тих, що потім хмарами нахляли до цього колективу.
А задавак розвелося чимало. Ось хоч би Грицько Косяченко. Я ж знала його куцим, неоковирним селянським хлопцем, а це — диви! Що за денді пливе? Він щойно видав книжку поезій і з гордощів землі під собою не чув. Як ішов вулицею, не впізнавав нікого, так чванно ніс свою кирпу із зачіскою а-ля Єсєнін. Білий комірець, краватка, новий сірий костюм. Де ж він хоче з тобою говорити, такий геній? З Жигалком він і досі був нерозлийвода, навіть покинув уже "Плуг" і опинився разом із ним у ВУСППі.
Я також уже не почувала себе членом "Плуга", з того часу, як подерла свої друковані оповідання. Я навіть написала заяву до Харкова, що вже не хочу бути членом. Та й розсипався "Плуг" у Києві. Навіть не знаю, чи хто коли збирається...
9 листопада 1972
КНИГА ДРУГА
ЖАР І КРИГА
2
ЧАСТИНА ПЕРША
МРІЯ, ЩО ЗВЕТЬСЯ ЛІТЕРАТУРА
1
То буває так, що все раптом уривається. Літо. Всі розбіглися. Нема куди, нема до кого зайти, слово сказати. Я ходжу вулицями, безпотрібно заходжу в крамниці (нема ж "купила"), повертаюся додому голодна шлунком і душею. Іду розбуялими від зелені вулицями, обмереженими електрикою — і плачу. Все живе, тішиться... Ось із театру на Миколаївську виходять усі збуджені, із змістом... Я ж — скнію. Який тут театр, коли дивлюсь, щоб останнього карбованця не розміняти?
Чому так? Що за доля? Хочу друзів, а їх нема. Ні одної людини, що дала б душі радість. Де тепер Міша Кривенький і що робить? Чому нема його тут?
В хаті — ще тоскніше. Увечорі не засвічую світла і чую звідкілясь музику — а це вже понад силу. Думки про небуття. Як нема іншої долі, то краще небуття.
Щоб якось цю нудьгу укоськати, я ходила разом із сусідкою, богомолкою Євдокимівною у ліс по гриби. Вона навіть мене підгодовувала своїми ріденькими супами, я їй щось за це платила, теж пісно. Гриби в такому меню це вже люксус. їхали ми далеко до Дарниці, там ще кудись пішки — Євдокимівна вже знала, де ростуть гриби. Поверталися зморені, голодні, але з грибами, із своєрідним вдоволенням, наповнені цілющим повітрям...
Але яка це мені компанія, оця богомолка, що весь час говорить про чуда, про обновлення церков? Я мусіла приноровлю-ватися до неї, говорити її мовою, хоч про ці самі обновлення цікаво було б поговорити з людьми широкого світогляду.
Це був час, що обновлялися образи в церквах, плакала Божа Матір, з'являлися інші знамення, люди ходили на прощу до чудотворних криниць. Але ж я сама бачила — на Львівському базарі обновилася баня церкви святої Покрови, із іржавої стала за одну ніч чисто золотою, із одною тільки іржавою краткою. (Щоб люди бачили різницю, так?) Цього чуда ніхто не міг заперечити, а газети пояснювали це атмосферичними впливами. А про чудо на якомусь київському передмісті, то навіть усі в Києві заговорили. Пролетарська правда послала навіть свого кореспондента до тієї жінки, що в її хаті літали речі. Повні відра з водою ходять, сокира й мітла літають, так само й посуд гуляє в повітрі самостійно... Прийшла міліція перевірити, чи не видумки, а в хаті всі речі, вже й одежа й горшки заходили, мітла почала танцювати, а посуд перевертатися в повітрі. Жінка прикрикнула на них — все стало на своє місце. Це все я прочитала в газеті, як дійсний, засвідчений факт.
Цікаво було б від когось тямущого почути пояснення всіх цих феноменів, а я мусіла вислухувати пророцтва Євдокимівни про наближення кінця світу. Але що ж мені було робити? Впадати в ще більшу прострацію?
Як усі мене сахаються. Ось раз прийшов був чомусь Лука Ляшенко. Член "Плуга". Не знаю, чому йому хотілося зайти. Він був актор, режисер, сценарист і жив сито у якоїсь багатої вдови, що турбувалась його побутовими потребами. Посидів, поговорив, подивився на цю "малохольну" дивачку, що сидить голодна за столом, щось шкрябає та думає так щось висидіти. Подивився — і більше ніколи не заходив.
От як то потрібна мені Гася, хоч вона й каже мені всякі прикрощі. Та тепер її в Києві нема. Володя вже лікар, заробляє, кудись поїхали. Василина, як вийшла заміж, відчужилася, та й також, здається, не в Києві. То залишилась оця Євдокимівна і гриби... щоб не здуріти з нудьги. Ще слава Богу, що вона така любителька лісу.
2
От так збираюся я одного літнього ранку з Євдокимівною по гриби, як тут приходить Юрій Будяк. Хоч Будяк живе на цій самій вулиці в тому рожевому 13-поверховому домі, був він у мене один раз і сказав, що цю кімнатку треба коліньми розпихати. Відтоді я часом зустрічала його на вулиці, в розмову не заходила, — а це чогось зайшов. Почав він здалека.
— Як ви тут? Що ви тут? Привіт вам від Сергія Пилипенка і від усього "Плуга"! Вітають вас Панів, Минко, Дукин...
— Я ж уже не член "Плуга", — відповідаю.
ілкл Селянських Письменників .ПЛУГ— 1-А ижо ое Уіьа.оама; Уенкізтоі "РІ-ІЮ*
УКРАЇНА. ХЛ*МІ. •>*• К. ЛІККИЕСТА, Р. ТЕЛЕФОН 441_І_ЦКВАШіО. НАВКОУО. і. ивікнсснт и. теи "І_
9__К~В~І_Т-Н_Я--дня Г92$-р. мЛіГ.."...
ПОСВІДЧЕННЯ
Пред'явниця цього,член Всеукраїнської Спілки Селянських письменників •ДЛУГ"тов. ГУКіЕННА Докія їде на все літо цього року ііо Україні для всебічного вивчення життя й побуту с/г, комун І колективів.
Прохання до всіх Державних і громадських установ допомагати тов.Гуменній в її роботі.
Посвідчення "Плуга" Докії Гуменної за підписом Сергія Пилипенка і Василя Минка.
— То нічого! А чого ви тут киснете в цьому Києві? Поїдьте куди... Я ось приніс вам відрядження від "Плуга"...
— Та я ж не член "Плуга".
— То нічого! Поїдьте, побачите світу. Може що напишете...
І бачить Будяк мою нерішучу міну, умовляє далі, ще й трохи докоряє, що я таким грибом снидію тут... А він же потрапив у моє найболючіше місце, бо це ж я раз-у-раз зв'язую свою душевну прострацію із неможливістю набиратись нових вражінь, зміни оточення, руху... Як гарно все це чути, як Пилипенко на відстані прочитав мої думки і вгадав, чого мені найбільш тепер треба. Але...
— Я ж не маю за що їхати, ледь-ледь животію, — признаюся.
— Та за це не журіться. Гроші знайдуться. Якщо маєте охоту, то пишіть про свою згоду й "Плуг" гроші вишле, дістанете...
Будяк пішов, а я й забула про ліс та гриби. Відрядження! Подорож! Та чи могло мені таке снитися? І це — коли я опинилася над найгіршою пропастю-безоднею моєї шаленої нудьги, без людей, без грошей, без підтримки і надії. І це — в той час, як мене літературний Київ відкидав та дивився так само, як на ту напівбожевільну Дозю, що ходила по Києву зимою й літом у незмінному червоному картатому пальті. Чи не яскраве ще одне свідчення, що біля мене хтось є? Істота допускає це гноблення і тягар ззовні, оце томлення духа всередині, а як бачить, що вже загибаю, блискає таким зворотом долі. Я ж тільки й думала, як би це куди поїхати, тільки за що? Навіть до Жашкова не було змоги.
* * *
Дійсно, я багато в чому на ту Дозю подібна. Хоча б у цій невмотивованій реалізмом життя упертості. Хоча б у цій непохитній манії не відступати від праці над словом. Я волю, я таки буду, хай хто що хоче каже! Ніяких порад слухати не бажаю! Осточортіли вже оці запитання: "Чому заміж не йдеш?" Так, наче мені це в голові!
Втім, подібна я на Дозю не у всьому. Я не відкинула весною пропозиції заміняти на три тижні вчительку на Звірниці. І дуже рада. Як би інакше могла я побачити Звіринець? Щодня три тижні ходила тими незабутніми стежечками вгору-вниз, поміж садами та хатами, наче скопійованими з Гравюр середньовічного
Києва. Там — церква св. Миколая, — кажуть, вона стоїть на тій самій горі, де збиралися на шабаш відьми з усієї України... Це тут десь вибухали склади з військовими матеріялами, аж у Жашкові ми чули гуркіт, а в Києві повилітали всі вікна. А он і золоті бані Видубицького монастиря. Чому названо "Видубиць-кий"? Бо коли під час хрещення киян скинули біля Михайлівського монастиря Перуна зі срібною головою й золотими вусами, то кияни кричали йому: "Видибай, боже! Видибай, боже!" І Перун поплив Дніпром униз, доплив до цього місця, тут і постав Видубицький монастир. Напевно, на місці його ж стародавнього капища... Оце стільки різних думок перебіжить у голові, коли йдеш з годину до школи тими стежками-доріжками та відчуваєш себе не в сучасному, а в стародавньому Києві. Які ж мальовничі ці околиці Києва! Про це й не здогадуються ті, що з хрещатицьких бездарних забудов складають собі уявлення про це місто.
* * *
Бач? Ось тільки три кроки від Києва-міста — і яке багатство вражінь.