Хазяїн, у якого зупинився на ніч, прийняв, як рідного: нагодував, напоїв, ще й поклав на ліжку спати, але те не завадило Іванові забрати коня, захованого в клуні за соломою. Підстерігши хазяїна, коли той рано-вранці поніс воду до клуні, Іван подався за ним назирці та й застукав на гарячому. І як хазяїн не клявсь, не божився, що це його кінь,— Іван не повірив: не було тому вигоди. Знайшов тут же й сідло, і всю збрую, осідлав та й вивів у двір. Хазяїнові, щоб відстав, ткнув межи очі німецьку довідку: на, читай, поки голова на плечах. Поки той стогнав про себе, що пригрів гадюку на грудях, Іван скочив у сідло та й бувайте здорові!
У Хоролівку в'їхав не криючись: у дорозі мав нагоду пересвідчитися в магічній дії німецької довідки. Спитав комендатуру, сміливо підступив до вартового, став вимагати, щоб допустили до пана коменданта.
Комендант прочитав довідку, вислухав уважно Івана, сказав, що землю, оті сто десятин, доведеться почекати, поки скінчиться війна. До того ж часу хай Іван послужить німецькій владі, на ділі хай доведе свою відданість великій Німеччині, фюреру. Ото й призначили Івана Івасюту начальником тарасівської поліції. І вже не гостем — повновладним хазяїном в'їхав у рідне село.
Комірник же, як зайшов до хати, сказав жінці:
— Ну, стара, отепер улипли! От улипли! Жінка так за серце і вхопилася:
— Та кажи ж, що там сталося? Тільки рукою махнув:
— Списки треба скласти. Хто зерно брав із комори. І понесла ж мене сила нечиста!.. Скіки зарікався: сиди і не рипайся!..
— А я що тобі казала!
— Ти? — витріщив очі комірник.— Та ти ж мене сама замало в шию не турила: сходи та сходи! Хто крашанки дістав, бодай вони тобі й потовклися?!
— Казала, казала, то ти забув! — упертою зозулею жінка.— А крашанки дістала, бо ти закомандував. А тепер нарікай сам на себе, а не шукай винних!
— Та чи я шукаю? — почав комірник, але так і не скінчив: не було вже сил і сваритися. Понипав, понипав по хаті, запитав згодом: — Де оті зошити, що од Васька лишилися?
— Нащо вони тобі?
— Та список же складати! — аж закричав комірник.— Список, будь він неладен!
— Так би й сказав. А то кричить, і сам не знає чого. Ондечки за божницею.
Комірник мовчки поліз до образів. Ще недавно висів там великий плакат, що закликав до змички міста з селом, а тепер образи. Од них ще й досі тхнуло гнійком: лежали у корівнику
— комірник не раз збирався їх попалити, повиймав був і скло, та все було жалко: не богів — добрячого дерева. А тепер, бач, і знадобилися: як прибився з евакуації, то нечестивий плакат
— у корівник, а святі образи — в куток Німці ж, кажуть, віруючі, а береженого й Бог береже.
Дістав зошити, витер долонею стіл.
— Де чорнильниця?
Знайшлася й чорнильниця, і ручка: комірничиха берегла все, що лишилося од сина, який воював десь на фронті. А може, й живого вже на світі немає. Чорнило геть висохло, комірник ледь перо не зламав, сердито ручкою тикаючи. Та жінка сказала, щоб перестав тикати, бо й чорнильницю продовбає. Підігріє зараз воду, розведе чорнило. І поки поралася коло печі, комірник тим часом заправив гасом лампу, вичистив скло, засвітив. Сів до столу, довго гортав зошити, вибираючи несписану сторінку.
Комірничиха ж тим часом розвела чорнило. Поставила чорнильницю, сіла біля чоловіка, щоб видно було, як писатиме, журно підперла щоку долонею.
"Список",— старанно вивів комірник, аж язиком од натуги вслід за ручкою водячи ("Не заважай!" — сердито на жінку, що дихала в самісіньке вухо). "Список сограждан села Тарасівки, котрі..." — тут комірника ледь не попутав нечистий: замало не написав "крали", та вчасно схаменувся. Пригадав, що й у нього рильце в пушку — завіз же дві хури зерна до хати. Привіз серед ночі, закопав на городі, якраз на межі, щоб у разі чого на сусіда й зіпхнути, а тепер пальці кусав би, та пізно. Тож комірник, схаменувшись, .замість "крали" вивів "брали" і, подумавши трохи, закінчив: "принудительно зерно із амбара".
Ото так! Не своєю охотою — з примусу.
Задоволений, аж губами прицмокнув. Одхилившись, перечитав: у самісіньку точку — мов напечатав!
Ткнув пером у чорнильницю, знову схилився над папером.
Отут ручка надовго і зависла в] комірниковій руці. Вже й перо обсохло, і рука заболіла, а він ;усе мучився: з кого почати. Бо хто попереду, тому й дістанеться першому, а комірник, на біду, в першу чергу одважував те, будь воно й неладне, зерно своїм родичам. Та кумам, та сватам,— усе своїм людям. Не пожалів того вечора ніг: всіх оббігав, всім обстукав у двері.
То кого ж першим під обух? Цього жалко, а цього страшно: дізнається — то оділлє так, що й на тому світі гикатимеш. Аж піт виступив на лобі...
Мучився, мучився, врешті згадав Глекуху Дмитра, двоюрідного жінчиного брата. Прибіг самозванцем, од когось довідавшись, що зерно роздають. "А мені? Що я — гірший од інших, не можу зерно зберегти!" Мало не з кулаками ліз на комірника, поки той сказав: "Та забирай хоч усе, тільки одчепися од мене!" Скільки, пак, він узяв? Десять чувалів? Так і запишемо.
Покосився на жінку, старанно під першим номером вивів: "Глекуха Митро —10 чувалів".
Прикрив одразу ж долонею, ніби 'аркушик притримував. Та хіба ж од сатани сховаєш?
— Ти кого ото записав?
— Записав, кого треба. Всіх упишем, не бійся.
— Усіх і пиши, а Дмитра не чіпай.
— Так треба ж з когось почати!
— З своїх і починай! А то, бач, Дмитра! Забув, як Дмитро нам комору ставив? Твої всі одвернулися, кожен якусь болячку найшов, а Дмитро сам прибіг. То оце йому така дяка?
Глекуха й справді помагав ставити комору: три дні провозився. І плати не взяв. "Ми ж як-не-як — родичі".— "Родичі то родичі, тільки дуже б ти бігав, аби я на той час та не був комірником?"
— Так що ж тепер робити, коли вже написано?
— Що хоч роби, тіки Дмитра не пиши! Пиши кого іншого. Ну, скажіть, не дурна баба? "Пиши кого іншого?" Та як же
того іншого писати, коли Глекуха вже вписаний? Поверху, чи що?
— Як знаєш, тіки Дмитра не пиши!
— Пиши тоді сама! — не витримав комірник.— На! Сідай! Пиши мене першого! — тикав їй ручку до рук, підсував люто аркуш, а комірничиха одпихала од себе:
— Сам пиши. Чого я маю? Тіки Дмитра не пиши. Втративши зовсім терпець, комірник ухопив аркуш, став
дерти на клапті. Пожбурив додолу, ще й ногою потовк. Не буде складати список, не буде! Хай з нього Івасюта живцем шкуру здирає, а він не буде! От заберуть його завтра, загребуть до в'язниці, встромлять у зашморг — отоді вона його згадає. Ревітиме, та вже буде пізно!
— Та чи я ж заважаю! — вдарилася комірничиха у сльози.— Когс хочеш пиши, тіки Дмитра не пиши.
Комірник, махнувши безнадійно рукою, замовк. Дивився на лампу і такий був нещасний, мов уже бачив себе на шибениці
— Он хоч і Оверка: родич, а не пропускав нагоди комірникові ніжку підставити. Так Оверко ж через дорогу навпроти живе, а в Оверкової жінки язик, як у гадюки: так межи очі й жалить! Комірникові тоді хоч на вулицю не потикайся!
— Тоді Марину впиши.
— Удову? З трьома дітьми маленькими? Совість же в тебе!
— Та чи я тебе силую? Кого хочеш — Дмитра тіки не чіпай.
— Отак завжди: виварить воду, а тоді — кого хочеш! А на чому писати? На чому, питаю, писати?
Побурчав, покомизився, знову зошит розгорнув. Вийняв новий аркуш паперу, схилився над ним, і жінка вже не підходила.
Писав сердито й рішуче. Під номером першим записав Протасія Непідкованого, а тоді вже Бородай Марину.
Далі легше пішло.
Вписав під кінець і себе: "Ось, людоньки добрі,— нікого не пожалію. Всіх, так всіх!"
— Все! — сказав жінці, покінчивши зі списком.— Усе, слава Богу!
І, раненько схопившись, поніс список до Івасюти.
— А, це ти! — стрів його Івасюта.— Список приніс?
— Осьдечки,— заметушився комірник.— Тіки тут, звиняй-те, не всі.
— Чого ж так? — насупив брови Іван.
— Бо не один я зерно роздавав. Та ще й, звиняйте, по темному...
— Нічого, знайдемо всіх,— пообіцяв йому Йван, переглядаючи список. Наткнувся на прізвище комірника, бликнув на нього. І чи то подив, чи то насмішливий здогад прочитав комірник у тому погляді.— А ти, бачу, штучка!
— Про що ви? — удав, що не зрозумів, комірник.
Іван ще раз подивився на нього, тепер уже довше й пильніше, ховаючи список, сказав:
— Нічого. А за тих, що поховалися, не переживай: знайдемо
всіх.
— Воно, канешно, так,— витирав уже піт комірник. Шапку зняв іще в сінях, а кожуха не наважувався, хоч у добре натопленій хаті — ніби в бані. Іван запитав:
— Снідав? Поснідаємо разом. Олько, збери на стіл! Посідали до столу. Комірник як був у кожушку, тільки
шапку в ноги поклав. Іван дістав пляшку, налив по чарці, заткнув затичкою:
— По одній вип'ємо, та й досить. Бо робота не жде.
І хоч комірник не знав, яка буде робота, однак погодивсь. Не допив навіть до дна, показуючи, яка та горілка йому зранку не мила.
Після сніданку Іван поцікавився:
— У вас уже староста є? — Мовби йому в комендатурі й не сказали нічого.
— Є, а як же без старости! — радо відповів комірник.— Тиждень тому й призначили.
— Та-ак... А хто, якщо не секрет?
— Та Приходько. Тільки не Йван, а Микола.
— Чекай-чекай, Іван — це не той, що з Ганжею нас роз-куркулював?
Комірник ледь не сказав, що той, та вчасно прикусив язика: на кого, на кого, а на брата старости, не хотів тикати пальцем. Тому відповів:
— Та щось не пам'ятаю. Я ж із ними не ходив...
— Ну, гаразд,— звівся з-за столу Іван.— Веди до старости в гості. Олько, а подай-но гвинтівку!
І на той оклик із сусідньої кімнати Ольга винесла карабін, ще й два патронташі до нього.
— Дай чоловікові, хай носить та зна нашу добрість. Комірник вирячив очі на несподіваний дарунок.
— Це мені? — запитав по-дурному.
— Тобі, тобі! Бери, поки не роздумав.
Карабін був новий-новісінький, тільки комірник щось не дуже зрадів подарункові: він аж сахнувся, мов не зброю давали до рук — залізяку розпечену.
— Бери, бери! — підштовхував нетерпляче Іван, і коли комірник, аж застогнавши, незграбно взяв оту зброю — тримав її перед собою, як плащаницю, Іван ляснув його по плечу заохочувально: — Отак воно краще. Будемо разом служити в поліції.
— Та я ж і стріляти не вмію! — зойкнув комірник, розшолопавши нарешті, для чого дав йому оце лихо Іван.
— Навчишся,— голос Івасюти терплячий, поблажливий, мов не чужу людину — рідного брата вмовляв: — Дай лишень сюди.— Взяв карабін, посмикав затвором, перевірив, чи є в магазині набої, почепив комірникові через плече.