— Ніхто в Немирові не пожалів за ним, коли ми на аркані виводили його з міста… Тільки чулося: "Туди йому й дорога!"
— Отже, це наказ великого візира, — промовив замислено Арсен, пригадавши зустріч з ним у Кам’янці. — Клюнула рибка на приманку…
— Клюнула… — погодився Ненко. — І тепер, коли я дізнався, що Златки в Криму немає, мені здається, що це діло його рук.
— Ти його допитував? — Арсена аж струснуло від Ненкових слів.
— Ні, не допитував… Адже ця думка прийшла мені в голову щойно.
— Ми допитаємо його зараз!
— Тільки не поспішай. Маємо час. Ходімо до намету, ти ще не бачився з батьком… тобто з воєводою Младеном…
11
У наметі було темно. З протилежного від входу кутка почувся голос воєводи Младена.
— Це ти, Ненко?
— Я… Але не сам.
— З ким же, Сафар–бею? — Младен тривожно скрикнув і схопився з ліжка. Видно, йому було досадно, що при сторонніх у нього неждано вихопилося слово "Ненко".
Ага не відповів і плеснув у долоні — молоденький яничар вніс на срібному підсвічнику лойову свічку і, поставивши на невисокий похідний столик, безшумно вийшов.
Младен ступив наперед, жмурячи від світла очі, напружено вдивлявся в три темні постаті, що стояли за Ненком. І чим довше він вдивлявся в них, тим більше на його обличчі вимальовувався подив, що врешті вибухнув радістю.
— Арсене! Голубе! — він кинувся з розкритими обіймами до козака. — Другарю мій! Сину!..
Старий воєвода міцно обняв Арсена, просльозився. Довго не міг від нього відірватися, мов боявся втратити. І тільки тоді, коли перший порив радості минув, випустив його з рук.
— І Стеха тут! І Роман! — Він обняв їх. — Дорогі мої! Звідки ви? Як потрапили сюди?
Ненко тим часом вийшов з намету — і незабаром, за його наказом, було внесено вечерю. Запиваючи їжу холодною джерельною водою, Арсен, як умів, коротко розповів про їхні пошуки Златки, про подорож до Криму і Буджака, про визволення Стехи і втечу від погоні.
У Младена все нижче й нижче опускалися плечі. Почувши, що Златки в Криму немає, що немає її і в Буджаку, — отже, слід її загубився ще в Немирові, він важко зітхнув.
— У Немирові ми теж усе перевернули — нема. І ніхто нічого не знає. А може, хто й знає, та мовчить…
— Є одна людина, що знає, де Златка, — сказав Арсен.
— Хто ж це? — кинувся Младен.
— Гетьман!
— Гетьман?.. Юрась Хмельницький?
— Так.
Младен недовірливо поглянув на Ненка, ніби питав у нього поради. Той ствердно хитнув головою.
— Так, ми гадаємо, що він знає, де Златка. І зараз примусимо його сказати правду!
Ненко знову плеснув у долоні. Полог відхилився — з’явився вартовий.
— Приведи сюди гяура–гетьмана!
Юрія Хмельницького притягнули на аркані, що обвив йому шию. Видно, його щойно розбудили, бо він розгублено блимав очима, не розуміючи, куди і для чого його привели. Невисокий, понурий, наляканий, він зараз зовсім не був схожий на того зарозумілого правителя, який нагонив страх на пів–України. Стояв із зв’язаними за спиною руками, з арканом, що зловісно теліпався на шиї, і покірно ждав якоїсь нової напасті.
Коли вартовий вийшов, Ненко подав Хмельницькому низенький стільчик, сказав:
— Сідай, гетьмане, та слухай мене уважно!
Той сів і підвів тьмяні очі.
— Я слухаю, ага.
Ненко підійшов і схопив Юрася за плече.
— Де поділася моя сестра?
Юрась здригнувся.
— Я н–не знаю, — відповів глухо. — Її викрали татари…
— Не поспішай стверджувати це! Подумай…
— Я мав досить часу думати.
— І все ж, гетьмане, тобі доведеться подумати ще і пригадати те, що ти так уперто намагаєшся забути чи приховати, — сказав, виступаючи наперед, Звенигора. — Ти мене впізнаєш?
Юрій Хмельницький оторопіло глянув на козака.
— Запорожець?.. Ти?!.
— Так, це я… І я радий, що Бог не позбавив тебе пам’ яті. Отже, маєш пам’ятати й те, куди запроторив Златку!
— Далася вона вам… Цього я не знаю!
— Згадаєш, виродку! — вигукнув Арсен.
Він був страшний. Важко дихаючи, з налитими люттю очима, поволі підійшов до колишнього гетьмана, схопив його за шию обома руками і струснув так, що в того замалим не відірвалася голова.
— Згадаєш і скажеш! А не скажеш — тут тобі й смерть! — Козакові пальці вп’ялися в тонку шию Юрася. — Ну, кажи недолюдку!
Юрась смертельно зблід, захарчав. Очі йому полізли на лоба. З вуст зірвалися хрипкі слова.
— Зач–чекай… С–скаж–жу…
Арсен розслабив пальці. Юрась хапнув ротом повітря, струснув головою. Губи його посіріли і щось белькотати нерозбірливе.
— Ну, кажи! — знову струснув його Арсен. — І не думай брехати! Бо…
В наметі запала тиша. Погляди всіх уп’ялися, мов ножі, у чорні гетьманові очі. Що він скаже?
— Та дівчина… мене образила… — нарешті вимовив Юрась, затинаючись від страху. — Я не міг стерпіти такої наруги…
— Ну, і що ти зробив? — підбадьорив його стусаном Арсен.
— Я наказав…
Голос колишнього гетьмана зірвався і завмер.
— Що ти наказав?
— Я наказав одвезти її в Кам’янець і… — Юрась знову замовк.
— Та говори ж, клятий! — не стерпів Роман, зірвавшись з місця, підбіг до Юрася і заніс над його головою ятаган. — Говори! Не сотай жили із серця!
— І… і продати, — ледь чутно видихнув той.
— Продати! — одночасно вигукнули Младен і Ненко.
— Продати! — заревів Арсен. — Я уб’ю тебе, негіднику!
Але Романова рука лягла на плече друга.
— Чекай, Арсене!.. Заспокойся… Якщо він скаже, кому й куди продано Златку, ми залишимо його живим, хай йому чорт! — І повернувся до Юрася. — Ти чуєш, нелюде? Кажи!
Юрась позеленів. Його тіпала лихоманка. Правди сказати не хотів, бо більше за все на світі боявся великого візира, до якого — як думав він — його приведуть через кілька тижнів. Сказати ж, що Златку він відправив у подарунок великому візирові — це означало або померти зараз від шабель цих шибайголів, які невідомо як і звідки звалилися на його голову, або ж загинути в лютих муках від костоломів великого візира.
— Я… я не з–знаю, кому продано дівчину, — пробелькотів Юрась. — Але я з–знаю, хто її продав…
— Хто?
— Свирид Многогрішний… Це він возив її у Кам’янець… А я потім не цікавився її долею, — додав він зовсім тихо і якось невпевнено.
Арсен і Ненко переглянулись. Ця невпевненість породила у них підозру, що Юрась, сказавши неправду або тільки півправду, викручується.
— Я не вірю тобі, поганцю! — Арсен аж тремтів. Пальці знову стиснули горло Юрася. — Або скажеш усе, або пропадеш тут мов собака! Ну!
Він був страшний.
Юрась відсахнувся. Все його тіло покрилося холодним потом.
— Н–не вбивай… Я скажу все… — Він раптом упав на коліна.
— Ну!
— Я віддав її в подарунок Кара–Мустафі… В гарем… Многогрішний одвіз… — тихо вимовив Юрась, ждучи найгіршого.
В наметі настала могильна тиша. Арсенова рука мимоволі ослабла і відпустила горло гетьмана. Всі з жахом і огидою дивилися на нікчему, що понуро стояв на колінах.
Віддав Кара–Мустафі! В гарем!
Арсен зблід і безтямним поглядом втупився в темряву, що заснувала кутки намету. Він сподівався найгіршого — і ось воно прийшло!
Златку — в гарем!
Кара–Мустафі! Великому візирові!
Розум відмовлявся вірити. Вуха не хотіли чути цих убивчих слів. Арсенове серце розривалося від пекельних мук. Не легше було Младенові і Ненкові. Роман обняв Стеху за плечі, мовби бажаючи захистити її від злої долі, яка спіткала Златку.
Довго в наметі панувала напружено–болісна тиша. Її порушував лише тріск свічки, та здалеку чулося глухе іржання коней.
Нарешті першим опам’ятався Ненко. Відкривши полог намету, покликав вартових і наказав:
— Заберіть в’язня! Та пильно стережіть!
Юрія Хмельницького вивели.
Младен сів на похідне ліжко й, обхопивши сиву голову руками, застиг у важкій задумі. Ненко повільно ходив з кутка в куток, від того світло свічки блимало, колихалося, і мерехтливі тіні снувалися довкола. Стеха плакала. А Роман підійшов до прибитого горем Арсена, обняв друга за плечі, але слів розради не знаходив.
Нарешті Ненко зупинився.
— Що будемо робити, друзі? — спитав тихо.
Ніхто йому не відповів.
— Арсене, годі побиватись — думати треба! — підійшов він до запорожця.
— Що ж тут довго думати? — з болем, що спотворив йому обличчя, відповів Арсен. — Златці нічим не допоможеш… Залишається одно — убити негідника!
— Кого?
— Юрася… Кого ж іще?
Ненко скрушно похитав головою.
— Ні, я не дозволю вбивати його! Азем–ага доручив мені доставити в’язня в Стамбул, в Семивежний замок… І я виконаю цей наказ!
— Чого ж тоді питаєш, що робити?.. Я поїду з тобою в Стамбул, проберуся до Кара–Мустафи і вб’ю його!
— А Златка?
Арсен задумався.
— А Златку вирву з неволі!
— Ти це говориш серйозно, другарю? — підвівся Младен. — Адже сам чув, де зараз наша Златка!
— Де?
— В гаремі…
— Ну й що? — Арсен враз насупився, пригадавши раптом далекий Кизил–Ірмак, замок Ак–су і Гамідову жертву Іраз, яку Ісмет мертву ніс на витягнутих руках…
— Але ж… — Младен запнувся і похилив голову.
Арсен зрозумів стан воєводи, який вважав, що тепер, дізнавшись, що Златка в гаремі, козак відмовиться від неї. "Батьку, батьку, — обняв його за плечі, — як же ти так можеш думати про мене?"
А вголос сказав, звертаючись до всіх:
— Дорогі мої, тепер, коли знаємо, де перебуває Златка, хіба можемо ми помишляти про щось інше, крім одного — як її визволити? — Він говорив тихо, а всім здавалося, що він кричить і кожне слово — то згусток болю. — І що б з нею не трапилося, вона наша… Вона моя! А, до речі, ми ще не знаємо, що з нею. Де вона…
— Що ж ти пропонуєш? — спитав Ненко.
Арсен повернувся до нього.
— Я поїду з тобою в Стамбул, і ми там про все дізнаємося… Слід певний! Під страхом смерті Юрась сказав правду… Отже, слово за нами. І передусім за мною! Життя покладу, а Златку знайду і вирву з лабет Кара–Мустафи!
Младен розчулено обняв козака. Ненко потиснув йому руку.
— Дякую, сину!
— Дякую, брате!
Їхні руки сплелися в дружньому потискові.
До них підійшли Роман і Стеха.
— Може, і ми з вами? — тихо спитав Роман.
— Ні, ні, — заперечив Арсен. — Ви зі Стехою поїдете своєю дорогою. Ось вам ярлик мурзи. Тепер вас ніхто не переслідуватиме, бо Чору ми відпустимо аж на Дунаї. Ви ж на той час досягнете Бугу і там зустрінетесь із Палієм, який з товариством не примусить довго чекати на себе. Їдьте прямо до Києва, а там на Ірпінь — до наших. Матір вітайте, дідуся… Скажіть, що люблю їх і думаю про них весь час. А додому повернуся тільки зі Златкою.